— Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,— з мене ніхто "чина" не здійме, як приказують селяни. А ви на службі…— сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.
— А я думав про вас зовсім інакше,— несміливо обізвався Ломицький.
— Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,— це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки — варвари, тирани, деспоти, нестатковані люди, якісь непомірковані, безглузді: словом — погані люди, та й годі! — сказала Каралаєва.
— Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,— обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.
— А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,— сказала Каралаєва.— Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.
"А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара? — подумав Ломицький.— Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею".
Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.
— Це ваше останнє слово? — спитав він, виходячи з хати.
— Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,— сказала Каралаєва і подумала про себе: "Не видам її заміж, аж доки сама не вийду".
— Прощавайте! Зоставайтесь здорові! — сказав Ломицький.
— Прощавайте! ідіть здорові! — обізвалася Каралаєва з-за стола.
Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.
"Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чіплятиметься до дочки",— подумала Каралаєва, кидаючи простирадло на поміст.
Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирадлом та рушником.
— Що це з вами? — крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.— Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?
— Оце був у вашої мами…— несміливо обізвався він та й не доказав.
Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.
— Що ж вам сказала моя мама? — спитала Маруся в Ломицького.
— Багато дечого наговорила, наказала вона мені…— сказав Ломицький і не доказав.
— Говоріть сміливо! — сказала Маруся.
— Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,— несміливо обізвався Ломицький.
— З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,— це суща правда! — обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.
Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.
— Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,— сказала Маруся.
— А я цього не сподівався,— сказав Ломицький.
— Не знаєте ви гаразд моєї мами,— обізвалась Маруся.
— Що ж нам тепер робити? — спитав у неї Ломицький.
— Постривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,— сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.— Через днів два прибувайте до нас.
Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.
Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.
Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.
— Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,— сердито сказала Каралаєва до дочки.
Маруся глянула на простирадло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в комоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.
Засипавши чай, вона спитала в матері:
— В вас, мамо, був Ломицький?
— А тобі вже сорока на хвості принесла звістку? — сказала мати.— Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.
— Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? — спитала Маруся.
— А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,— сказала Марта Кирилівна.
— Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що? — сказала Маруся.
— Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,— сказала Марта Кирилівна.
— Нащо ж ви його прогнали? — спитала Маруся.
— На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,— сказала мати.
— Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? — сказала, Маруся.
— Про мене, й постригайся в черниці, як маєш йти заміж,— сказала мати.
— Це ви, мамо, певно, жартуєте? — спитала Маруся.
— Авжеж жартую, бо стрижуться в черниці тільки дурепи. Я людина ліберальна і в монастир тебе зроду-звіку не пущу. А ти заміж не йди. Мужчини деспоти, варвари, бузувіри, ледарі. Ломицький тебе не любить. Він бреше — він бере не тебе, а гроші, бо знає, що в мене є гроші, але він і кришки не покрепиться, бо я йому грошей не дам,— сказала мати.— Ти йому так і скажи.
— Ні, мамо, цього я йому не скажу,— сказала Маруся.
— То я йому це й сама скажу, коли хоч,— сказала мати.
— Але ж, мамо, я його люблю! — крикнула Маруся.
— Брехня! ти оце наважилась од мене втекти і ладна вийти заміж хоч і за сажотруса,— сказала мати.
— Мамо, схаменіться! Ви чогось стривожені, роздражнені! Що ви говорите? — сказала Маруся, і в неї очі зайшли сльозами.
— І не думай, в голові собі не покладай йти заміж за цього Ломицького. Вій забере твої грошики, промарнує, проп'є, програє в карти, а потім потягнеться за акторками, знайде собі втіху в ресторанах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люди — мужчини. Наберешся лиха!
Маруся вже її не слухала і, наливаючи чай, плакала. Сльози котились і, як роса, сипались на білу скатерку.
— Оце розридалась, неначе мала дитина; ще в чай накапають сльози. Я стою на тім, щоб усі панни не йшли заміж. Нехай лучче посивіють на пні, як мають терпіти од деспотизму мужчин. Нехай лучче викорениться дорешти усей рід людський! — крикнула Марта Кирилівна.
Маруся глянула на неї дивуючись, їй здалося, що мати або з глузду з'їхала, або збожеволіла.
Тихо стало в номері. Мовчки пила чай Каралаєва. Маруся й не доторкнулась до свого стакана.
Надворі смеркло. Каралаєва лягла в постіль і захропла; а Марусю й сон не брав. Вона вийшла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі висипали вже на небі. А в голові молодої дівчини все роєм вилися думи,— одна сумна, друга сумніша. От перед нею ніби майнули її дитячі літа. Вона згадала батька. Батько її любив, пестив… але рано помер. Згадала вона, як зосталась сиротою, як жила з матір'ю вдвох, ходила в гімназію, як сиділа з книжкою вечірньою добою рядом з матір'ю за столом; пригадала материні насуплені брови, материн лібералізм при людях і материн деспотизм на самоті, її вередливість і її чудні старосвітські погляди та теорії, перемішані з новими ідеями. Пригадала вона і ласкавість материну до себе, котра часом проявлялась в неї, як погожий день в непогожу пізню осінь… Думки її полетіли в далеку прийдешність… Перед нею майнуло життя вкупі з милим на своїй вольній волі, їх хатина чиста, тепла, прибрана, як пташине гніздечко. І десь узялась хижа птиця, зруйнувала гніздечко і розвіяла по вітру. І та хижа птиця була — її рідна мати.
Ніч була тиха, тепла. Широке небо неначе кліпало тисячами блискучих очей. Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність; ще теплішим здавалось для неї гніздечко, тихе й затишне, вкупі з тихим, смирним Ломицьким.
З моря потяг свіжий вітерець. Маруся увійшла в номер, ступаючи навшпиньки, щоб не збудити мами, лягла в постіль і нешвидко ще заснула легким тривожним сном.
VII
(Продовження на наступній сторінці)