Якимсь неприродно сильним голосом розпочав єпископ свою проповідь, немов би спішився:
— "Во імя Отца і Сина і Св. Духа, Амінь. Зі святої Родини вийшло спасенне міра й очищеннє людського роду! І в день Різдва Ісуса, заки засядете з родинами своїми споживати дари Божі, помоліться щиро в душах і. серцях ваших і очистіть їх! А найперше зробіть се ви,— мужі і батьки родин! Бо установлена самим Богом свята звязь родини вже при сотворенню світа! Во дни они рече Господь Бог: Не добре бути человіку єдиному: сотворим єму помощника на земли... І наложи Бог ізступленіє на Адама і успе. І вся єдино от ребр єго й ісполни плотію вмісто єго. І созда Господь Бог ребро, єже взя от Адама, в жену і приведе ю ко Адаму"...
Князь відразу звязав у думці неприсутність своєї жінки зі сею незвичайною проповідю, тим більше, що очі всіх присутних, з виїмкою матери, звернулися на нього. Навіть мала донечка, бачучи, як ціла церков зглядається на її батька, також видивилася на нього.
Князеви кров вдарила до голови, гнів і обуреннє заволоділо ним. Того не сподівався по владиці.
— "На щож позволяє собі десь тепер той старий монах, коли сей розважний, образований чоловік, важиться мені в очі щось подібного говорити", подумав князь.
Хотів зараз вийти з церкви і видати приказ, увязнити єпископа. Але матір, догадуючися, що діється в нім, благаючим поглядом подивилася на нього. Ярослав успокоївся в своїм першім схвилюванню і слухав дальше, хоч чоло горіло його під княжим колпаком і хоч як огні палили вліплені в нього очі багатьох людий.
Епископ говорив оглядно, ні словечком не зачіпаючи ні його, ні Настасі. Але очевидно ціла церков знала, до кого відноситься та проповідь.
Перемагаючи себе, видержав князь до кінця богослуження і ні словечка не сказав про се по дорозі до матері.
Вернувши на замок, завізвав до себе бирича Яструба.
— "Чи ти, або хто з твоїх людий був у церкві св. Іоана?"
— "Я сам був, бо пішов за княгинею".
— "Чи княгиня була перед богослуженнєм у ігумена Данила?"
— "Була. А передтим ще була у владики і владика приїздив зараз до монастиря і говорив з ігуменом".
— "Чи ігумен мав проповідь?"
— "Мав".
— "Що говорив?"
Яструб оглянувся по кімнаті князя і взявши зі стола св. Письмо, подав його князеви та попросив, знайти йому книгу пророка Ісаії. Князь скоро отворив йому на бажанім місці. Бирич зачеркуючи нігтем "відси — доти", сказав:
— "Тими словами розпочав проповідь"...
Князь почав читати з середини показаного уступу і читав скоро. Мінився на лиці. Читав зразу в думці, потому півголосом, аж пропускаючи з поспіху слова і цілі речення:
..."Сія глаголет Господь: Понеже вознесошася дщери Сіони і ходи-ша високою виєю і помизанієм очес і ступанієм ног, купно ризи вле-кущія і ногами купно іграющія; і смирит Господь начальния дщери Сіона і откриєт срамоту іх і отимет славу риз іх і вплетені я златая і трезни ризния і луници гривенния і срачици тонкія і обручі і перстні і мониста і сапястія і художния усерязи і багряници і утвар храмную!..
І син твой добрійший, єгоже любиши, мечем падет і кріпциї ваші мечем падут!.. І восплачутся хранилища утварей ваших і остане-ши ся єдина і о землю ударена будеш!"...
Відітхнув і читав дальше від початку:
— "Се ^Владика Господь Саваот отимет от Ієрусалима і от Юдеї кріпкаго і кріпкую, кріпость хліба і кріпость води, ісполина кріпкаго і человіка ратника і судию і пророка і смотреливаго начальника і дивнаго совітника і премудраго архітектона. І поставлю юноші князи іх і ругателі господствовати будут!.. Яко оставлен-бисть Ієру-салим, і Юдея паде і язик іх, яко з беззаконієм не покоряться Госпо-деви! Сего ради нині смири ся глава іх і стид лица іх противу ста ім. Гріх же свой яко содомскій возвістиша і явиша горе душі іх, зане умислиша совіт лукавий на себе самих* рекше: свяжем праведнаго, яко непотребен нам єсть!.. Горе беззаконному! Лукавая бо приключат-ся єму по ділам єго!"...
В очах йому затьмилося.
— "Досить!" крикнув. "Більше не хочу чути про того божевільного, що бунтує в святині, яку будував мій батько і прикрашував я!.. Звяжем ми "праведника" того, яко непотребен нам єсть!.. Але наперед завізви тут зараз начальника сторожі, обох варяжських полководців та начальників наємних Берендіїв, Половців і Торків!.. А тимчасом заграти на трівогу — поки що для замку!"
Князь не посідався з гніву. Закликав службу та почав скидати зі себе храмну одіж і надягати кольчугу. Раз-ураз повторяв лише:
— "Безсоромні крамольники! Заговірники!"
Ще ніхто не бачив князя в такім розяренню.
З вікон сторожевої гридниці заграли алярмові роги.
В кімнату князя вступив начальник сторожі, боярин Микита Боринич, молодший брат "медведя" і рівно як він тяжко думаючий, але добрий воїн. Князь крикнув до нього:
— "Затрівожити в укріпленнях за городом — знаками і гонцями — всі відділи Варягів, Берендіїв і Торків! Хто держить від рана замкову сторожу?!"
— "Третя сотня Веремундового полку! Наші святкують".
— "Добре! Всіх, що мають службу, під оруже! Можеш вийти!"
До кімнати вступив задиханий полководець Веремунд і молодий
начальник Торків. Старий Варяг повідомив князя, що Руальд в Чагро-ві і що післав по нього, а инші вже йдуть.
— "Заки прийде Руальд, обіймеш команду над його полком і над усіми відділами Берендіїв, Торків і Половців! Три сотні Варягів пішлеш до Чагрова для оборони Настасі! Потому прорубаєш лід на Дністрі, на Лукві і Лімниці, а лишиш тільки обсаджені військом широкі переходи!.. Потому замкнеш церкви: Рождества Христового, Пресвятої Богородиці і Святого Іоана! Обсадиш дворище владики Косьми і монастир Студитів так, аби ніхто не вийшов ні прийшов, а крамольного монаха Данила, ігумена, увязниш і звяжеш і вкинеш тут у підземелля замкові!"...
Старий бувалець Веремунд, як усі в городі, знав уже, що сталося. Він запитав:
— "Чи княгиня Ольга може вийти з монастиря? Вона ще там є".
— "Нехай же там остане!"
Вийшли. Ярослав убирався дальше поспішно. До кімнати впровадили чотирьох начальників Берендіїв і Половців. Князь звернувся до них із словами:
— "Зарядить, що треба, варяжський воєвода Веремунд! Відступи!"
Здалека долітало з ріжних сторін ізза города граннє рогів і труб на трівогу. То збиралися полки наємних чужинців. На замкових по-двірях дався чути на снігу проразливий скрипіт великих колес машин, неприготованих до того, щоб їх тепер рухати з місця. То стягали з замку тяжкі пороки, метавки, самостріли і пращі та везли на площі Галича. А князь убирався докладно, як до бою.
Вже мав виходити, як збуджена незвичайним рухом увійшла до кімнати княгиня-матір і запитала сина:
— "Що се діється, мій сину? Чи хто йде ратию на Галич?"
— "Так, я сам мушу йти війною на Галич! На саме Різдво Господнє! Бо не знаю, чи заговірники не приготовані вже докладно!"
— "Які заговірники?"
— "Моя власна жінка зробила заговір й устами владики тай божевільного ігумена взиває до бунту проти мене! Те, що говорив нині владика, ніщо в порівнянню з безсоромними "пророцтвами" Данила! Він з проповідниці грозив упадком Галичу, голодом і облогою народови, а мені і родови мому смертю від меча!"
Княгиня подумала хвилю й відповіла побожно:
— "Від коли панує рід Володирлира Святого, з якого й ти походиш, не робила ще наша церков ні бунту, ні заговору проти його членів. Не робить певно й тепер. Ігумен говорив як старий аскет-загорілець і може подразнений показаним прилюдно терпіннєм Ольги. Досить булоб, вимогти на владиці, щоб переніс того старця десь до монастиря в Теребовлі або Звенигороді. А владика говорив оглядно, як пастир Христової церкви, до якої і князі належать... Не пізнаю тебе, мій сину! Деж давна розвага твоя? І що зарядив ти тепер? Адже ти сам підіймеш проти себе весь Галич!"...
Князеви з очий бухав огонь пристрасного гніву.
А в його нутрі відбувалася якась страшна й невмолимо болюча боротьба диких сил, що розшарпували його серце й грудь. Чув, що не вирветься з їх обнять, бо вони в нім, бо він становить їх. І якась дивна ненависть до всего бухала з нього, мов кров і пожежа зі здобутого города. А в очах, забіглих кровю, стояла перед ним вода, жадоба води, її шуму й студені.
Він важко віддихав, приходячи до себе й весь час майже не чув, що говорила матір.
Вслухувався в тупіт копит некованих коний, що починав долітати аж тут: то легка кіннота наємних Торків і Половців зближалася в розгоні до цитадельної церкви Пресвятої Богородиці.
З вікон терему видно було, як посувалися правим берегом Дністра з обох сторін в напрямі до замкової цитаделі піхотні відділи Варягів в блискучих панцир ях, у боєвім ладі. А зі замкової гори зісувалися дальше скрипучі і до потворности великі пороки, метавки, самостріли і пращі серед погейкування дружинників "в один гуж".
На подвірю затупотіло кілька коний, а за хвилю два биричі впровадили до кімнати варяжського сотника в панцирі й шоломі з великим двосічним мечем.
Він уклонився князеви і княгині тай повідомив князя, що Вере-мунд прислав його сказати, що все йде правильно, що часть злишних сил буде зараз зібрана кругом замку і що ігумена Данила увязниться і доставиться тут аж по обсаді площ і вулиць.
(Продовження на наступній сторінці)