Остап. Шляхта не варта такої пошани. Це вже справді пішлося козакам, як з Петрового дня, щоб козаки панькались з шляхтою, неначе колись з польськими панами.
Данило Виговський. Остапе! Це ж наїде з гетьманшею не польська шляхта, а нашої ж віри українська, котрої й небіжчик Богдан не вигнав з України і котру таки шанував.
Остап. Гм... вона-то й своя, але за нею волочиться хвіст польських князів та панів.
Данило Виговський. А як і волочиться, то що ж?
Остап. Нехай краще не волочиться. Я вже постерігаю, до чого воно йдеться.
Данило Виговський. А до чого ж воно йдеться?
Остап. А до того, що пани хотять втиснуться знов на Україну, покласти на наш віз хвостика, а потім лапку, а потім зовсім сісти та й зіпхнути козаків з воза, а хлопів запрягти в ярмо, та до панщини! Я це трохи постерігаю.
Данило Виговський. Я цього не думаю, а думаю, що наші козаки, старшина, усі повинні бути шляхтою, як і шляхта польська.
Остап. А то навіщо? Усі повинні буть однакові! І козаки, і селюки — усі повинні бути шляхтою, коли вже в вас пішла на шляхту поведенція теперечки.
Данило Виговський. О, цього не буде! Не повинно бути! Ми, старшина, ми тільки повинні мати опрічні од селюків вищі привілеї, мати право на маєтності.
Остап. Вибачай, полковнику! Цього ніколи не буде. Цього не повинно буть.
Данило Виговський. Ба повинно буть! (З криком).
Остап. Ба не буде! Не повинно бути! (З гнівом). Ганна Хмельницька. Та годі вам! Годі! Оце заходились.
Остап. Ось де наше право й право козаків! (Висмикує з піхви шаблю).
Ганна Хмельницька. Одже ще полаються, а може, й поб'ються отут! Та годі вже вам, годі! Остапе! Бійся бога!
ВИХІД 6
Ті самі й гетьман Виговський.
Виговський (несподівано входе в двері; біжить до Остапа й Данила, стає між ними й розставляє руки). Те-те-те! Чули ми цієї вже од вас і вчора, і позавчора, і позапозавчора. Те-те-те! Співайте ще іншої.
Ганна Хмельницька. Опам'ятайтесь. Годі вам змагаться!
Остап (махає шаблею). Накладу своєю головою, а не попущу шляхті та панам верховодить! Ми тут на Україні всі однакові. Всі рівня! Всі або шляхта, або сірома! Так постановив небіжчик Богдан.
Данило Виговський. Сірома — шляхта! Оце так гарна шляхта! Хи-хи-хи! (Регочеться).
Виговський. Те-те-те! От таке ми чули од вас і вчора, і позавчора, і цього тижня, і того тижня. Ну-ну! Годі вже вам, годі сперечатися та войдуватись! Накричались доволі, то й буде! Цитьте! Усе буде гаразд. Усе буде добре. Втихомиртесь!
Остап. Ніколи не мовчатиму, вийду на вулицю та серед улиці кричатиму проти панства...
Виговський. Те-те-те! Молодий ти, то й піднімає тебе на крикливці. От мене та й вас, шановна гетьманше, то вже крикливці не беруть.
Ганна Хмельницька. Куди вже мені до крикливців. Мені аби лихо тихо, то я й мовчатиму. Нехай крикливці нападають на будлі-кого іншого.
Виговський. Розумну людину гарно й слухати. А ви втихомиртесь. Усе буде гаразд.
Остап (тихо). Та й хитра ж оця людина! На всі боки він на лице, а вивороту нігде й нема! Але я постерігаю в його той виворіт.
Виговський. Вгамуйтеся! Помиріться. Годі вже вам! Буде з вас того змагання! Нащо нам ті хатні сварки та змагання? (Бере однією рукою за руку Данила, другою — за руку Остапа й складає їх докупи; вони обидва одвертаються один од одного, хоч подають руки).
Данило Виговський. Та вже нехай буде так, як гетьман каже.
Виговський. От і згода! От і мир! Нічого в світі не люблю я так, як мирноту та спокій! Чи правду я кажу, паніматко? (Обертається до Ганни Хмельницької).
Ганна Хмельницька. А бог його святий знає.
Виговський. А я оце до вас, гетьманше! Ще раз прохаю вас сердечно. (Цілує Ганну Хмельницьку в руку). Стріньте молоду гетьманшу, як господиня, як посаджена мати, з хлібом-сіллю та з пошаною, бо вона, може чули, з шляхетського, навіть сенаторського й князівського роду, має родичів князів і родається з ними.
Ганна Хмельницька. Де ж мені її зострічати? Чи в дворі, чи тут у світлиці?
Виговський. О ні, ні, ні, паніматко! Тутечки, осьдечки в світлиці зостріньте її з хлібом-сіллю. У дворі стріне її наш брат Данило. А ти, сотнику, зараз забирай свою сотню та їдь зо мною назустріч моїй дорогій гетьманші за Чигирин.
Остап. Добре, гетьмане! Моя сотня вже готова.
ВИХІД 7
Ті ж самі й вістовик-козак.
Вістовик (вбігає раптом). Ясновельможний гетьмане! Вже гетьманшин поїзд виїхав з лісу й спускається з горба. Я оце просто з дзвіниці, звідкіль зирив за всім. (Виходить).
Гетьман Виговський. Брате Даниле! Ходім мерщій, хутчій, швидше! А де ж, гетьманше, Богданові дочки? Де Катерина Виговська? Де Олена Нечаєва? Де ж це дівся Юрась? Нехай ідуть сюди. Та станьте рядочком. Ви, мамо, посередині, а дочки по одну й по другу руку. Отак-о! Та привітайте гетьманшу ласкавенько, промовте якесь привітання й поздоровління, бо з гетьманшею їдуть високі гості; зараз прибуде й її дядько, князь Соломирецький, та ще й з своєю прегарною дочкою, князівною Зінаїдою.
Остап і Данило Виговський хапком виходять.
ВИХІД 8
Ганна Хмельницька, Виговський, Богданові дочки: Катерина Виговська й Олена Нечаєва.
Катерина Виговська (входить). Добридень! Добридень вам, мамо! (Цілує мачуху в руку). Добридень і вам, пане гетьмане!
Ганна Хмельницька й Виговський. Доброго здоров'я!
Олена Нечаєва. Добридень, моя дорога мамо! З сьогоднішнім днем будьте здоровенькі! (Цілує мачуху в руку).
Ганна Хмельницька. Спасибі! Будь і ти здорова.
Виговський. От і добре, що ви прийшли. А де ж Юрась? Треба ж, щоб доконечно й він тут був на церемонії. Та причепуріть його трохи.
Катерина Виговська. Добре-добре, пане гетьмане! Вже ми доглянемо його.
Виговський. Прощавайте! Господи, споспішай і спострічай! Дай боже час добрий!
Ганна Хмельницька, Катерина й Олена. Прощайте! Господи, спострічай! (Гетьман Виговський виходить).
ВИХІД 9
Ганна Хмельницька, Катерина, Олена, потім Юрась Хмельницький.
Ганна Хмельницька. Сідайте! Сідай, Катерино! Присядь, Олено! (Усі сідають).
Катерина. їдуть до нас високі гості.
Олена. Та ще й з високою пихою. Все шляхта, та князі, та князівни... Я не знатиму, на яку й ступить перед такими гістьми.
Ганна Хмельницька. Будемо ступать на обидві, як і повсякдень ступаємо. Там-то диво князі та князівни! Бачили ми, як за вашого небіжчика тата Богдана ті князі давали драла з України, аж курява підіймалась слідком за ними.
Катерина. А це вони потрошку знов силкуються вшелепаться на Україну, бо нова гетьманша з шляхти.
Олена. Та ще й не з простої, а гоноровитої. Кажуть, нібито вона доводиться родичкою і князям, і сенаторам.
Ганна Хмельницька. Та доводиться ж родичкою і князям Любеньким, і князям Соломирецьким, Доуцьким, і Гооським, і Огінським. й іншим. Має вона рідню між варшавськими сенаторами. Князь Соломирецький, той, що їде з нею до гетьмана в гості, доводиться молодій гетьманші рідним дядьком по матері. Кажуть, що цей князь вже став католиком, а його дочка, молода князівна Зінаїда, вже спольщилась трохи.
Катерина. Я чула, що молода князівна Зінаїда дуже гарна з лиця.
Ганна Хмельницька. Кажуть, що така гарна хоч з лиця води напийся, і вже до неї присватується якийсь немолодий князь.
Олена. Не князь-бо, мамо, а сенатор.
Ганна Хмельницька. Нехай буде й сенатор. Але цей сенатор чи князь вже пристаркуватий, дуже багата людина, має великі маєтності на Литві та на Поліссі.
Катерина. Може, й він пришелепається до нас в Чигирин?
Ганна Хмельницька. Мабуть, присурганиться.
Юр а с ь (вбігає). Що це таке? Що це таке?
Ганна Хмельницька. А що там таке, Юрасю?
Ю р а с ь. Що це таке? Що це таке? (Бігає сюди й туди, од кутка до кутка).
Ганна Хмельницька (встає й іде до Юрася). Та що там таке трапилось?
Юрась (перекривляє"). Еге! Що там таке трапилось? Сидять отутечки та базікають. Он підіть лиш подивіться самі, то й побачите.
Ганна Хмельницька. Та на що ж подивиться? Куди йти?
Ю р а с ь. А туди ж о! Хіба ж ви не знаєте? Ганна Хмельницька. А почім же я знаю? Юрась. А де тепер мої коні стоять? Га? Ганна Хмельницька. А де ж вони стоять? В стані.
Юрась. Еге! В гарній стані. (Кричить перед самим Ганниним лицем). В хліві! Он де! Мої коні поставили в хліві, а гетьманові стоять вже в стані мого тата. Он що! Я цього не стерплю. Я тут хазяїн, а не Іван Остапович Виговський! Що це таке? Що це таке? Я питаю в вас, шо це далі буде? Га? Я тут хазяїн і гетьман! Навіщо Іван Остапович взяв мою булаву? Мене обібрала козацька рада за гетьмана, а не Виговського.
Ганна Хмельницька. Та тебе ж, серце, тебе. Але постривай лиш! Тобі треба ще вчиться, треба ще їхать до Києва та вчитись в академії, а потім, як вивчишся, то й будеш гетьманувать.
Десь далеченько чуть здалеку музики й гуркіт поїзда. Усі кидаються до вікон і заглядають в шибки.
Ганна Хмельницька. Певно, поїзд недалеко, бо чуть музики.
Катерина. Он вже виїжджає з гаю, спускається в місто в возвозі.
Олена. Та й довгий же поїзд! Попереду їде французька ніби золота лиснюча карета.
Ганна Хмельницька. Ото ж їде гетьманша. Вона їздить завсіди в батьківській французькій кареті.
Катерина. А за каретою ще каляси! Та коні все повбирані; над хомутами червоні широкі пояси мають на вітрі.
Олена. А за каретою в калясах їдуть якісь панії.
Ганна Хмельницька. Ото ж, певно, гетьманщині двірські панії та родички: Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська.
(Продовження на наступній сторінці)