"Оце ж, певно, одна сливе уся купа піде за одну дзвіницю, а друга купа — за другу… та ще, дай боже, щоб оцих двох куп настачить на оплать".
І Гукович важко зітхнув і задумавсь. Пішов він до молотників та носильників, що одтягали та носили солому, і вилаяв їх з доброго дива. Обернувсь коло ожереда до подавальників — і на тих почав гримать.
— Пан чогось сьогодні лихий: певно, не на ту ногу ступив, як уставав вранці з ліжка. Мабуть, всунув ліву ногу в патинок передніше, ніж праву, — гомоніли нишком та тишком проміж себе подавальники та кладії, що складали солому в ожеред.
Аж через два дні саме опівдні вернулась додому Текля Опанасівна та Мелася, взявши поштового драбинчака на вокзалі. Андріян Кирилович та Ліда вийшли до їх назустріч на ґанок. Текля Опанасівна гукнула на наймичок, щоб позабирали та позносили з воза закупки. Закупок та пакунків було такого багато, що повозка була навантажена ними вщерть, ще й під ногами в погонича був прив'язаний налигачем добрий лантух з усяким добром.
Поштар розшморгував вірьовки та подавав дівчатам на руки усякі пакунки та завиніння й накидав їх на двох дівчат стільки, що вони пішли в покої з тією вантагою, неначе вертались з річки з купами плаття в руках і на коромислі, ще й на плечах.
— Добрі кучугури! гарні кучугури! — мимрив стиха пан, дивлячись, як дві наймички насилу-силу виходили по східцях на ґанок.
— Добрі кучугури. Ще й на сміх піднімає! Треба було, то й накупили отих кучугур, — обізвалась якось роздратовано стара Гуковичка.
— А мебіль вже привезли? — спитала Мелася, неначе писнула на все подвір'я.
— Атож! Не де ж ділась: вовки не з'їли в лісі, — гримнув Андріян Кирилович сердито.
— Ти на нас не сердься, що ми накупили нової мебілі. Дурнісінько сердишся! Стара наша мебіль вже надто стародавня та не модна, — сказала Текля Опанасівна.
— Вже, мабуть, вийшла з моди ще сто год назад, і була в моді за останнього українського гетьмана Кирила Разумовського, — обізвалась і собі Мелася.
— Та ви вже знайдете причину. Мабуть, надивились там в Києві на моди в Таїси та в Люби. Оці з таких, що вже надто падковите слідкують за усякими модами! В їх є чого навчитись, — бубонів Андріян Кирилович.
"Одже вже й почали змагаться ще коло воза, а як почнуть коло воза, то, певно, скінчать в покоях і то аж по обіді або дотягнуть і до смерку, — подумала Ліда, — це дійсно "од Києва до Лубен насіяла конопель", як співають на селі".
Ліда була тиха на вдачу й помирлива. Завсідні змагання між старими та Меласею так їй остогидли, що вона тікала од їх або в садок, або до флігеля, вхопивши книжку в руки.
Пакунки позносили й поскладали в прихожій на канапці й долі.
— Чого ж це ви понакуповували таку силу? — спитав батько.
— Понакуповували того, що треба. Понабирали пунсового оксамиту на оббивку мебілі, понабирали на завіси до вікон та червоного плису на гардини, на наддверники до дверей, бо в нас двері голі, як турецькі святі, а в Таїси над дверима оксамитові завіси. Ми ж дідичі! — обізвалась Текля Опанасівна.
— Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи графині, чи княгині, чи банкірші, чи що, щоб їх кутать в оксамитові сукні та шлейфи, як кутає їх ота навісна буржуазна Таїса?! — гримнув старий.
— А мабуть, стануть княгині, як їх причепуримо, і не будуть вже такі репані мужички гепи, як оце теперечки, — сказала стара.
— А тепер то наші двері й справді нечепурні, ніби в будень наші наймички, — обізвалась Мелася в жарти.
— Чепуріться, чепуріться, та й міру знайте! — сказав сердито Гуковнч.
"Вже розгорюються дрова. Одже ж почнуть і справді свариться, а далі, може, й лаяться. В їх все сварка та змагання", — подумала Ліда, і в неї ясні карі очі одразу стали смутні та жалібні, неначе вона вгляділа якусь смутну картину або начитала в книжці смутну подію. Та сім'єва життєва тяганина та разуразні змагання наганяли на неї нудьгу й смуток.
— Та, признатись по правді, ми двічі обідали в Таїси Андріївни в її новому житлі, надивились на її нову модну обставу та й задумали й собі посправлять усе нове, — сказала Текля Опанасівна.
— Як вони, тату. прехороше обставили свої горниці! Коли б ти, тату, побачив, то, певно б, і сам повикидав з наших покоїв оту непотріб, оту трухлятину, — сказала Мелася. — В мене аж світ замакітрився, як я увійшла й зирнула по їх покоях, по кріслах, по дзеркалах. Модні лампи держать на руках чорні арапки, чорні, як смола, і в білих завоях та в золотому намисті; лампи високі, стоять долі й такі заввишки, як я. А в нас блимають якісь каганці… Аж перед гістьми сором…
— Певно, в Елпідифора Петровича багато грошей в кишені: понабирав грошей з остачі за рік з канцелярій, нахапав хабарів та понакрадав з харчі для арештантів, то й вигадує усякі вигадки отой петербурзький пещений бюрократ. А в нас нема ж хабарів, нема арештантів; в нас грошей обмаль, — сумно обізвавсь батько.
— Та ти завжди так кажеш: грошей обмаль, грошей нема. Якби ми тебе слухали, то ходили б босі. Он глянь, які драбинчаки в світлицях! Ми дідичі, дворяни. Така обстава нам не личить. Мені тепер буде сором прийняти в горницях Таїсу й Любу, — сказала вона вже сердито.
— То не приймай їх і не клич! Куди ж пак, які багатирки оті городянки буржуазки та отой надутий бюрократ Елпідифор! — вже крикнув Андріян Кирилович спересердя.
— Як то так — не приймай і не клич? — загомоніла сердито Текля Опанасівна.
— А так. Навіщо вони тобі здались? Не нам, а їм нечля сидіти в нас хоч би й на цих старомодних драбинчаках — ми дідичі, ми дворяни! — обізвавсь сердито Гукович.
— А як вони запрошують нас і з приємністю приймають в себе? Невже нам треба цураться їх? — сказала Текля Опанасівна.
— То ти не їдь до їх і не заходь, як буваєш в Києві.
— Отуди! Як то не їдь і не заходь, коли Таїса сливе змалку мені товаришка й приятелька? Коли вона просе ж до себе, то й я повинна запросювати до себе й її, і Любу, хоч вони обидві буржуазки.
— На дідька вони тобі здались? Наїдуть сюди та й панькайся з ними тиждень, хоч кидай усяку роботу, — бубонів старий.
— Та ти й так нічого не робиш, тільки байдики б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сливе щотижня в карти з сусідами або ходиш на влови та блукаєш по пущах та нетрях поспіли три дні або й довше, — гомоніла далі Текля Опанасівна.
— Мабуть, ти, тату, бажаєш, щоб ми здичіли отутечки в цій дурній глушині? Ми тільки в Києві в знайомих і побачили світу, побачили, які в людей моди і на убрання, й на мебіль, і на все, — прикинула слівце й Мелася.
— То, про мене, й дичійте! Коли нема за що бундючиться та пхатись в аристократію, то й спрощуйтесь і про мене, й обмужичуйтесь! Розтринькали ви вже багато грошей. На вас двох ніяк не настачиш грошей. Я коло хазяйства падкую, аж чуб в мене стає мокрий. На моє лінивство та недбайливість ви не можете нарікать: я падкую й коло хліба, і коло худоби, і коло пасіки, а ви тільки дурно марнуєте гроші.
"Вже розгорюється в печі, от-от запалає… Ой яка нудота з ними! Коли б куди втекти од їх, абощо", — думала Ліда і все нижче нахиляла голову, аж очі заплющувала, мабуть, щоб не так муляло та дошкуляло в вуха.
— Як не розстараєшся швидко грошей, то можна будлі-де й позичить або десятин зо три поля продать, — обізвалась Текля Опанасівна.
— Може б, нам позичила з тисячу Таїса Андріївна. Вона ж казала, що продала свою халупу, — промовила Мелася. — Це така добра дуринда, що, може, й позиче.
Ліді стало сором за Меласю. Вона липнула на неї очима й од сорому опустила довгі вії на очі.
"І приятелює з Таїсою та Любою, і має на думці піддурить їх обох, ще й зве їх дурепами, невважаючи на їх добрість", — думала Ліда, і їй стало шкода добрих дуреп.
— З тебе, як бачу, непогана порадниця. Позичать це не мудра штука й не велика труднація; але як то потім оддавать гроші? — гомонів батько. — Он коли то ще ми позичили в Таїси Андріївни дві тисячі, а й досі не вернули. Коли вона зовсім безглузда, то позиче вам і теперечки. Про мене, позичайте, але… мабуть, на вічне оддання. І це певна річ, бо ми вже напозичались і заплутались в довгах в банку, як у павутинні.
— Біжи, серце Лідко, та скажи, щоб подавали обід, бо мені вже дуже хочеться їсти, — сказала мати до Ліди.
Ліда побігла в пекарню й загадала слугам застелять стіл. В одну мить жвава горнична застелила скатеркою стіл і подала обід. Усі перейшли в просторну, але з низькою стелею столову кімнату й сіли за обід. І за обідом не вгавало змагання, а часом і лайка, неначе за столом сидів оркестр та все награвав до танців. Ліда мовчала й слухала. Її вже брала нетерплячка; вже хотілось знятись з місця, вхопить книжку і втекти з покоїв в садок. Батько бубонів низовим басом. Мати пищала високим тенорцем, а Мелася різким альтом і тріщала, і лящала дрібно та різко, як сорока на тину. Тато ніби лупив на цимбалах, мама неначе добре направила скрипку й цигикала смичком по струнах з усієї сили. А Мелася ніби лупила в бубон з брязкотьолами й брязкала дрібно, так дрібно та голосно, як завзятий музика на бучному весіллі. За столом неначе вигравали троїсті музики, а бідна Ліда була одним і єдиним слухачем тих невтомних, сливе щоденних троїстих музик.
(Продовження на наступній сторінці)