"Ой, лишечко мені! тепер же він безпремінно вгляде і впізнає їх усіх, коли добре придивиться. Що з того може вийти, і сама не вгадаю. Як він дізнається, що мій батько та мої знайомі пошились в старці та ще й з того промислівства живуть і хліб мають, то ще, борони боже, й спротивиться й одкинеться од мене", — майнула думка в Улясі.
— Ходім краще до Софіївського собору, — стиха промовила Уляся.
— Та ви ж, здається, самі прямували до Михайлівського?
— Ні. Це я тільки йшла проз Михайлівський монастир, бо ходила гулять до Владимирового пам'ятника на гору.
— Та ходім-бо в Михайлівське! Там же служе митрополит. Буде сила людей, ще й співатиме митрополитський хор, — вмовляв панич Улясю. — Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка ондечки сила панів суне до брами!
Він взяв її за руку. Уляся рушила з місця, ступила два ступені й знов спинилась. Вона почувала таку ваготу в ногах, неначе в неї ноги пустили коріння, котре промкнулось в грунт і приросло до землі.
— Ні, не піду в Михайлівське, — згодом сказала Уляся.
— Оце диво! Та чом же? — питав Літостанський, котрому дуже забажалось подивитись на пишноту митрополитанської одправи.
— Я й сама тому невідома. Мені уявляється щось недобре. Чомусь мені здається, що коли я оце піду в Михайлівське, то навіки втрачу щось дуже гарне та дуже миле.
— Ще що вигадайте! Та ходім-бо! Не гаймо часу, бо ще й церемонія одійде, — сказав Літостанський і знов смикнув її за руку.
— Ні, не піду. Ходім краще до Софіївського, — сказала з наважливістю Уляся.
— Невже це в вас остача якихось бабських забобонів? Певно, ви ймете віри отій нісенітниці.
— Ба не йму віри. Але я чомусь ніби передпочуваю якусь напасть, як тільки піду оце в Михайлівське, — говорила Уляся.
— Невже ви думаєте, що там вас жде якась баба-яга, або що там десь куйовдяться злидні та вчепляться до вас, побіжать слідком за вами навздогінці до вашої господи і поналазять в хату, і в хижку, і в комору? — глузував панич.
— І в думці цього не маю. Але в мене одразу виникло якесь чудне вагання, а чому й задля чого, я й сама гаразд цього не втямлю, — сказала Уляся і раптом круто повернулась і попростувала через Софіївський майдан до Софійського собору, засмучена і якось збентежена.
Літостанський мусив вволити її волю, і пішов за нею в Софіївський собор.
"Чудна жіноцька вдача! Чи це в неї якісь забобони, чи панянське вередування, чи вже й не вгадаю що".
Літостанський простояв службу й провів далеченько Улясю, аж за монастир.
Ще смутніша була Уляся, вертаючись додому. Вона наважилась побалакать з батьком таки зараз, наважилась впрохати його, щоб він покинув своє прохацтво, не опоганив і не осоромив її перед людьми та молодим Літостанським, котрий вже сливе признавсь їй, що ладен хоч і зараз слати до неї старостів.
Уляся, вернувшись з церкви, сіла на канапі й засмутилась. Незабаром рипнули в прихожій двері, і в хату ступив батько з торбами на плечах. Він здійняв свою амуніцію, передягся і ввійшов в світлицю з запаленою папіросою а губах.
— Тату! кидайте оті торби та дранки, — сказала Уляся.
— А то навіщо? — спитав з дива Кміта.
— Бо мені сором за вас перед людьми, — промовила Уляся смутним, навіть жалібним голосом.
— Перед якими ж це людьми? Це либонь тобі сором перед Літостанським, чи що б то?
— Та хоч би й перед Літостанським. Чи то ж гарно буде, як він часом випадком од когось дізнається, що завів знайомість з якимсь кодлом прохачів: з вами, з Галецькою, з Мокрієвською, та що й я з того гніздища?
"От тобі й навсправжки клопіт, хоч і торби кидай ради дочки та її нових знайомих!" — подумав Кміта й почухав потилицю з досади.
— А передніше ж колись тобі не було сором. А це чогось вже й той сором десь узявся, — сказав батько,
— Передніше я була мала та дурна і нічого того не тямила. А тепер в мене вже є, хвалить бога, тямка в голові, та й перед новими знайомими мені сором. Сьогодні я хотіла йти на одправу в Михайлівський монастир. Аж сливе біля самої брами стрів мене Літостанський і теж хотів йти зо мною до Михайлівського монастиря. Але як я пригадала собі, що ви стоїте біля брами коло дзвіниці з торбами вкупі з Галицькою та Мокрієвською, то так злякалась, що трохи не зомліла. Я повернулась круто, випручалась од зачудованого панича й попростувала хутчій до Софіївського собору.
— Та я тепер, коли вгляджу Літостанського, як він часом інколи заходе подавать старцям шаги, то зараз повернусь потилицею до його та й даю драла до брами, ще й сховаюсь між стовпищем прочан. Чом же ти не йшла? Треба було сміливо йти. Він мене б не побачив, — сказав батько.
— Я, тату, після того так перестраждала, так перепечалилась, стоячи в церкві, що не чула, як читали в церкві, не чула навіть гаразд, як співали; така скорбота найшла на мене, що я стояла в церкві як неприкаяна. Кидайте, тату, трусить отими торбами, бо далі не видержу. Мені тепереньки вже уявляється, що на мене всі люди пальцем показують, де б я не йшла вулицею.
— От тобі на! То це ти мені радиш, щоб я покинув свій засіб? Це все одно, якби купець покинув свою крамницю. Добра порада! Га? Я вже догадуюсь, чого ти така збентежена: це тобі стало сором через того Літостанського? Еге, так?
— Та хоч би й через Літостанського! — сказала Уляся й одразу заплакала, ніби мала дитина.
"Гм… справа йде непогано: вона, очевидячки, вже любе Літостанського. Треба знов написати до його, нехай не дляється та зараз-таки сватає Улясю. Шкода буде, як часом він і справді дізнається про моє прохацтво та через це одкинеться од неї. Вже коли вона плаче, то напевно його любе. От тобі й на! І дочки шкода, і торбів шкода! А враг би його взяв! Не знаю, хто переваже: чи дочка, чи торби! А! Цц!"
Кміта задумавсь, никаючи знестямки од кутка до кутка, неначе він десь в діброві збився з шляху. Уляся сиділа й плакала, аж хлипала.
— Та годі, серце, тобі плакать! Якось уладнаємо цю справу. Це, певно, тобі Літостанський став сподобний? Еге? Чи правду я кажу? Еге, він уподобніший тобі од інших? — питав батько, присікуючись до дочки.
— Та хоч би й уподобніший за всіх? Що вам до того? Коли сказати щиру правду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімайло, і усякі там прохачі-офіцери живете й животієте на кошт безталанної калічі та усяких нужденних справдешніх старців. Що б мало перепасти в їх торби, те ви загарбуєте собі. Ви грабуєте прочан, дурите й грабуєте темний добросердий народ, ще й одбиваєте хліб од калік-старців, — говорила Уляся плачучи.
— Лучче мені гіркий полин їсти, ніж вижебраний вами хліб; лучче стану за вчительку, сама собі зароблю на хліб або знайду собі будлі-які інші заробітки. Я ладна й поневірятись та бідувати, ніж їсти поживок, видертий у калік та в убогих! — говорила Уляся хлипаючи.
"От тобі й на! Понабиралась там в школі якихсь фанаберій, то вже й пиндючиться! Вже їй і батька сором. Це правдива халепа! Треба доконечно зараз написати Літостанському, нехай її сватає. Напишу, що перед шлюбом дам йому або дочці банкову розписку на дві тисячі карбованців, ще й дім в додачу… само по собі, дім після моєї смерті. Не треба й гаятись та длятись з цією справою, бо я вже бачу, яка в неї направа і якої заспіває мені доня потім далі…"
— Невелика штука — почепити торби та жебрать попід монастирями. Лучче підіть, тату, до Літостанського та його товариша, попросіть, щоб вони просили за вас в своїх столоначальників, щоб дали вам яке-небудь місце в канцелярії. Це буде краще й шановніше, ніж ваші торби.
— Добре! Піду таки зараз, бо затого будуть обіди; я ж ще й досі не одвідав Літостанського. Нема чого й длятись з цією справою! — сказав Кміта.
Кміта хапком напивсь чаю, причепуривсь і почимчикував до Літостанського та Червінського просить, щоб напитали йому будлі-яке місце в канцелярії або попросили начальника, щоб дав йому принаймні хоч переписку.
"Оце напасть! Доведеться знов ставати до нудної праці. А я вже зовсім розледащів і зам'якинивсь за тими торбами", — думав Кміта, йдучи до Літостанського та чухаючи потилицю.
Батько вийшов з хати, а Уляся все сиділа на канапі, засмучена та заплакана. Ні чай, ні їжа не йшли їй на думку. Вона й не наливала собі чаю, навіть не думала за його, не заглядала в пекарню, забулась за обід. Сама наймичка приставила до печі горшки, нічого не допитавшись в Улясі.
В світлиці стало тихо. Самовар довго шипів та й замовк. Ніякісінький згук не тривожив мертвої тиші і в світлиці, і на порожній, ніби спустошеній далекій вуличці.
— Не видержу довше! Вже я й так перемучилась та перепечалилась через оте батьківське прохацтво. Наберусь я сорому в цьому прохацькому кодлі на ввесь свій вік. А що буде, як часом Літостанський дізнається за батьківське промислівство? Де мені тоді очі подіти перед ним та й перед людьми? Я дочка якогось нікчемного прохача-старця! Це тільки трошки краще, якби я була дочка якогось злодія або душогуба.
Вже аж в пізні обіди вернувсь батько й застав дочку на тому-таки самому місці на канапі, коло самовара.
(Продовження на наступній сторінці)