Старі Іскри любили свого зятя, як сина, обнімали, цілували його, нудились за ним, як його довго не було в господі. Він розвеселив їх на старості літ, смішив своїми оповіданнями до самої смерті. Його жінка трохи аж сердилась, що всі так липли до чоловіка. Породивши кілька дітей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, ні з сього ні з того починала гримать на Радюка. На її білих висках почали світиться тонесенькі сині жилки; лице її стало бліде й змізерніло, а ніс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк ніколи не вважав на те і зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тоді підіймала очі, прислухалась і зараз-таки починала осміхаться. Цілий рік Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.
Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Він не спускав його з колін, няньчив його, як найпильніша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще підбивав його, підставляючи голову й лице.
— Ну, сину! пустуй по хаті! — казав Радюк синові, і син пустував, бігав, а батько тішився, любив цілі години дивиться на його пустування, садовив його собі на шию, бігав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякі анекдоти.
— Боже мій! Що ти витворяєш? Ти зовсім збавиш дитину! — починала гримать Радючка.
— Не бійся! Я твоїх інституток не зачіпаю; не зачіпай і ти мого гусарина! Правда так, гусарине? — казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.
— Правда так, гусарине! — промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.
— Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дітьми? — бідкалась жалібним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.
— Ож слухай сюди! Ото була собі така жінка, що ніколи доброго слова не сказала чоловікові. Що чоловік не скаже, то вона все робить навиворіт. Чоловік каже — образи, жінка каже, — луб'я! Він каже — ячмінь, вона каже — гречка. Ото сама жінка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарі та цибулю, сухарі та цибулю. Раз чоловік примітив, що жінка напекла свіжого хліба, спекла собі на обід курку й налила пляшку горілки. Бачить він те та й каже: "Гляди ж, жінко, хоч сьогодні не кидай мені в мішок свіжого хліба!" — "Ба вкину, трясця твоїй матері!" — "Та не кидай же хоч тієї печеної курки!" — "А тобі що до того? Вкину, вражий сину, тобі на злість!" — "Та хоч не кидай же пляшки з горілкою!" — "Ба вкину! Таки вкину! Сім болячок тобі на печінки!" — сказала жінка, ще й кулак об кулак ударила і все те вкинула чоловікові в мішок. "Та хоч не піддавай же на плечі!" — "А тобі що до того! Як схочу, то й піддам! Таки піддам тобі на злість!" — І вона вхопила мішок, піддала чоловікові на плечі й випхнула його з хати в потилицю.
Радючка потроху прислухувалась до того оповідання й потім забувала про свій гнів і починала сміятись.
Тим часом Павло підростав. Сама мати почала доглядать дітей, і виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсім ненатурально, як звичайно було в той час; вміли розмовлять по-французькій і по-руській і не вміли гаразд і слова сказать по-українській. Не так було легко для матері доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок ніяк не хотів стерпіть тих форм, в які хотіла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втікав потаєнці з світлиці до наймитів. Наймити казали йому казок, співали пісень. Він навчився од їх українських пісень, вивчився чудово говорить по-українській, на диво й на жаль матері, і часом цілий день сидів коло парубків, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветні. Мати загадувала няньці привести його, прибирала його, чепурила, зачісувала, а Павлик, вибравши годину, знов утікав до наймитів, бігав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобці в повітках, їв козельки, щавель і раз прибіг до батька й приніс пучок козельків і повне гніздо горобиних голоцюцьків.
— Тату! Ось я тобі гостинця приніс! — говорив хлопець до батька.
— Понеси, сину, того гостинця своїй матері.
— Коли я, тату, тобі приніс!
І Радюк брав сина на руки вкупі з горобиним гніздом і козельками, цілував його замурзані щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанці, зелені на колінцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тоді ввійшла в кімнату Надежда Степанівна.
— Боже мій! Що то вийде з того хлопця! — казала вона, здіймаючи руки й оглядаючи синка. — Боже мій! Що це в його в руках?
— Пташки! — казав син.
І ті пташки повипадали з гнізда на підлогу й цвірінькали, роззявляючи червоні дзьоби з жовтими заїдами.
— А це що в тебе?
— Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!
— Борони тебе боже! Не їж! — кричала мати, вириваючи козельки з його рук.
— Не бери руками, бо руки замажеш! Надінь рукавички! — казав Радюк, подаючи їй й справді рукавички.
— І що вийде з того хлопця!
— Гусарин вийде, як його батько! — промовив Радюк.
— А я, тату, знаю казку про півника й котика! Мене Панько навчив. "Був собі котик та півник. Вони жили собі в лісі в хатці, як рідні брати. Ото раз котик пішов в ліс та й каже півникові..."
Мати прислухалась і витріщала з дива очі: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.
— Розказуй, сину, далі! Ну, що він казав півникові?
— Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсім зіб'єш з пантелику дитину! — кричала жінка на Радюка. — Дай його сюди.
І вона брала Павлика, загадувала няньці надіть на його чисті штанці, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню, втікав до хлопців в надвірню, опрічню хату, переймав пісні й казки і ганяв з пастушками. Село, сільське народне життя втягнуло в себе дитину. Не дуже великі достатки не давали матері обставить сина гуверньорами й зовсім одлучить од народу, як то буває в наших багатших панів.
Павлик підбільшав, і його одвезли в київську гімназію. Там вже не було ні Журбанів, ні журбанських наймитів, ні пастухів. Там була інша сфера, інше життя. Великоруська мова панувала в школі. Павчик вернувся додому на вакації, стративши й самий слід Журбанів, слід української національності й мови.
— Хтось дуже добрий вигадав оту школу! — казала Надежда Степанівна, вітаючи синка. — Тепер гарно й подивиться на хлопця! І говорить як треба, і до пастухів не горнеться.
— Ти б одвезла його в інститут! — обізвавсь Радюк.
— А ти б хотів, щоб інститутки горобців дерли та вчились мужичих казок?
— Та хоч би й горобців лякали на городі, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попівна, вернувшись з київського пансіону, пішла на тік, побачила там граблі та й питається в молотників: "Що це таке чудне та смішне? Я й зроду такого дива не бачила". — "От наступіть, панно, на зубці, то воно само скаже, як його звуть", — каже молотник. Вона й наступила, а граблі як підведуться та лусь її в лоб! "А, прокляті граблі! Як мене здорово вдарили!" — крикнула вона. "А бачте, само сказало!" — казав молотник. Потім вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стіні висить сито. От вона й питається в наймички: "Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?" — каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носі! "Ой каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!" Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попівна?
— Я тобі скажу от що: чи не знести б нам оту опрічню хату для челяді з двора? Може б, діти не бігали до слуг?
— Як не маємо чого робить, то й знесім! Чи не чула ти казки, як було собі три брати: два розумних, а третій дурень. От і поділились вони батьківським добром. Старші й кажуть меншому: "Ми ж візьмемо воли, корови й хату, нащо вони тобі здались? А ти собі візьми ступу". Дурень думає: "І нащо мені й справді ті воли та корови, той клопіт? Візьму лучче ступу; одначе вона не їсть і не п'є". От і взяв він ступу та й поніс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її притулить...
— Бозна-що ти верзеш! — казала жінка, осміхаючись. — Нащо й хату переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той дурень з ступою? — питала вона, цікава знать кінець тієї казки.
— Що зробив? Носився, носився цілий день і зайшов з нею аж у ліс. Коли це настала ніч, стало поночі, а він і думає: "А що, як я засну, а хтось прийде та вкраде ступу? Полізу я на дуба та й ступу потягну з собою". А що? Чи хороша моя казочка?
— Хороша-прехороша! — сказала жінка, сміючись.
— І ти кажеш — хороша, і я кажу — хороша. Був собі чоловік-нетяжка, а на йому синя семряжка, на голові шапочка, а на спині латочка. Чи хороша моя казочка?
— Та хороша! Тільки кажи далі.
— І ти кажеш — кажи далі, і я кажу — кажи далі... Був собі чоловік-нетяжка... — знов починав Радюк, жартуючи, поки жінка не забувала про ту надвірню хату, і про челядь, і про мужицький вплив на свого синка.
(Продовження на наступній сторінці)