Охрім Крути в'яз (схвачується й хапає шаблю). Ну та й важкий же час знов тепер настав на Україні! Куди не повернись, навіть у сні, скрізь наткнешся або й настромишся на меч та на спис.
Один селянин. Ой боже наш милостивий! Це ж жовніри перейшли навпростець через наші жита й, мабуть, витолочили їх так, що од житів та пшениців і колосочка не зосталось. Пропала наша праця! Нумо ж, хлопці, в битву! (Козаки й селяни хапають шаблі й списи і кидаються в битву).
Жовніри. Наступай дужче!
Козаки. Не подаваймось! Нумо разом!
Селяни (кидаються в битву з сокирами та киями). Анумо, хлопці, до помочі козакам! (Жовніри подаються назад і тікають).
Козаки. Стріляй їм в потилицю навздогінці! Тепер рушаймо в дорогу.
Остап Золотаренко. Ставаймо в лави! козаки попереду, селяни позаду. Рушай в дорогу! (Йдуть).
Завіса спадає.
Картина II
Дія діється в селі Хлипнівці в палаці князя Соломирецького на Подслії, коло Бара. На сцені велика світлиця в палаці князя, убрана стародавніми портретами предків, дорогою зброєю, полицями, заставленими стародавнім посудом, срібними полумисками та пуга-рами. По обидва боки двері. Дія діється вже смерком, лягома.
ВИХІД 1
Князь Соломирецький і конюший.
Соломирецький (сидить, задумавшись, потім гукає). Нехай увійде конюший!
Конюший (входить і низько кланяється). Добрий вечір, ясновельможний князю!
Соломирецький. Щоб було доволі вівса й ярої пшениці! Сьогодні буде вінчання князівни. Певно, наїдуть деякі гості. Щоб було коням вівса та пшениці по коліна. Чуєш?
Конюший. Чую, ясновельможний князю!
Соломирецький. А кухареві дай загад, щоб заходжувався й пекарні коло печі... на всякий випадок, щоб незабаром була готова вечеря. Чуєш?
Конюший. Чую, ясновельможний!
Соломирецький. А чи не чуть чого за козаків гетьмана Юрія Хмельницького? Чи не наступають вони часом звідкіль? Чи не видно де пожежі?
Конюший. Нічого не чуть ні про козаків, ні про пожежу.
Соломирецький. Пане конюший! Осідлай лиш кільки коней, щоб стояли на припоні на всякий час осідлані, щоб були напоготові в дорогу. Час небезпечний!
Конюший. Добре, ясновельможний! (Тихо). А собі я осідлаю найпрудшого, щоб дать драла, як часом трапиться яке лихо.
Соломирецький (рукою показує, щоб конюший виходив з світлиці. Конюший виходить).
ВИХІД 2
Соломирецький сам.
Соломирецький. Аж серце в мене болить, як згадаю, що не вдалося діло Виговського. Правда, польський король зласкавивсь і прийняв Україну під свою державну руку; дав шляхетство значнішим з старшини, але що з того? Половина козацької старшини й народ не пристали до Польщі й зостались вірні московському цареві. Прості козаки та хлопи й слухати не хотять про Польщу, а сам Виговський втратив гетьманську булаву й насилу втік з козацької ради в Германівці: трохи не наклав своєю головою. Козацька рада оддала гетьманську булаву Юрасеві Хмельницькому. От і я під захистом польського війська вернувся в свою маєтність і тепер сиджу тут в палаці, мов на вогні. Може, вже десь наступають козаки Юрія та Золотаренка. (Заглядає в вікна). Чи не видко де диму
та полум'я пожежі? Ох, треба хапатись з вінчанням. І Любецький вернувся на Подолію в свій Кальниболоцький палац; все намагається, щоб швидше повінчатися з Зінаїдою. Треба хапаться, бо буде пізно, як часом набіжать сюди Юрієві козаки... Зінаїда чогось жде. О, вона хитра й розумна! Тямить і вона, що заварюється на Україні каша! Але не вона, а я таки поставлю на своєму!
ВИХІД З
Соломирецький і Виговський.
Виговський (входячи похапцем). Добривечір тобі, дорогий князю! А я оце запізнився до тебе на твої запросини на весілля. Трохи задлявся в своєму Барі.
Соломирецький. Доброго здоров'я, воєводо київський! (Цілується з Виговським). Доброго здоров'я, воєводо київський, але теперечки вже не гетьмане український. Ох!
Виговський. Мабуть, вже така воля божа, що я не гетьман.
Соломирецький. Більше воля козацька, воля сатаняча, а не божа. Сідай, воєводо! будь моїм дорогим гостем, як і в передніший час, інший час, багатий на великі надії. А тепер охо-хо! Що то далі буде тепер? (Обидва сідають).
Виговський. Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, як не помремо. Буде бійка між двома партіями козаків. Буде бійка між королем та царем. От що буде! (Вставши й ходячи по світлиці). Зате я тепер з ласки найяснішого короля київський воєвода й сенатор! Король подарував мені на Поділлі Бар, в Холмщині — Любомль, а в Галичині село Руду; подарував сто п'ять сіл в двох староствах і чотири десятки миль полів та лісів. Але як тільки король буде до мене не ласкавий, то я "продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду". Не того я сподівався од короля, постановляючи з Польщею гадяцьку умову, "Гадяцькі пункти". Король не піддержав мене на гетьманстві й на великому князівстві.
Соломирецький. А тут морока мені з дочкою.
Виговський. Кажуть, князівна не хоче вінчаться з Любецьким, все чогось бришкає.
Соломирецький. Як причеплюсь до неї, то ота бришка й згодиться, а потім згодом знов спротивиться та й одкладає весілля; та все спротивлюється, справдовується, та й знов не хоче, тільки морочить мене.
Виговський. Чи не жде пак Зіня Остапа? Чи не пише він до неї часом листів через потайних посланців?
Соломирецький. Не повинно бути, бо я держу Зіню в палаці взаперті й стережу її і день, і ніч, як ока в лобі.
Виговський. Ой, трудно, князю, встерегти дівчину, та ще й розумну, угаристу й навратливу, як до неї приступає. (Тихо). Це я знаю по своїй Олесі, як я її викрав.
Соломирецький. Це я, воєводо, запросив тебе і на вінчання, і задля того, щоб ти став свідком при "ґвалтовному" чи силуваному вінчанні й записав своє ймення на вінчальному засвідченні моєї Зіні та на акті князя Любецького, по котрому він за живоття повинен одписати моїй Зіні частку своїх маєтностів і покладних грошей.
ВИХІД 4
Князь Соломирецький, Виговський, Катерина, Олена й Стеткевичева.
Катерина, Олена й Стеткевичева (входять убрані по-дорожньому, закутані хустками). Добривечір, князю!
Соломирецький. Доброго здоров'ячка! доброго здоров'ячка! Чого це ви так загаялись? Я думаю повінчать свою Зіню.
Катерина й Олена. Ой боже наш милосердний!
Стеткевичева. Ой господи! гм... мм... спаси нас і помилуй од напасті.
Соломирецький і Виговський. Що там таке трапилось? Що там у вас скоїлось? Чого це ви такі стривожені? Що там скоїлось у вас в Чигирині та в Суботові?
Катерина. Говори вже ти, сестро.
Олена. Ой, не можу, серце! Розказуй вже ти, сестро, бо в мене все сохне в горлі.
Катерина. Ой, не можу. Нехай вже Стеткевичева розказує.
Стеткевичева (розкутуючись). Ой боже наш милосердний! Ще добре, що я Христину одіслала до вас заздалегідь. Перелякали б дівчину на смерть.
Олена. Ох-ох-ох! (Хапається за груди). Це ми втікали хапком звідтіль.
Виговський. Чого це ви тільки охаєте й нічого не розказуєте?
Олена (впавши на стілець і махнувши на Катерину рукою). Нехай вже вона розказує: в неї язик хоч і на турків! А я... ох-ох-ох! Я перелякана на смерть. Чи поймете віри? Три-дні не пила, не їла й не спала!
Соломирецький. Та розказуйте ради господа милосердного! Що там у вас у Чигиринщині скоїлось?
Катерина. Та ми оце не на весілля приїхали, а більше тим, що ми втекли з Чигирина.
Олена. А я з своєї маєтності Лисянки оце втекла.
Катерина. Мене оце недавнечко випустили з Чигирина, а вони обидві тільки що випущені з Лисянки.
Олена. В мене в домі в Лисянці саме були гості. Була й вона (показує на Стеткевичеву) з чоловіком. Сидимо ми та розмовляємо, та п'ємо по чарці.
Стеткевичева. Та саме вечеряємо за столами.
Олена. Ба ні-бо! Ще не вечеряли, а тільки посідали за столи. А наші наймички не подають та й не подають страви, аж мене злість узяла. Встала я з-за стола та сама пішла до пекарні, щоб нагнать наймичок.
Соломирецький. Та приступай-бо, полковнице, до діла!
Виговський. То од цього ти так перелякалась, що аж на Подолію з Лисянки дременула?
Олена (до Стеткевичевої). Говори вже ти, а я не можу, бо в мене зараз в горлі сохне.
Стеткевичева. Ото розбуркала Олена наймичку... (Запикується й микає). Куди вже мені розказати про ці страхи! Не вміла я зроду розказувать, гм... мм... Розказуй вже ти, Олено.
Олена. Насилу добудилась, бо наймичка лежала п'яна, як ніч, як квач.
Стеткевичева. Ото подали вечерю, гм... мм... Гостей було багато. Був і мій полковник Стеткевич, був Оленин сват з кумою і його свість з чоловіком.
Олена. Чого вже та свість притарабанилась до мене в гості, то я й сама не знаю: вона мене ладна в ложці води втопить, а таки приїхала чогось.
Стеткевичева. Сидимо собі та вечеряємо, гм...
мм.. коли тут як загуркотить, як застукотить, як блисне в усі вікна, гм... м... Ой господи!
Олена. Ой господи! Хоч не розказуй про це!
Стеткевичева. Мені здалось, що в хату вдарив гм... мму.
Олена. Добрий грім! Я одразу постерегла, який то грім: раз у раз гур, та гур, та гур! Гармати гуркають, аж земля двигтить та стугонить. А тахлі в шибках дзень-дзень! дзень-дзень!
Соломирецький. Напали на Лисянку татари, чи що?
Олена. Свої, а не татари. Та це ж ті Ганнині Золотаренки та Сомки з Юрасем та з запорожцями. Це ж їх діло! Підпалили Лисянку. Ми повибігали з хати, а хати вже палають за нашим огородом. А дим валує аж до хмар. Нас забрали в полон вже в диму та в полум'ї.
Стеткевичева й Катерина. Ой, забрали, забрали. Ох! _
(Продовження на наступній сторінці)