Ідучи дальше до найближчого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпелагу: лаврові дерева і прочитан46[46] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути,— панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяння стад. Бо по уставам Святої Гори заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листі дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжя.
Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.
Старець, ідучи під гору, втомився. Сів, відпочив хвилинку й почав:
— Старе передання восточної церкви каже: "Коли в Єрусалимі святі апостоли з Божою Матір'ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповіді Євангелія,— дісталася Богоматері Іверська земля47[47] . Але ангел сказав їй, що та земля просвітиться пізніше, а її сам Бог приведе там, де очікують її опіки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тоді єпископом на Хипрійськім острові, дуже хотів бачити Божу Матір. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. і за дозволом Богоматері прислав по неї корабель, на якім вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вітер і корабель прибув у пристань Дафні, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона і куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечні тайни і навіть про тайну самого життя. Як тільки Божа Мати ступила ногою на беріг, всі кам'яні ідоли закричали: "Люде! Йдіть до пристані і прийміть Марію, Матір іcyca!" Народ поспішив на беріг моря і приняв з почестю Богоматір. А вона оповістила народові про Ісуса. І всі впали й поклонилися йому, увірували в нього і хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати і сказала: "Се місто буди мні в жребій, данний мні от Сина і Бога моего!" Поблагословила народ і сказала: "Благодать Божа да пребудет на місті сім і на пребивающих зді с вірою і благоговінієм... Потребная же к житію благая будуть ім с малим трудом ізобильна..." Поблагословила ще раз народ і поплила в Кипр. А як минуло вісім сот літ, знов з'явилася тут Богомати в сні пустинножителю Петру. Він мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматір'ю й, показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому місце для чернечого життя. А вона сказала: "Во Афоні горі будет покой его, то єсть жребій мій, от Сина мні даний, да отлучающимся мірских молв і ємлющимся духових подвигов по силі своей там временне житіє своє проведуть без печалі..." Таким остане святий Афон до скончанія міра48[48]...
Настуня закрила очі рукою.
Все те, що оповів старий монах, видалося їй таким природним і правдивим, що немов бачила й чула, як оживають і кричать кам'яні ідоли, кричать про чуда, які мають діятися на землі. Вірила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для неї те, що вона сюди дісталася? Дісталася, всупереч приреченям цілих поколінь могутніх царів!.. Дісталася як невольниця туди, де століттями не могли дістатися навіть жінки наймогутніших царів Візантії. Чи ж не чудом було, що з товпи бідних невольниць так скоро вийшла аж на місце, якого їй завидують дочки перших домів сеї землі?
Відчула якийсь дивний біль, що там унизу мучаться товаришки її недолі. Той біль був змішаний з розкішною радістю, що вона не там, між ними...
Всім серцем відчула дивну руку Господню, котра привела її аж сюди — Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським. Привела ненарушену і невинну. Привела і призначила до якоїсь великої проби-боротьби. А перед тим дала їй ще у ласці своїй побачити найсвятішу обитель Греції та помолитися у ній.
З глибоких тихих ущель і дебрів Святої Гори виходили до неї чудові мрії, мов срібна мряка, й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних діл.
Хотіла ще тільки побачити Матінку Господню Воротарницю. І запитала:
— Чи далеко відси Іверський монастир?
Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Іверським монастирем попитували звичайно старі люде, які мали тяжкі гріхи на совісті. Вони хотіли перед смертю подивитися в обличчя матері Судді...
Помалу відповів:
— Недалеко, синку!.. На другім березі сього вузького півострова... Заки я відправлю службу Божу, ти вже можеш там бути...
По хвилі додав:
— Ти хочеш бачити Іверську ікону Богоматері? Настя, бачачи, що старець розбалакався і радо говорить про святі річі Афону, запитала:
— А відки та ікона взялася?
— Одного вечера,— зачав старий,— іноки Тверської обителі побачили на морі полумінний стовп, що верхом сягав аж до неба. Переняті жахом, не могли рушитися з місця, тільки молилися. А те видіння повторялося ночами і днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед іконою Божої Матері і спробували на човнах підплисти до неї. Але чим більше підпливали, тим більше ікона віддалялася. Тоді іверські монахи зібралися в храмі і слізно молили Господа, щоб він подарував їх обителі той неоціненний скарб — ікону Богоматері. Господь вислухав їх молитви. Найпобожнішому з них, Гавриїлові з Грузії, з'явилася в сні Пресвята Діва і сказала: "Вийди в море і з вірою ступай по хвилях до мого образу!" Гавриїл вступив на море, перейшов по водах, як по суші, і приняв у свої обійми ікону Пречистої Діви. Їверські іноки поставили чудотворну ікону в головнім вівтарі. Але на другий день перед утренню інок, що засвічував лампади, вступивши в храм, не застав у нім ікони. По довгім шуканню побачили її перелякані монахи на стіні, над монастирськими воротами, й віднесли на попереднє місце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворітьми. Це чудо повторилося багато разів. Нарешті Пречиста Діва знов з'явилася монаху Гавриїлу і сказала: "Об'яви братії, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти — і тепер, і в будучім житті". Братія сповнила волю Богоматері. Від того часу і до нині Іверська ікона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Іверську обитель. А був між ними араб, що називався Варвар. Він з ненависті до христової віри ножем ударив Божу Матір в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пізнати,— покаявся, увірив і став скитским монахом, і спасся, і став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зі стрілами і з луком...
Настя сиділа і в екстазі слухала святих легенд афонських. Картини, як малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй, мов живі перед очима. Слова: "Об'яви братії, що я хочу їх охоронять — врізалися їй у пам'ять незнищимо.
З задуми збудив її бувший о. Іван, що весь час не промовив ні слова. Тепер додав, кажучи кожде слово:
— Жіночого пола на святім Афоні не було вже більше як тисячу літ. Аронські отці законоположили, щоб жіночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всіх царів візантіїських і великих султанів. Була тут лише жінка першого християнського царя Константина. Але як тільки підійшла допершого скита, Божа Мати крикнула з ікони:
"Ти чого сюди! тут іноки, а ти жінка! Ні кроку дальше!"... Цариця злякалася й вернула до Візантії та оповіла се брату Аркадію. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтів золота і 17 срібла з царської скарбниці. А як настали турецькі султани, то і вони пошанували святий закон Афонський...
З Настунео діялося щось надзвичайне під впливом дивної тиші й оповзань. Здавалося їй, що тутешні монахи люде не з сего світа. Якийсь внутрішній розрух опанував її душу, мов орану весноп земельку, в яку має западати насіння.
Постава й рухи старого монаха вже від першої хвилі зустрічі з ним робили на неї вражіння, що він мусів колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповіданнях нафала переконання, що він міг би їй не одно сказати і в іншіх справах: тих, що ними зацікавив її Річчі у школі неводниць. По надумі промовила до нього:
— Скажи мені, старче Божий, чому турки мають свою сильну клац на великих землях, а ми ні?
Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опісля повагом відповів:
— І ми все те мали, мій молоденький сину...
— Чому ж ми втратили? — запитала з великим зацікавленням.
— Бо вірності в нас не було.
Старець зморщив чоло, якби пригадував собі щось давно забуте, і продовжав:
— То мирські діла, мій сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, соли вже в десять днів по смерті Владимира убили на Алті сина його, праведного Бориса... Та не в тім річ, що вбили. Було таке від часів синів Адама у всіх племен і народів. Але в тім сором і горе, що праведний Борис сконав, опущений військом своїм. Так само зраджений, погиб і Гліб під Смоленськом, і Святослав, в долині над Опором, серед гір високих, де і я літ тому п'ятдесят молився і докидав соснини, щоб звірі не порили княжеського гробу... Всі вони погибли, опущені військом своїм...
Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, і ловила кожде слово з його уст.
Тут старець знов напружив ум свій і високо зморщив чоло та почав:
..."А въ лъто 665549[49] убиша кіяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ... И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша"...
Відітхнув і продовжав:
(Продовження на наступній сторінці)