Але щастє ніколи не треває довго: воно крихке як цвіт голодника, про який навіть трудно сказати, чи се цвіт, чи овоч, чи піна. А вистарчить подути, щоб його не стало.
Так само не стало й щастя Ярослава Володимирковича і Чагрівної Настасі.
А щезло воно якраз від того, чого так боявся Ярослав: їх відкрили. Але зовсім инакше, як відкрив начальник биричів Яструб, висланий матірю князя.
Сталося воно так:
Одної днини — було се в пятницю, чого князь ніколи не забув — спізнився він значно на свою любу розмову з Настасею. Але вона так уже була привикла до його відвідин, що терпеливо ждала. А як поспішно над'їхав князь, не тільки що не зробила йому виговору, але ще більш радісно привитала його, своє щастє, якого не сподівалася вже сеї днини. Ярослав тим сердечнійше припав до неї. І була того дня їх розмова ще більш солодка, як звичайно і ще більше довга. Князь відчув потребу, висповідатися перед нею з усего горя свого і зі всіх надій. І почав їй оповідати, а все не про себе, лиш про князя, як йому прикро жити в величавім теремі княжім, яка понура і для мужа непривітна зробилася княгиня Ольга, і як князь терпить від того і рідко буває дома, але мимо всего будує в думках великі пляни. Оповідав їй про Київ, про підземні печери Лаври, про Собор Софійський, про Церкву Десятинну і про те, що колись увійдуть там може з князем Ярославом галицькі полки, як увійшли вже раз, тільки не вступляться відтам, але получать Галич і Київ на віки а тоді не треба буде боятися вже ні приходу голодних Ляхів, ні чорних Угрів, ні диких Половців.
— "І княгиня Ольга не любить такого мужа?" запитала здивувана. "А я люблю тебе вже зате, що тобі такі гарні річи тільки подобаються, хоч ти не годен доконати їх, Я такого чоловіка, як має княгиня Ольга, шанувалаб як Бога і любилаб більше ніж себе і батька і матір і брата Бориса!"
Ярослав горів у щастю. ї не бачив, як сонце клонилося до западу і як вохка мрака падала на листє, що встеляло землю.
— "Пізно вже!" сказала Насгася. "Скочу до хати. Там уже десь неспокійні за мене".
— "Але ти вернеш ще? Мені гак добре з тобою".
Не відповідала нічого. Підпровадив її аж близько дому і ждав. Ще не видихав з грудий своїх горячого щастя любови, яке розпирало їх, як Настася вже вернула. Взяла теплійшу одіж і харчу. Вона з кождою зміною в одежі видавалася йому красша й інтереснійша. Ніколи в життю не був на ліпшім пирі, як споживав тепер, запиваючи його же-рельною водою, яку черпав принесеним з харчем ~ глиняним горнятком.
І знов поплила розмова така довга, як Дністер. Плила безпере-ривно, аж зійшов блідий місяць над золотим і червоним листєм опавшим з дерев. О чім так довго могли говорити князь Ярослав і Настася Чагрівна?
Є багато книг, в яких пишуть про любов, пишуть століттями письменники ріжних часів і народів. Але ні один з них не описав іще такої розмови. Бо той, хто любить щасливо, не говорить про те, а як скінчиться його щастє, що все треває не довго, приходять чорні дні, в яких горе як смола заливає різьблене щастєм поле споминів його і лишає тільки тут і там сліди давного. І добре, що так робить горе, яке нищить навіть спомин любови, бо нестерпно булоб людині, жити з трупом власного щастя в душі. А знов ті, що не любили ніколи й нікого, взагалі не пишуть, не будують, не творять. Усяка творчість, чи мережка, чи книжка, чи церковна будівля, в якій тільки видно думку і життє, се діло тих, що любили, все одно кого або що: женщину, чи родину, нарід чи природу, працю чи месть.
Вже місяць піднявся високо й обливав своїм срібним світлом золоті й червоні ліси кругом Чагрова і чисту водицю жерела, при котрім князь і Настася "що йно почали" розмову, і чорні ягідки вурдовини, якими обдаровували себе й оксамітні очі Настасі, в які князь не міг надивитися,— як нараз почули обоє далеке хруньканиє дикого вепра. Перелякана Настася почала дрожати на цілім тілі і тулитися до Ярослава. Князь встав, обгорнув її в свою кирею, хоч і його проймала студінь, та витягнув меч, кажучи:
— "Не бійся! Чи звір, чи чоловік тільки тоді діткнув би тебе, як би я розстався з життєм?"
Настася успокоїлася й перестала дрожати, але ще не прийшла до себе й дальше держалася міцно за руку "‘князя. Він знов сів при ній. І було тихо, хоч мак сій. Князь чув при собі мягке дівоче тіло коханої женщини, що вірила в нього як в Бога і готов був в обороні її покінчити навіть зараз свої великі пляни, хоч би на клеваках дикого вепра. Впрочім він ті пляни і все своє щастє завдячував її любови. Заслухалися в биттє власних серць і в журчаннє сталевого жерела. Місяць закочувався за дерева.
Нараз почули з противної сторони лаяннє собаки,— одної, другої, третої.
— "Ах, то певно відганяють диків!" сказав князь. "Коби хоч тут не прийшли!" подумав.
— "Мені дуже час до дому!" промовила з острахом Настася і встала. Але зараз сіла, бо лай собак зближався якраз від напряму, в якім мала вертати.
— "Йдуть просто в нашу сторону! Вже чути людий. Хто би се міг бути?" сказав князь.
— "Як я була вечір дома, щоби показатися мамі, то батька з братами ще не було. Вони були на ловах, але в зовсім иншій стороні".
— "Ходім від жерела", сказав князь. "Якраз до нього можуть іти пити".
Поспішно встали обоє і пішли в ліс в замірі обійти широким півко-лесом місце, з котрого доходили людські й собачі голоси. Князь провадив коня за поводи.
— "Знаєш, вони доходять до тої поляни, де ми перший раз побачилися", сказав князь, обтулюючи Настасю в свою, за довгу для неї кирею. Чув прилив енергії в усіх мязах і навіть охоту до боротьби. Мимохіть попробував, чи меч легко ходить в піхві.
Пішли в бік від жерела, держачися попід руки і йшли так якийсь час майже зовсім спокійні. Лай собак чути було з ріжних сторін щораз виразнійше. Князь станув, а з ним і Настася.
—"Дивно!" сказав князь. "Вони йдуть як на ловах, облавою пруть на нас. Треба зробити ще більше колесо, инакше зустрінемося з ними".
І почав виконувати новий плян. Йшли досить скоро, аж Настася сказала, що не треба їй уже киреї, бо розігрілася.
— "Не можеш іти так скоро?" запитав мягким голосом.
Не відповіла нічого, лиш усміхнулася. Він звільнив крок.
— "Знаєш, Настасю, що. Так не виминемо їх. Сідай на мого коня разом зі мною й обїдемо їх далеко. Але тримайся міцно".
Хвилинку вагалася, потому вискочила при його помочі на коня. Князь сів також і почали їхати. В мрачнім темніючім лісі кінь потикався і міг упасти. А до того робив багато галасу. Здержав коня зараз і сказав:
— "Лишу коня тут, нехай і пропаде". Привязав його в якімсь темнійшім місці до дерева'і дальше пішов попід рамя з Настасею.
"Нагінка" зближалася. Коли побачив, що з Настасею не втече перед тою незвичайною нагінкою, постановив спробувати ще одного, останнього способу: укритися разом з Настасею в якім догіднім місці.
Пішов з нею в напрямі спадистого грунту і йшов досить далеко, аж запримітив потічок. На його берегах була ще досить буйна ростин-ність. Переніс Настасю на другий беріг потічка; коли поніс її троха водою, щоби згубити слід і примістив її там, обтуливши знов в свою кирею, станув біля неї й обтулив її й себе віттєм, як міг найліпше.
— "Минуть нас?" запитала Настася з таким довірєм, як би він знав усе наперед.
— "Можуть минути", відповів.
— "А собаки?"
— "Гм... як мають слід звірини, то може й вони оминуть нас".
Говорили вже тільки шепотом, бо голоси зближалися. По хвилі
зовсім перестали говорити. Бо там, де лишили коня, залаяли голосно собаки, кінь заіржав, а невдовзі загомоніли й людські голоси.
— "Коня вже мають!" сказав тихо князь і усміхнувся. Помалу почав витягати меч. Витягнув і міцно держав за рукоять.
Лай собак зближався. Настася знов почала дрожати на цілім тілі
і замкнула очі. Погладив її ніжно по личку лівою рукою, а в правій стискав меч з завзяттєм без порівнанйя більшим, чим під Теребовлею. Вже чути було шелест від їх бігу. Перестали лаяти. Очевидно шукали загубленого сліду, бігаючи хвилину понад беріг. Настася чуючи тишину, отворила очі й побачила собак в хвилі, як перескакували потік. Ві-дітхнула і сказала:
— "То наші собаки!"
Тихо закликала їх по імени:
— "Скорий! Краса!"
Обі собаки прибігли, радісно виляючи хвостами та з недовірєм споглядаючи на сторожа Настасі, що стояв сильно збентежений: волів, замість приходу Чагрових, аби їх були розбишаки напали.
Собаки загарчали на нього. Настася заступила князя і відігнала їх рукою. Тоді вони як на команду залаяли радісно й притьмом побігли назад.
Не було що довше окриватися. Між деревами замигтіли горіючі смолоскипи. В їх червонавім світлі побачив князь широко наступаючий ряд людий числом около трийцять. Один з них провадив його коня за поводи.
Не знав, що зі собою робити і безрадно глянув на Настасю. Серце забилося в нім живо на вид того, що побачив: Настася вийшла вже з укриття і стояла над самим краєм потока в світлі смолоскипів випрямлена і горда як воїн, що сказав собі в душі: Згину а не піддамся. Не пізнавав тої ніжної дівчинки зі схорованим лицем. Витягнула до нього ручку і міцно, що сили мала в своїх ніжних пальцях, держала Ярослава, як би хотіла сказати: "Не бійся! Вже моя в тім голова, аби не зробили тобі нічого!"
(Продовження на наступній сторінці)