— Ну, та й завели ж ви мене в пущі та нетрі. Тут тільки собакам ходить, а не кавалерам, — обізвався сердито Фесенко. — Гарна ідилія, нічого казати.
— Держіть горою! Беріть цабе! — гукнув Бородавкін позад його.
Фесенко взяв цабе на спадистий бік горбика і вліз в якусь квашу. Він вискочив на сухе місце й почав обтрушувати хусточкою панталони та ботинки та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той кіт, він пішов за Бородавкіним.
— Знаєте, що, Фесенку? Ви дурнісінько топчете стежку до Сані. Саня хоч гарна, але вона, передніше за все, опришкувата на вдачу, любить вволяти свою волю, і в неї приданого ані шага, — сказав Бородавкін.
— Невже? — аж гукнув Фесенко. — Я чув, що Навроцька багатенька.
— Багата одна Маня, менша дочка Навроцьких. Ви знаєте, що на неї мати записала двадцять п'ять тисяч карбованців. І дім в Кишиневі належиться не Навроцькому, а його жінці; а дім колись достанеться Мані, — сказав Бородавкін.
— Двадцять п'ять тисяч і дім! — аж писнув Фесенко. — Ото штука!
— Не знаєте ви, де раки зимують, — обізвався Бородавкін.
— Невже цьому правда? — спитав Фесенко.
Він не дуже йняв віри Бородавкінові, вважав на його як на брехуна й штукаря і взагалі як на легковажну людину.
— Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара клала в банк при моїх очах, їй-богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу! Розпитайте людей, коли мені не ймете віри, — говорив Бородавкін.
— Гм… Це штука… Ццц… — цмакнув Фесенко по-бессарабській і задумався.
— От ви й причепіться до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за якесь сухе зілля, через котре ви полаялись з Комашком? — спитав Бородавкін.
— Ат! то нісенітниця, — бовкнув Фесенко.
— Та скажіть-бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, — благав Бородавкін.
Його сірі великі очі аж благали, неначе в дитини, що пеститься та лащиться до мами й просе солодкого гостинця.
— Ет! нехай потім, — обізвався Фесенко.
— Та скажіть-бо мерщій, бо кортить. Невже вам трудно сказати кілька фраз? Ій-богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, — просив Бородавкін.
— Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, — одрізав Фесенко.
— А як помремо? Ми усі під богом ходимо, — аж благав Бородавкін.
Стежка крутилась по горбикові й довела до дачі Бородавкіна; то була проста міщанська хатина-мазанка.
— От і наша дачка! — промовив Бородавкін.
— Де? — спитав Фесенко, бо вже більше й хат не було.
— Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачі; бачте, моя жінка любить ідилію, — сказав насмішкувато Бородавкін.
Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покуштував кислиці. Одначе він мусив йти за своїм поводаторем в ту ідилію.
Хатина стояла край спуску до моря на горбику. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбику стирчали будяки та колючки. Тільки коло ґанку росли дві старі акації та в горідчику за хатою зеленів старий волоський горіх, єдина окраса того горба.
Бородавкін привів Фесенка до ґанку. Ґанок був напнутий з двох боків і зверху парусиною. Передній бік був зовсім не заслонений. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкіна та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привітався до дам.
— О! слихом слихати, ввічі видати! — гукнула Христина з-за стола. — Чого це ви неначе зблідли й помарніли на лиці? Чи не снилось вам часом цеї ночі щось страшне, чудне, знаєте, — таке кострубате? — Христина не договорила. Вона натякала йому на листи.
— Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що й сни мене не беруть, — обізвався Фесенко.
— А може, з вами трапилась будлі-яка неприємна подія або пригода? — спитала Христина й хитро осміхнулась.
"Невже вона знає? Брат чепляється, щоб сказати… Певно, знає… І хто б пак оце сказав їй?" — думав Фесенко.
Христина насилу вдержувалась од сміху, аж почервоніла, на виду.
— Є партнер! — гукнув Бородавкін.
— Просимо до нашого салону! Це наш салон, — обізвалась кокетно Бородавкіна. Фесенко увійшов у той салон і скривив губи.
— Та й трудно ж до вас доступитись! — почав Фесенко. — До вас стежка заросла терном та будяками.
— А ви думали, що так-то легко доступитись до дам? Поколіть лиш передніше свої ноги терном та колючками, — защебетала Христина.
Фесенко згадав терни та колючки по дорозі до Сані й легесенько зітхнув.
— Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном, — обізвалась Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум'яні губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.
Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: "Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!"
— Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку не літо, — сказала Бородавкіна. — Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От придивіться лишень! — з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й їх зумисне показала.
Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.
— А що, гарна картина? — знов сказала Бородавкіна.
— Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та неводів! Зовсім неначе барильця, — сказав Фесенко флегматично.
— Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! — сказала з палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.
— Гарне й море, чорніє, як чорнило, — обізвався Фесенко.
— А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? — сказала Христина.
— Не знаю. День або два, — сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті картини моря.
Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. Ті брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.
— Мені не сорок літ, а тільки двадцять п'ять. Я ще не втратила почування краси природи, — дала здачі Бородавкіна Христині; вона натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата, але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.
— Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки, — обізвалась Христина.
— То чого ж ви сидите в колючках? — спитав Фесенко в Христини.
— З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності, — сказала Христина. — День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими й пахучішими. Еге так?
— Ой, який вигляд з мого салону, — кокетко кричала Бородавкіна. — Як тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.
Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком, побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.
Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала: "Місяць пливе уночі в небесах". Не море, а ті брови теперечки кинули їй на думку пісню.
Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його.
— Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина, — саркастично сказала Христина.
Христина хоч і була трохи різка на словах і навіть була здатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі й тямила музику. Бородавкіна навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.
Бородавкіна неначе не чула, що сказала Христина, не вважала на це й співала далі, поглядаючи Фесенкові в очі. Бородавкін теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав приспівувать й вторувати і задерчав, як та струна, якою кушнірі б'ють вовну.
Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки її голосок.
— Сергію Степановичу! перестань-бо! — крикнула сердито Бородавкіна.
Бородавкін замовк.
— Страх не люблю, як мені хто перебаранчає та заважає! — говорила сердито Бородавкіна й знов почала тоненьким м'яким голосочком: "А ми під рибальською хатою сиділи, сиділи й мовчали удвох, удвох!" — тягла Бородавкіна й дивилась своїми солоденькими очима простo в очі Фесенкові.
(Продовження на наступній сторінці)