"Стрінусь у церкві, поклонюся їй: може, вона й мені поклониться… Може, Сусана Уласівна запросить мене до себе на чай. Буду з ними розмовлять, та про писаря не буду й словом згадувать, неначе його й на світі нема. Та й яке мені діло до тієї колотнечі, до того змагання між ними? Я сам по собі, писар сам по собі, а Ватя, певно, ні сюди ні туди, а може, так само сама по собі. Я знаю, що вона мене любила. Може, й тепер любить", — думав молодий хлопець, прибираючись до церкви.
Вже забевкав дзвін на службу божу. Вже й в усі дзвони продзвонили. Леоніда Семеновича брала нетерплячка. Він наганяв сестру, котра чепляла на себе золоті сережки, намиста й зачісувала голову перед дзеркалом.
— Фесю! станьмо в церкві з правого боку, там де стає Сусана Уласівна з дочкою! — просив Леонід Семенович сестру.
— Про мене, й там станьмо. Ти думаєш я їх боюсь? Не знала, кого лякаться. Овва, які вони мені страшні! — обізвалась Феся, повернувши голову набік од дзеркала. — Од того часу, як о. Артемій скинув з писарства Леонтія Петровича, я стаю в церкві по ліву руку, бо матушка з дочкою все стає по праву руку. Мені й дух їх противний, неначе вони тхнуть козою; і слід їх поганий, смердячий. Де вони пройдуть — неначе тхір походив.
— Та хутчій чепурись!
— Оце як хапаєшся! неначе до тебе приступає! Я оце зумисне приберусь, як на Великдень, щоб вчительша луснула од злості та зависності. Я це хочу запагубить її.
— Але, Фесю, їй-богу, ми прийдемо до церкви на святе "шапкобрання"! Вбирайся мерщій!
— Я вже готова. Ходім, бо й справді опізнимось, — сказала Феодосія, вхопивши в руки зонтик. І вони обоє пішли до церкви.
Писарша й Леонід Семенович і справді застали вже на "Херувими". Вони стали в церкві спереду по правий бік перед Іконостасом. Леонід Семенович все поглядав в одчинені двері в правому притворі.
Після "Херувими" в дверях з'явилась Сусана Уласівна в ясному літньому убранні. За нею слідком ішла Ватя. Леонід Семенович кинув на неї очима й примітив, що вона трохи схудла й зблідла, але через це покращала. Вид її став делікатно-матовий; темні очі стали ніби темніші й ясніші. Перебуті муки та смуток впали на очі й на вид сутінком задуми й смутку. На їй була темно-червона коротенька кофточка з чорними торочками на грудях, на шиї та на рукавах. Цей убір дуже приставав до її лиця. Щось східне, щось південне світилося в її постаті, в її виду.
Леонід Семенович ледве вдержав в грудях легке зітхання. Він повернув голову, і його очі стрілись з Ватиними очима. В її очах виразно виявилось, од несподіваності, дивування.
Сусана Уласівна зараз угляділа, що писарша стала на її місці. Вона гордо пройшла поперед самою писаршею. Леонід Семенович поклонивсь їй; вона тільки зирнула на його, але не поклонилась йому, гордо перейшла через церкву, перехрестилась перед царськими вратами й стала в лівому притворі. Леонід Семенович поклонився й до Ваті. Ватя зирнула на його, насупилась і ледве кивнула головою. Її густі брови ніби звело докупи, і кінчики брів подались униз. Ватя пішла слідком за матір'ю й собі стала з нею попліч.
"Обидві сердяться! Обидві понадимались. Нащо я запросив до церкви з собою сестру? Треба було йти самому. Може, тоді вони пом'якішали б, і подобрішали, і подивились на мене іншими очима. Ватя насупилась, ледве кивнула до мене головою. Діло пропаще! Це через Фесю! Та й з якої речі їм здоровкаться з сестрою? Ох, і справді трудно потраплять поміж ворогами. Накоїли вони мені лиха".
Як тільки Сусана Уласівна пройшла проз писаршу з надутим лицем, в писарші ніби серце заграло од великої радості. Очі в неї аж блищали, губи аж облизувались, неначе вона покуштувала коржиків з медом. Писарша була рада, що брат навів її на думку стати на тому місці, де Сусана Уласівна завсігди ставала в церкві.
"Вийдемо з церкви, я поцілую брата за цю спасенну думку. Оцим я так допекла Сусані Уласівні до живого!" — думала Феодосія Семенівна й на радощах вдарила аж три поклони.
Сусана Уласівна зобідилась на смерть тією нахабною писаршиною вихваткою.
"Це вона стала на моєму місці мені на злість: привела брата до церкви, щоб насміятись з мене та з Ваті. Дивіться, мов, якого маю брата, та він не буде ваш! — думала Сусана Уласівна, дивлячись поверх іконостаса. — Ну, та й нахабна ж людина! Прибралась, причепурилась, розпиндючилась, начепляла намистів, почепила довгі золоті сережки аж до плечей, наче богуславська міщанка. Істинно розмальований ідол! А братик її, мабуть, прийшов до церкви, щоб подражниться з нами… Ступа… Я — ступа, а Ватя — колода! Нехай її "задні" візьмуть… Нехай вона йде за сажотруса…"
І ці згадки й думки не давали Сусані Уласівні молитись. Вона неначе крізь сон чула, як проспівали "Достойно єсть", як співали святі пісні, як читали молитви, а важкі кривдні слова доти гули й неначе стукотіли в її гордій душі, доки скінчилась служба божа, доки люде з церкви повиходили.
І Ваті здавалось, неначе святі пісні співались десь далеко од неї; неначе до неї доносилась далека луна десь ніби з густого лісу. Інші думки, інші почування розбуркав в її душі колись милий вид. Вона вже почала забувать Леоніда Семеновича, а його самий вид вже ніби розійшовся туманом в її пам'яті. Ласкавий поклін, ласкавий його погляд несподівано розворушив її серце. Давня любов знов виникла несподівано.
На Ватю ніби звідкільсь дихнуло теплом, ароматом садка, пахощами пишного квітника. Серце несподівано затріпалось в грудях. Блискавкою майнули поетичні давні сцени стрічі з милим в садку, на ставку, над Россю, майнули, та й швидко згасли, мов та блискавка. А десь глибоко-глибоко, ніби на самому дні серця заворушились насмішкуваті жарти й слова, і всі вони виникли гуртом з надзвичайною виразністю. Ватя хотіла молитись, ставала навколішки, починала молитву, а молитва зникала з її пам'яті, а настирливі слова неначе налазили, чеплялись причепою. І молитва забувалась, а важке почування обиди й смішків все більше й дужче збурювало серце гордої дівчини.
Ватя почувала, що сльози приступають до очей, що вона от-от заплаче. І втрачена любов, і втрачене щастя, і ласкаві очі, і давня кривда, й недавній ласкавий позір перепечалили за якусь годину молоду дівчину. Ватя ледве стояла на ногах, насилу простояла до кінця служби божої.
"І чого він прийшов сюди? І чого він кинув на мене очима, ясними, ласкавими, кохаючими? І навіщо він дражнить мене тими очима? Нащо він знов украв у мене спокій і привіз з собою тугу?" — думала бідна дівчина, стоячи навколішки й безнадійно похиливши голову.
"А буду я дивиться, чи поверне Ватя голову, чи хоч раз подивиться на мене", — думав Леонід Семенович.
Він кмітив за Ватею цілу службу божу, не зводив з неї очей. Ватя ні разу не повернула голови, не глянула на той бік, де стояв Леонід Семенович.
"Погано! Пропала моя справа!" — Подумав Леонід Семенович і зітхнув так важко, що Феодосія одвела очі од хмар та янголів в бані й зирнула на брата.
Вже як вдарили в дзвін на "Достойно", у праві двері церкви увійшла вчительша. Вона завсігди ставала в церкві з правого боку коло Сусани Уласівни, щоб не ставать рядом з писаршею по лівому боці. Вчительша прямувала просто до іконостаса на своє місце. Коли зиркі — перед нею стоїть не Сусана Уласівна з Ватею, а писарша з братом. Вчительша аж жахнулась на ході й трохи не крикнула. Її неначе якась невидима сила спинила віжками. Вона сюди круть — туди верть, повернулась до стіни та й стала перед самісіньким кіотом святого Миколая й трохи не притулилась до його лицем, неначе хотіла сховаться в тому кіоті з колонами. Вчительша витріщила очі на образ та так і простояла до кінця служби. Але все-таки вона на ході встигла примітить, що в писарші в вухах теліпались довгі, здорові золоті сережки. І через ті сережки вона не могла ні хреститись, ні молиться до кінця служби божої. Її аж кинуло в піт, неначе хтось висипав на плечі здорову макітру жару.
Служба божа скінчилась. Народ рушив з церкви. Сусана Уласівна з Ватею вийшли в ліві двері, вчительша — в праві, а побідна писарша гордо підняла голову, попростувала через усю церкву й через бабинець вийшла просто в великі двері. Леонід Семенович поплентавсь слідком за нею.
"Ну, та й помилився ж я, що пішов до церкви з сестрою! Це через неї мені не поклонилась Сусана Уласівна, через неї гордо кивнула головою Ватя. Якби я був пішов до церкви сам, може б, діло вийшло корисніше задля мене; може б, вони й поклонились мені, а я після служби провів би їх трохи; може б, вони подобрішали, розговорились зо мною, а потім запросили б до себе на чай. Це вони одхилились од упертої та завзятущої сестри", — думав Леонід Семенович, простуючи через цвинтар.
Він розсердився на сестру й почав підіймать її на сміх та дражниться з нею.
— Сьогодні бачив я в церкві три панії, — почав Леонід Семенович, — вони усі чогось були червоні, неначе аж пашіли вогнем, мов залізка, витягнуті з жару. Якби хто об котрусь з їх тернув сірничком, те й сірник зайнявся б.
— За яких дам це ти верзеш? Це, певно, про тих червономордих шляхтянок з бровара, що стояли позад нас. Але я не примітила, щоб вони горіли, — обізвалась Феся.
— Які там шляхтянки? Чого пак було горіть тим овечатам? — сказав Леонід Семенович.
— Це, може, ти говориш проти Сусани Уласівни, вчительші та й про Ватю?
— Яку там Ватю! Ватя при тих паніях безвинна ягниця…
— То це ти, мабуть, говориш про мене? Хіба ж я горіла в церкві?
(Продовження на наступній сторінці)