Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з батькового двору й пустила по світу бурлачкою.
Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.
— Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде? — спитала Василина.
— В Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а потім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлюпала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холодної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожувала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.
Пожила я на заводах, а мене парубки так і обступили кругом. Чи стрінуть мене на вулиці — тягнуть на музики, наймають мені музики до танців; стрінуть на вечорницях — частують мене горілкою, танцюють зі мною. Чи йду я селом — за мною, молодою, слідком іде сім кіп хлопців чередою. Жила я собі на волі, як птиця, ніхто мені не гриз голови. З ким хочу кохаюся, з ким хочу цілуюся. Вбрали мене хлопці, як ту паву. А тут приступив до мене вже немолодий парубок, Яненко. Ходить та ходить за мною, як та тінь. Йду на музики, він за мною, йду з музиків — він за мною. Полюбив він мене, як душу, й заслав до мене старостів. Чом же,— думаю,— не піти за його заміж? Парубок гарний, чорнобривий, з карими очима, має свою хату. Ще його батька пан перевів у Стеблів з другого села, з-під Канева, з другими людьми. Пан поставив у Стеблеві всім хати, дав городи, але не дав поля й записав всіх на завод. Як вийшла людям воля од панщини, пан не дав тим фабрицьким людям поля. Так зостався й мій чоловік без поля. Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан. Любила я одного, як свою душу, та не довелося з ним жити в парі. Другий покохав мене, та й сам умер. А я, молода, не накохалась і не навтішалась на своєму віку. Ой, вже я не знайду таких пишних очей, які я цілувала. Ой очі, очі, горе моє, щастя моє! Чом мені не довелося ввесь вік дивитися на вас? Коли б мені довелося хоч раз на віку стрінути ті очі, раз глянути на них і вмерти…
— А я б такі очі виколола ножем оцими руками,— сказала Василина, бліда, як смерть, показуючи свої обидві руки.
Марія сіла кінець стола, сперлась на руку і задумалась. У хаті почало темнішати. Тільки скатерка на столі ясно біліла й кидала тихий світ на бліде Маріїне лице, на високий білий Василинин лоб та на квітчасті здорові хустки на головах в двох молодиць.
За ворітьми заграв ріжок різким голосним тоном, заграла скрипка. Обидві молодиці неначе прокинулись і заворушились. Марія схопилась з місця й почервоніла на виду. Вона вхопила пляшку й чарку, кинулась до дзеркала, пригладила пальцем тонкі брови, поправила на шиї намисто з дукачами.
— Ой, подивися, Василинко, чи гарно стоїть на мені юбка,— сказала Марія, повертаючись до Василини,— обсмикай на мені складки. Нехай, серце, побуде на мені твоя хустка, бо вже не встигну другою зав’язатись. Це йде Мина на вечорниці та ще й з музиками.
Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Ріжок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сорочка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.
— Добривечір тому, хто в цьому дому,— сказав Мина товстим голосом.— Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,— сказав Мина, глянувши на Василину.
— Ба, одна Марія, а друга Василина,— сказала Марія, почервонівши, як маківка.
Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.
— Яка ж це Василина? — питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.
— Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,— сказала Марія.— Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.
— Та й гарна ж ця друга Марія,— сказав Мина,— та шкода, що в хаті поночі. Дай, лишень, Маріє, світла!
— Не дам, нехай кортить,— сказала Марія.
Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.
— Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки,— сказав Мина.
— Як вип’ємо одно, то й друге принесеш,— сказала Марія, крутячи перед Миною головою.
При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.
— Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? — спитала скрипка.
— А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! —
затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.
— Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? — спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.
— Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати,— сказала Василина, одхиливши назад голову.
— Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! — сказав Мина, вхопивши Марію за плече.
— Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь,— крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.
— Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди,— сказав Мина і сів поруч з Василиною.
— Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу,— сказала Василина, посунувшись од Мини.
— А кому ж ти скажеш правду? — спитав Мина.
— Скажу тому, кого люблю,— сказала Василина.
— А хіба ж ти мене не любиш? — спитав Мина.
— Я тебе вперве бачу у вічі,— сказала Василина, глянувши на його.
— Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може, й нам? — сказав Мина, скоса поглядаючи на Василину.
— Не знаю,— сказала Василина.
Рипнули двері. В хату почали сходитись дівчата, позакутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозкутувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На дівчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То були фабрицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабрицької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібного швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.
Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. Задріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паляницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. В хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позакачували рукави, затопили й опатрали курку й вкинули її в юшку. В хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату полетіло порося й впало серед дівчат.
— Ой лишенько! Хто це кидається поросям! — підняли ґвалт дівчата і розсипались на всі боки.
Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов високий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.
— А я вам, дівчата, гостинця приніс,— сказав він, скидаючи шапку.
— А де ж твій гостинець? — спитала Марія.
— А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скриню,— сказав парубок-штукар.— А одчини, Маріє, скриню!
Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.
— Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям! — кричала Марія на всю хату.
Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.
— От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти,— сказала Марія.— Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.
— Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці,— говорили дівчата, сміючись.
Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.
— Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки? — сказав до неї Мина.
— Колись пила, та вже забулась,— обізвалась Василина.
— А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук? — спитав Мина.
— Не знаю, може б і випила,— сказала Василина.
(Продовження на наступній сторінці)