А як скінчила оглядати всі святині Мекки, пішла до найсвятішої з них, до Беіт Аллаг94[94], де вмурований біля входу чорний камінь "гаджар". Його приніс архангел Гавриїл праотцю Аврааму. Там і досі є Макам Ібрагім, камінь з відтиском стіп Авраама. Ціла святиня закрита зверха перед людськими очима найдорожчими килимами. А щоб увійти до неї, треба її сім разів обійти пішки кам'яним шляхом.
А святиня Кааба не має дверей від землі, як усі інші святині на світі. Двері її уміщені високо. І сходів до них нема, тільки драбина.
З дрожанням серця входила по драбині султанка Ель Хуррем до нутра святині. А як увійшла і зступила до її нутра,— стала, здивована на вид, який побачила.
Дім Бога, званий Кааба,— ціль паломництва всіх вірних мослемів,— був у нутрі зовсім порожній і пустий... Чотири нагі стіни, і більше нічого... Ні вівтаря. Ні надписів. Ні знаків. Ні прапорів... Ні саджу95[95], ні гікгми96[96], ні тафсіру97[97], ні фікги98[98], ні навіть гадіту99[99]... Чотири нагі стіни, і більше нічого... Кам'яна долівка й кам'яна повала. Все з сірого каменю. Без килимів. Без оздоб... Чотири нагі стіни, і більше нічого...
І напружила весь свій ум султанка. Та не могла розуміти дивної мови Кааби, найсвятішої з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед сірих стін.
А як вийшла з дивної святині мослемів, до котрої кермуються обличчя їх, де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. І прислонила очі, і побачила ряд улемів і хатібів, що вітали її глибокими поклонами, а діти найвищих родів Мекки страусиними перами кінчили змітати прегарні килими, постелені для ніг її, заки зійде до лектики. Стала, подякувала за честь і промовила:
— Хочу оставити добру пам'ятку для найсвятішого міста мослемів, щоб Аллаг милостивий був дітям моїм.
Всі достойники перемінилися в слух, і стало дуже тихо на подвір'ях Кааби. А могутня султанка Місафір отворила уста свої і промовила:
— Виберіть собі жерела студеної, доброї води хочби як далеко від святого міста сього, а я побудую кам'яні склепіння водопроводів по пустині й іменем мужа мого султана Сулеймана,— нехай вовіки триває слава його! — накажу допровадити все свіжу воду до святого міста сього.
Ще хвилинку стояли всі як остовпілі від такого дару, якого не дали досі й наймогутніші халіфи та султани. А потому всі впали обличчями на землю перед нею, як перед святою. І винесли срібні кітли з святині і вдарили в них. І збігся весь народ святого міста Мекки, і всі прочане, що були в нім. З кріпості над містом заграли труби, і вдарили гармати, й шал радості опанував усіх. І не було нікого, хто не знав би про великанський дар султанки Місафір, і всі благословили сліди її й дітей її.
ІІІ
А дня того вечером чудовий запах шампаки й інших етеричних перфум з найдорожчих магнолій заповнив високі кімнати султанки Місафір. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її, і сон не зліпав її повік на відпочинок. Хоч уже й глуха північ глибоко віддихала і в улицях святого міста Мекки не видно було ні одного дому, де світилося світло, стояли освітлені кімнати Ель Хуррем.
І запримітила се нічна сторожа святині Кааби. А ранком занепокоєні священики її ждали вже в домі, призначенім для султанки, щоб довідатися, чи не хора вона.
Коли султанка Місафір переказала їм запит, якого лікаря мали б на приміті, відповіли: "Для хорого тіла і для хорої думки". А коли султанка Місафір попросила їх, щоб привели його, відповіли, що він не опускає своєї печери в пустині, де посвятився Богу як дервіш, і тільки там можна відвідати його.
По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати святого дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царгороді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбула.
Вступила в печеру, і привітала його, і запитала, спустивши очі, як моленниця:
— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його.
— Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?
— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Усядь, донечка моя.
І показав їй на кам'яну лаву. Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка.
— Чи ти, старче Божий, міг би мені сказати, чому найсвятіша святиня мослемів пуста і порожня в нутрі своїм? Старець уважно подивився на султанку й відповів:
— Щоб ти повнішу науку говорила тим, що в покорі перед Богом вступають до неї.
— Чому ж вона мені нічого не сказала?
— І тобі, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повні мудрості, як овоч винограду повний соку свого. Тільки ти не розуміла їх.
— А які ж ті думки і як їх розуміти?
— Як звізда хвостата, як бездомний вітер, що блукають без цілі по небі й по землі,— так без мети блукає і кожда людина, котра відвернеться від правди слів Аллага, від заповідей Його. Тут, у пустій Каабі, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий і порожній буде овоч Його. Така людина піде порожніми стежками і зійде на червоні, на котрих чути плюскіт керви. Умре без Бога радість в ній і надія сконає, вкінці покине її і страх перед Богом, початок і кінець розуму людини на землі. А як людина вийде з Кааби, то бачить світло сонця й пізнає, що можна одідичити більше, ніж земля може дати: блаженну ласку Божу на путі життєвій.
Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця.
Султанка задумалася й запитала:
— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім? Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
— Ти — давно предсказана... Султанка Місафір... Твій рідний дім відси так далеко, що там по дощевій порі вода в потоках і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево, зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор... бачу тиху річку... і садок над нею... бачу біля нього... і малу мошею — Пророка нессараг... коло неї бачу... домик батька твого... а ти ще маленька... бігаєш по нім...
— Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.
— Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у білу суконку, в зелений вінок... Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг... з молодим хлопцем, ні, вже мужчиною... і бачиш свічі... воскові, золотисті...
— Що було зі мною дальше?
— Ти біжиш... попри коні... дикі, волохаті... форкають на тебе зблизька ніздрями... а ремінні шлиї у тебе на шиї... батіг-сирівець крає твоє тіло... чую свист його... бачу твою ніжку... скервавлену... білу... і води спрагнені устонька твої...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу морську мраку... і місто над нею... мінарети сяють... мослеми співають... бачу тебе в школі... й учителів твоїх... сідаєш на галеру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланці затискають... на беріг виганяють... на Аврет-базар...
Тут султанка,— котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім,— заплакала, і слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилі запитала м'ягким голосом:
— Що ж було зі мною дальше?
— У найкращій хвилі свойого життя... ти молишся до Бога... у сутінку-ранку... за кратами стайні... на краю базару... а найглибша віра... у премудрість Божу... бухає з серця твого, як із жерела... ти кажеш сі слова... Да будет воля Твоя!..
Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт:
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Старець або не чув, або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:
— Заходило сонце за святиню Божу... як тебе продали на Авретбазарі... і сумерк западав... коли ти входила... у дім Сулеймана... Великого султана... ним Бог благословив... його власний нарід... а тяжко покарав... народи нессараг...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу білий ясмин... ясний місяць сяє... очей молодих дві пари зустрічає... твій перший наречений... тебе благословляє... бо ти не відкидаєш... святий для тебе знак... не хочеш заміняти... за сигнет султанів... в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман...
— О старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане... любити мене?
— Сильний віл, моя доню, зриває воловід... великий чоловік не ломить слова... ось в'яне личко твоє... бо Господній посол... нікому невидимий... сильніший від заліза... вже час наспіває... в палату Сулеймана... у святу ніч Байраму100[100]... приведуть дівчину... найкращу квітку... зі всіх земель султана... а він не прийме101[101]...
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
— Що буде зі мною дальше?
— Зараз, доню моя... ти могла зробити... зі своїм чоловіком... все при Божій волі... чуєш, доню?.. все... як він з народом своїм... і твоїм... а ти замість доконати великого діла... вкрала одну душу... і криєшся з краденим... доню моя, доню!..
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його кам'яної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.
(Продовження на наступній сторінці)