Задумалась Марина; рука з гребінцем заклякла на косі... В ушах гув бубон, скрипіли скрипки, в очах миготіли чорні брови, чорні очі парубочі.
"Короткий той веселий вік дівочий! Я й не нагулялась, і не наспівалась! Верніться ж назад, літа мої молоді, дівочі! Коли б я знала, де росте таке зілля, що літа вертає, коли б знала, де живуть такі знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мій вік дівочий, пішла б на край світу, не спинилася б!"
Засвітила Марина свічку, поставила на столі дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, —ту кибалку, у котрій вона стояла під вінцем у церкві.
Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Кінці стрічок червоних, синіх і зелених пірнули в розчесану косу.
Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка на городі не була така гарна, як Марина в квітках та стрічках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрічками й розсипалась по плечах і по грудях. Серце зомліло в Марини.
Марині стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотів, голова морочилась; їй хотілось співати, забавлятись, кудись іти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась і не натанцювалась. Тихий світ місяця манив її, ніби пісня соловейка.
"Піду ж я в сад та згадаю своє дівування, своє залицяння", — думала Марина.
Надворі втихло й потеплішало; тихий вітер ледве шелестів сухим вишневим листом; місяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишні, що стояли без листу і нагадували їй, що спаде колись і її краса, як вишневий лист.
— Розмай, вітре, мою чорну косу до пояса! Ви, зіроньки, гляньте на мої брівоньки, на мої квітоньки! А ти, місяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекій стороні згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.
Світло горить в хаті. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселі лиця. Коли зразу в думці її з'явилось лице Ганнине сердите.
"Боже ж мій! що я наробила, — подумала Марина. — Вона сказала, що не переступить більше мого порога. Розгнівала я свою дорогу давню подругу".
Встала Марина, як сиділа, в квітках, стрічках, накинула кожушину і полетіла до Ганни пізньою добою.
— Чи спиш, Ганно? — спитала Марина, постукавши в вікно.
— Ні, не сплю; йди в хату, — одказала Ганна. В хаті було світло, бо світив місяць. Ганна глянула й перехрестилась. Їй здалось, що то мара.
— Не бійсь, Ганно! Се я дівую при місяцеві та при зорях. Забулась зняти квітки, як згадала, що обидила тебе, так і прилетіла до тебе.
— Насміялася ти з мене. Марино! —каже Ганна. — Завтра свята неділя, я була в церкві — богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?
— Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже...
— Завела мене між парубки, — говорила далі Ганна, — нехай вони дівчатам сняться... Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!
— Як схотять, — каже Марина. — Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.
— А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.
— Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч!
VІ
Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустіє і в коморі, і на дворі. Повітка похилилась набік, покрівля світиться, стріхи обсмикані, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московці!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловік об собі звістку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рік, минає й другий — Василь не подає об собі звістки.
Вже й питала, і перепитувала людей, питала й москалів, ходила і до священика. Ніхто не знає, не відає. І яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала і тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомоніли, що десь страшна війна.
Тим часом на втіху матері підростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втішається не навтішається своїм Івасем! Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. Вже йому переступає за десять років; і носик виправляється, і брови густішають, і личко наливається, як яблучко. І не раз, було, Ганна, поклавши його головку собі на коліна, промовляє до його:
— Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очі батькові, і брови його, і погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хаті. Будемо удвох працювати, хліб заробляти; будеш мені помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старість, а ти доглянеш стару, недужу матір. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, і моя доля згадає про мене, ще раз загляне через поріг в мою хату...
Хлопцеві чудні то були речі. Чудно йому було, що він такий малий та догляне таку велику матір. Йому здавалось, що чоловік, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозі та й загляне в їх хату.
Хлопець підріс та й справді став у пригоді матері. Вже і на себе трохи заробляє, і матері дещо принесе до господи. Стара дякує богові та латає латки подекуди. Аж поздоровшала і помолодшала!
А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Івася гостинцями та цілує його бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганні щастя. Занадилось до неї лихо та біда! Бо нема біді місця в багатих та пишних будинках. Недурно співають в пісні: "Пішла біда до пана, ізбулася жупана; пішла біда до попа, ноги собі попекла. Пішла ж біда до Івана, од Івана вийшла п'яна".
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так і зомліла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло біду її серце.
— Добридень тобі, молодице, — казав осавула. — Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо він, бач, ніби солдатський син, значиться, кантоніст...
— Але ж у нас в Момотах нема школи, — одказала вона. — Будьте ласкаві: воно ще мале; а я сама-однісінька в хаті; воно мені поміч дає.
— Треба його везти у Київ, — казав осавула, — так і в бумазі написано. Виряджай швидко, бо вже і підвода для трьох кантоністів наряджена.
Взяли Ганниного хлопця і повезли тим шляхом, що й батько поїхав... Ганна неначе розум стратила. Як німа, ходила вона неділь зо дві. Марина не одходила од неї, і доглядала, і годувала, аж поки не привів її бог знову до розуму.
— Не плач, Ганно, не вбивайся, — втішала, було, Марина. — Київ не богзна-де! Дасть бог літо, підемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Він же не те, що москаль.
Тільки й жила Ганна тією думкою, тією надією, тільки й ждала вона літа.
Настало літо. Пішла Ганна з богомольцями до Києва.
Ввійшла в Київ. Кого ж тут питати в світі? Питала богомольців — ніхто і не знає, і не відає. А на улицях, куди не гляне, скрізь пани та пани, страшно й підступити.
Осмілилась-таки, стала розпитувати одного пана. А він слухав, слухав, а далі каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Іде Ганна улицею та розглядає на всі боки. Коли тут назустріч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як ті журавлі, офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася.
Як уздріла вона свого сина, так і кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері-мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полізла б за мертвим дитям і в яму, якби не спинили...
Ганна пішла слідком за ними. Кантоністи ввійшли в школу, і вона хотіла увійти за ними. На порозі спинив її старий вусатий москаль.
— І ваше благородіє, і дядечку, й голубчику! Вік буду молити бога за вас. Пустіть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцілую мою єдину дитину!..
— Послі прийдеш, — каже...
Ганна сіла коло порога і стерегла, очей не зводила з дверей...
Коли так як надвечір випустили до неї сина.
—Скажи мені, моя дитино, чи добре тобі тут, чи жалують тебе?
— Ні, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.
Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла!
— Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала і порозкидала шматки у кущі.
— Тікаймо, сину! Ходімо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..
(Продовження на наступній сторінці)