Світляні знаки Варягів, які бачив з вікон, освітлювали йому не тільки те, що тепер бачив і знав, але й те, що давно бачив а чого не знав. Там під Теребовлею питав себе, яку ціну прийдеться йому заплатити за Погорину Волость і не знав. Властиво знав і то від довшого часу. Але те знаннє було якесь таке, як страва без соли. Що йно гіркість, яку тепер відчував, освітлювала йому ту справу. О, тепер знав вже добре ту страшну ціну: то було ціле нещасливе пожиттє з женою, то була та внутрішня пустка, що гонила його по лісах і полях кругом Галича, то було те, перед чим тепер стояв і вагався... І здавалося йому, що платить більше чим народ Галича, більше і прикрійше.
Коли так вагався, дали йому знати, що велика депутація бояр просить о послуханнє.
Приказав освітити радну гридницю і в боєвім одязі, з варяжським мечем при боці та сигналовим рогом, перевішеним через плече, увійшов на салю, відслонивши тільки лице. Його остроги голосно звеніли серед тишини, яку заховували зібрані бояри в медвежих шубах.
Станув біля свого престола, поклавши праву руку на хрестній рукояті варяжського меча й очима запитав зібраних, що мають йому сказати. За ним стояло як звичайно дванайцять молодих отроків з червоними щитами. Лице князя виглядало як умите бурею озеро і си-яло ще силою гніву. Представлявся гарно і могутно.
Бояри дивилися на нього як на молодика, якому занадто вдарила сила до голови. Але вигляд їх князя їм очевидно подобався.
По хвилині вагання виступив наперед боярин Микулич з Надвірної, що по богослуженню заскочений несподіваними подіями не вертав вже до дому, і в клонившися князеви, промовив:
— "Біля крилоських укріплень розярений народ вибив майже сотню наємних Половців і обсаджує церкви. Варяги бють на доми Божі з метавок і самострілів та підсувають тарани й пороки. Є багато трупів з обох сторін. Рада бояр"...
Уста й очі князя задрожали зловіщо і нова хвиля гніву, ще більшого чим передтим, вдарила йому до голови. Крикнув уриваними словами:
— "Яка — рада бояр?!! Де — без мого — відома — була — рада
бояр?!! Чого----?! Я вам покажу, хто тут рішає, рада бояр, чи
князь!!.."
Судорожно стискав рукоять свого великого меча, а його очі сипали іскрами як розжарені вуглі. Бояри не сподівалися такого вибуху й такої відповіди тай збентежені й затрівожені дивилися на князя.
В тій хвилі напрасно отворилися головні двері і до салі вступив скорим кроком сам воєвода Веремунд з двома варяжськими сотниками. Шолом держав в руці. Був червоний на лиці і задиханий.
Князь подивився на нього і махнувши рукою, щоб ішов за ним, твердим кроком звернувся до бічного виходу й опустив радну грид-ницю. Веремунд поспішив за ним. Оба сотники й збентежена депутація лишилися в салі. Бояри неприязно поглядали на Варягів і по хвилі почали перешіптуватися між собою.
Від крилоських укріплень долітали щораз ряснійші звуки дзвонів, якими очевидно били мов на пожар. Вже гуділи дзвони церков Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенської. Під самими вікнами радної гридниці голосно перекликувалася варяжська сторожа, а на замкових подвірях розлягався тяжкий тупіт варяжської піхоти, перериваний скорими ударами копит кудись летучих їздців та іржаннєм конда. Брязкіт збруї звідусіль, а з далека чути було раз-ураз голосний, протяжний рев великої товпи. З ріжних сторін чути було граннє труб і рогів. У вікнах раз-ураз блимали відблиски світла: то княжі відділи порозумівалися між собою світляними знаками.
— "Чи дійсно багато є побитих?" запитав князь старого Веремун-да, коли знайшлися в коридорі, що провадив до кімнат князя.
— "Ще не багато, але може їх бути багато. З війська втратив я досі лиш сотню Половців і то з її вини. Обсаджені міщанами церкви біля крилоських укріплень очиститься скоро. Бунт не має проводу. Біда лиш в тім, що товпи народа геть за Галичем переходять в долині Дністер по леду і починають лісами йти на Чагрів. Трох сотень, що туди відійшли, може бути за мало на оборону Чагрова"...
Князь, що вже почав знов успокоюватися, схвилювався наново. Віддихав так тяжко, що ледви воздух ловив. Але був вже зовсім притомний. По мозку перелітали йому думку як лискавичні ленти й освітлювали йому всю грозу положення.
По хвилі сказав:
— "Вислати зараз кілька сотень кінноти здовж Дністра, в гору і в долину!"
— "Вже вислано".
— "До Чагрова їду я сам з усіма лишніми тут силами".
В сій хвилі рішився увязнити бояр, заки опустить замок. Випрямився і запитав:
— "Чи маєш під руками два певні відділи?"
— "Цілий замок і терем переповнені моїми Варягами".
— "Добре. Зараз обсадиш двома відділами оба входи до радної гридниці і на мій знак увязниш всіх бояр, присутних в гридниці!"
Веремунд мовчки склонився, очевидно врадуваний. Той старий Варяг, що свої зуби зїв на службі в чужині і зазнав неодної прикрости від гордих бояр, мав тепер повне вдоволеннє. Він любив такий "рух", любив неспокій, любив кидатися в нім на всі сторони, щось плянувати, виконувати. Се було для нього його живлом. А всяку роботу робив основно, докладно. Саме тепер думав над чимсь. По хвилі запитав з ваганнєм:
— "Чи в разі небезпеки можу підпалити доми, що стоять осібняком між садами? Пожежа в городі викликалаб між збунтованою товпою розтіч, бо кождий біг би до власного дому"...
Ярослав видивився на старого Варяга так, що той вже жалував того, що скдзав. Але той погляд князя трівав тільки хвилину. Його замінив икший, якийсь кріваво-ненависний,— як тоді, коли говорив з матірю. В голові князя лискавкою бігали думки. Бачив, як його положеннє стає щораз більше прикре. Розумів, що крім міщанства матиме від тепер і бояр проти себе. Але своєї постанови змінити не міг. В очах мав огонь, як би вже відбивалася в нім пожежі города. І сказав до Веремунда:
— "Ні тобі, ні твоїм людям зробити того не вільно!.."
Затиснув уста й мовчав, як би злякався, того, що з уст могло ще
вийти.
По хвилі запитав:
— "Чи між товпою видно моїх дружинників?"
— "Поки що не багато".
— "Прикажи в поодиноких дільницях стягати їх в купи і не пускай їх по збрую".
— "Я вже так зарядив".
— "Добре! Можеш йти! Два відділи!"
Веремунд вийшов.
В кімнаті князя горів ясний огонь. Крізь вікна в блеску світляних знаків бачив Ярослав гонців, що бігли в ріжні сторони на скоропад-них конях. Чувся дуже самітний в сім замку. Думка його побігла через снігом засипані ліси до Чагрова й зробила його ум зловіщо холодним і спокійним.
Пішов до радної гридниці. По дорозі бачив, як в коридори входять відділи Варягів з нагими, двосічними мечами і довгими копіями.
Твердим кроком виступив до радної гридниці. Варяжських сотників не було вже. Бояри стояли а по їх лицях було видно, що порозумілися вже, що тепер мають говорити.
— "Щож постановила рада бояр?" запитав князь спокійним тоном, на пів здержавши глум.
Боярин Микулич з Надвірної знов виступив наперед і в клонившися князеви, почав виминаючо:
— "Рада бояр моглаб причинитися до втихомирення неспокоїв, як би ти, княже, стягнув Варягів і Торків зпід крилоських укріплень і приказав освободити ігумена Данила та відчинити замкнені Божі святині".
На згадку про ігумена задрожали очі й уста князя, як перед недав-ним вибухом. Але опанував себе, хоч підозріннє як їдовита змия повзало між його думками. Сказав, немов рубаючи:
— "Отже маю сповнити услівя, які ви мені кладете? Незлі услівя" ...додав глумливим тоном. "Тільки віддати в руки бунтівників одну частину города й укріплень тай ще до того випустити їм головного заговірника, що прилюдно з проповідниці проклинає князя і рід його!"
Бояри стояли неповорушно. Ні один не смів отворити уст. А князя час наглив: хотів би був перескочити ті три милі, що ділили його від Чагрова. Скоро, немов викидав зі себе слова, сказав:
— "Ніяких святинь Божих я не замикав, а замкнув тільки гнізда коромоли й бунту, до яких причасні й ті, які сміють давати мені такі ради й ставити такі услівя!.. Але я дам собі раду з вами!" Голосно крикнув: "Сторожа!"...
Отворилися двері обох входів і до великої радної гридниці почали з брязкотом входити варяжські відділи, заковані в панцирі, з нагими мечами і довгими копіями. На таке депутація бояр вже зовсім не була приготована і стояла збентежена. Князь мовчки показав на неї рукою і вийшов з радної гридниці.
* * *
А в Галичі кипіло як у величезнім улию і найдивоглядніші вісти бушували між народом. Всі говорили про очаруваннє князя Настасею і про те, що князь постановив стратити святого старця Данила. Розійшлася була вістка, що князь помер від любовних чарів Настасі і що Варяги самі позамикали церкви, щоб викликати бунт і потому грабувати. Опісля розійшлася була вістка, що померла княгиня-матір, то знов, що бояри увязнили князя й заперли в якійсь церкві, лиш не знати в котрій. Потому розійшлася була вістка, що стара, побожна княгиня видобула з вязниці ігумена Данила й вивезла його до одної з церков біля крилоських укріплень. Се й було причиною, що туди хлинула серед ночі найбільша товпа народа й обсадила тамошні церкви. Варяги збитими лавами напирали на ту часть города, а обляжені в церквах крилоської дільниці міщани били в дзвони як на пожежу.
(Продовження на наступній сторінці)