Леонід Семенович зиркав накруги й вибирав в береговині найкращі місця та закуточки для змалювання. Він поставив на триногах чималий, вже заґрунтований блят і почав вдивляться в околишню місцину. В кінці греблі під високим горбом стояв мурований питель на чотири етажі. Коло питля збоку було притулене забудування для паровика постінь з питлем, а побіч його бовваніла височезна залізна труба, що виганялась багато вище од верб та осокорів ніби в синє небо. Питель виразно й яро жовтів проти ясного сонця на зеленому полі з вербового гілля, неначе сам намагавсь стати на картині спереду, на першому місці: бери, мов, мене, бо я ж окраса цих верб та цього ставка. Поперед питля стриміли штахети на містку над лотоками. Проти питля, через шлях, на сугорбі було видко гарний мурований невеличкий дім з ґанком, де було житло для механіка та для писарів. Дім пишавсь на сугорбі, над самим ставком, як цяцька, з ялинками по обидва боки ґанку. Нижче од дому, понад шляхом, в огороді зеленіли, неначе побгані зелені руна, гіллясті акації. А далі за греблею лиснів широкий та довгий ставок, неначе обставлений двома зеленими високими стінами з верб та осокорів. Недалечко од берега проти домка ніби плавав довгенький маленький острівець, ввесь зарослий старими тополями, бог зна коли насадженими, певно, ще за часів панщини. А далеко вгору, де зелені береги ставка сходились близенько, де вливалась в ставок річечка, знов ніби плавав подовжастий плисковатий острівець, зарослий зеленим високим бадиллям та лозами. Здавалось здалеки, ніби там плаває здоровий кошик, повний жовтих квіток, свіжого зілля та бадилля. Повітря було гаряче й вогке. По воді простяглась неначе золота стежка од берега до острівця, і лисніла, і блищала, аж очі вражала золотими скалками. На острівці сиділи гуси та качки, неначе обліпили зелені м'які бережки. На ставку й коло берегів плавали здорові зграї гусей та качок. Гуси грали на воді, плескали, ляскали крилами об воду; вода раз у раз ніби ворушилась. Дрібні хвилі та брижі неначе розсипались по ставку, несли на собі золото та срібло й розкидали навкруги по воді іскри та проміння. Коло берега недалечке од лотоків чоловіки напували воли, котрі стояли по коліна в воді, ясно освічені сонцем. Одні смоктали воду повагом, поволі, другі стояли непорушно, і в їх з ротів текли потьоки до самої води. Потьоки лисніли на сонці, неначе срібні шнурки. Воли стояли ніби з срібними довгелецькими вусами.
В гарячому повітрі було тихо. Усе стояло непорушне, ніби намальоване на полотні. Далеко на ставку понад берегами під лозами було видно на воді сідла рибалок на чотирьох кілках. Рибалки сиділи з удлищами непорушно, неначе вироблені з міді людські постаті. Надворі було тихо, але в тій ніби мертвій зачарованій тиші закипіло світове живоття. Веселі гуси ґеґали на ставку, брьохались, ляскали крилами, вигравали по воді; качки безперестану кахкали, пливучи довгими рядочками. Удлища в рибалок вряди-годи ворушились, неначе ті мідні постаті, мов пам'ятники на майданах, вряди-годи оживали. Самий веселий світ вранішнього сонця був ніби живий і ворушив живоття в усьому. Над берегом світ дрижав, мов живий. Вода хилиталась і ворушилась, мов жива.
— Гей. Чорний! Гей! Соб, Безрогий! — чулось в веселому світі гукання чоловіків, що завертали дрімаючі напоєні воли з води й хвиськали в повітрі батогами.
— Ану, Шутий! Годі тобі смоктать! Допався, неначе до браги! Гей! Цабе! Час рушать з мішками! — гукав на воли другий дядько й штовхнув пужалном ззаду Шутого, з позбиваними кінчиками рогів, вола. — Ще й куняє в воді! Мабуть, тобі там гарно?
— Ший ставай, Безух! — кричав голосно хтось коло здорового магазину за питлем, запрягаючи в ярмо того Безуха.
Леонід Семенович схопив оком загальний обвід вигляду на питель, на горб з поетичним домком, з острівцем з тополями, з широким плесом води й почав робить той обвід хапком, жваво, накидаючи ного смужками та пружками на полотно. Він замугикав стиха пісні. То була ознака, що він натрапив на якусь "Ідею вигляду", на якісь сподобні йому закуточки.
А сонце грало промінням на вербах та на воді. Гуси та качки плавали й раз у раз збивали крилами воду. Вода розходилась кружалами, в котрих лисніло проміння. Ставок ніби сміявсь. На далекому острівці по бережку дибали чорногузи й миготіли на сонці червоними дзьобами та ногами. Дві шуліки шугали понад ставком і з жадобою поглядали на каченята. Річані чаєчки літали понад ставком, неначе білопері голуби, і різким криком пронизували гаряче повітря. Нижче од греблі на спусті шуміла вода. В шумі під спустом купались малі підпасичі й кричали різкими голосами, незгірше чайок. В питлі гули колеса, гула уся снасть, неначе велетенський бубон десь на кутку на весіллі. Гула вода, падаючи з лотоків на турбинове колесо. З високого димаря швидко валував дим, ніби хтось викидав і шпурляв з його здорові чорні клубки вовни. Клубки летіли вгору в синє високе чисте небо. Труба пахкала, ніби жива істота. Веселі ластівки-щурі пурхали над самісінькою водою та все щебетали, черкаючись крильцями об воду. На питлі цвірінькали горобці; над покрівлею вились голуби. Джерела живого, веселого живоття ніби десь пробивались і проривались з невідомого нутра землі, з недосяжного потаємного небесного простору. Усе в піднебессі неначе було промкнуте потаємним світовим животтям, дрижало од веселої світової жизності. Усе ворушилось, раділо та вигравало і в гарячому повітрі, і в синьому небі, і в хвилях теплої води. Небо неначе сміялось до пишної землі, а земля осміхалась до золотого сонця.
І в душу молодого художника промкнулась та потаємна іскра світового живоття, що аж вигравало з збитками і в небі, і на землі. І Леонід Семенович несвідомо затяг веселої пісні й на той час забувсь за своє горе, навіть за свою вродливу, але зрадливу жінку. Якась потаємна світова радісна міць злинула на його, оповила його душу заразом з землею, водою й вербами, з сяєвом марева і влила в його радісну направу, веселе почування, поетичне натхнення.
Леонід Семенович обчеркав хапком обвід вигляду на картині й почав поволі накидати малюнок, та все стиха мугикав пісню. То був знак повного вдоволення його душі; то був виявок його почуваннів краси на землі й у небі.
"Забрав би з собою в душне та курне місто і ці верби та осокори, і цей лиснючий ставок з берегами, і цей питель, і шпиль з домком, та горенько, що не влізуть у торбу. Треба хоч схопити обвід та накидок от тутечки та завезти додому. А вигляд сьогодні чудовий та прозірний! Надзвичайно ясно надворі, видно кожний листочок, кожну бадилину! Чудова погода! чудове освітлення! Саме добре малювать", — думав Леонід Семенович і хапки водив рукою по полотні, неначе хапався, щоб часом не нахмарило й не затемрявило прозірного вигляду.
Сонце стояло трохи не серед неба. Надворі стало душно. В вогкій бережині під густою вербою стало ще душніше. Рука в маляра почала мліти. Він скинув бриля й кинув його додолу. Люде вештались по греблі, здоровкались з ним. Він одповідав їм голосно, але й голови не поверстав до їх, неначе в його скам'яніли в'язи. Вийшов з питля механік німець і, йдучи на обід, завернув через місток до Леоніда Семеновича, побалакав трохи, поцікавивсь картиною, оглядів малюнок і пішов додому на шпиль. Зайшли й два євреї, млинові бухгалтери, поцікавились малюванням, заглянули через малярові плечі на картину й попрямували просто до домка на шпилі.
Коли це саме опівдні щось несподівано загуло, застугоніло, і неначе задвигтіла за греблею земля, неначе десь схопивсь вихор або пожежа. Леонід Семенович оглянувсь назад. Коло церкви на сугорбі піднялась курява, густа-прегуста, неначе хмара піднімалась однизу з землі й досягала вже до високості менших бань. Курява наближалась. Почулось рохкання та мекання. Корови заревли, і їх ревіння пішло понад ставком. Леонід Семенович догадавсь, що то череда йде на стійло. Курява сягала вже до середини ставка й неначе закаляла честе блискуче повітря. З-за шпиля сунула череда, ніби орда наступала. З шпиля ніби посипались свині, за ними висунувсь наче гай з рогів. Жваві свині бігли, мов хапались або кудись поспішали. Густа, сливе суцільна жива маса ніби посунулась з шпилів і попростувала набік од греблі на стійло нижче од спуста над широке плесо. Кільки корів одбилось од гурту й простувало до ставка. Підпасичі займали їх, цькували собаками й турлили назад. Слідком за чередою з-за шпиля катав панський табун коней. Жваві коні посипались до плеса й протовпом кинулись до води просто через череду. Курява вкрила верби на греблі, неначе вони зайнялись, тліли й куріли. Леонід Семенович вглядів ту куряву й забідкавсь. Вигляд став непрозірний, неясний, неначе хтось задимив самий світ сонця. Маляр оглянувсь на греблю. Через греблю сунулась густа отара овець на всю ширину. Вівчарі ставили отару на стійлі по другий бік ставка в холодку під вербами, що росли на окопах коло городів. Вівці позбивались докупи, ніби позлипались. Здавалось, що гребля вкрита здоровецьким живим чорним вивернутим кожухом, на котрому подекуди манячіли білі латки та уставки.
Порох душив Леоніда Семеновича. Очі в його запорошились. Він устав, хапком одсунув триноги й картину на самісінький край греблі до низенького тинка, котрим була обрамована гребля од ставка. Живий кожух посунувсь незабаром на місток і пхав маляра з лавки, зачіпаючи його довгі ноги.
— А кучю, каторжні! От тобі й малюй! Принесло ледащо оцих дурних животин. Пропала уся поезія! Нема де дітись, треба кидать роботу, — говорив сам до себе маляр і, вхопивши свої причандали в руки, він насилу-силу протисся поза вербами через живий кожух і швиденько пішов додому, втікаючи од густого давлючого пороху. Він прийшов до школи, де ще грали в карти.
(Продовження на наступній сторінці)