праці. Але вона приходила йому тяжко як з каменя. Вислав окремих гонців до Византії по нові грецькі книжки і ждав. А чим чудьга важче надлягала, тим дальше їздив на своїм коки.
Матір занепокоєна далекими і часто цілоденними поїздками сина без ніякого товариства, завізвала до себе двох византійських— прагма-тевтів, яких все мала до своєї розпорядимости і начальника биричів Яструба тай припоручила їм, потайки пильнувати її сина, щоб де не лучилося йому що злого. І вони почали їздити за князем.
Але вже на третий день князь зустрів двох своїх "сторожів" далеко в лісі і так рішучо заборонив їм, волочитися за собою, що від тоді і биричі і прагматевти лиш дуже з далека пильнували його тай для того не знали часто, куди князь доїздив.
Осінь залилася вже червеню букового листя, але все ще була погідна, як вода в тарілці. Князь Ярослав виїхав як звичайно ранним ранком, не ївши. Спішився так, що й харчу не взяв. Роса стояла ще на наддністрянських полях і блестіла, як святоіванські мушки-святляни-ки. Ярослав перевізся поромом на лівий беріг Дністра і їхав без ціли, зразу скоро пустивши коня, щоби втратити з очий свій замок і город. Опісля їхав помалійше, в тяжкій задумі. Але властиво не думав про ніщо. Що найбільше, то відчував неясно, що все в нім завмирає, як в природі. Пригадав собі, що сеї осені не звернув уваги на те, як пе-релетні птиці відлітали у вирій.
— "Що зо мною діється?" запитав себе на пів голосно і торкнув коня, їцо пустився знов скорим бігом.
Довго так їхав князь, аж поки не запримітив білої піни коло вудил свого коня. Тоді звільнив і почав розглядатися кругом. В сій околиці не був ще сього року. Де був, не знав. Зсів з коня і йшов пішки, держачи поводи в руках. Узрів недалеко синій дим над лісом.
— "Людська оселя", подумав і почав її обходити великим півко-лесом. Чув якусь відразу до людий: тілько їх товпилося в тім Галичі й особливо на замку, що мав їх досить. Лисиця перебігла йому дорогу, обережно оглядаючися. Пригадав собі, що народ уважає се за добрий знак, як за лихий уважає те, коли дорогу перебіжить заяць.
— "Лисичка — божа кіточка", повторив слова народної приказки і йшов далі. Вийшов на якусь малу полянку і почув один-одинокий переляканий оклик:
— "Ах!"
Перед ним стояла молоденька, струнка дівчинка з цвітом червонавого чебрика в руках, який саме збирала. Заквітчана була також чебриком. Її чиста одіж і ціла постава вказувала на те, що була не простого смерда дочка. Сподобалася йому на перший погляд. Особливо її схороване личко, хоробливо бліде.
Князь легко склонився і сказав:
— "Я заблудив. Чи далеко відси до Галича?"
— "Ой, досить далеко", відповіла, прийшовши до себе й цікаво оглядаючи їздця. "Може твій кінь зранений?" запитала, бачучи, як утомлений скорою їздою кінь потикався.
— "Ні, не зранений, але певно голоден і пити хоче".
— "Тут зараз може попастися, але напоїш його хиба коло нашого дворища, бо тут близько води нема".
Князеви сподобалася її мягка мова і горда постава й особливо се, що вона так живо займалася втомленим конем. Порівнав її в думці зі своєю жінкою і сказав собі: "Ольга й чоловіком не занялабся так скоро".
— "Чи далеко ваше дворище?", запитав. "І хто твій батько?"
— "Боярин Чагрів", відповіла. "А хто ти?"
Князь почувши імя Чагрова, не хотів уже заїздити там. Йому не подобався старий боярин зі своїми вісьмома, чи тепер сімома синами,
бо один погиб у Дциня. Вони скрізь показувалися цілою чередою і дуже грімко сміялися разом, на що вже матір князя з неохотою звертала увагу. Всі вони вічно позивалися з сусідами перед княжий суд. Тільки один Борис між ними видавався йому розумним, але якраз його рідко бачив. Був се високий молодець, тепер вже мужчина, дивно подібний до сестри.
— "Не можу тобі сказати, хто я", відповів князь.
— "Чому?" запитала зацікавлена.
— "Бо я мав суперечку з одним з твоїх братів", відповів князь, що добре знав справи свого окруження.
— "З тим, що не вернув?" запитала з ледви замітним смутком. "Адже я і так довідаюся від Бориса, як ти називаєшся. Властиво знаю вже тебе. Борис казав, що ти служилий дворянин князя Мстислава, і що ти не злий чоловік, бо не пішов зі жалобою до нашого князя на мого покійного брата".
— "А як би я був пішов?"
— "Батько каже, що князь не любить Чагрових".
— "Так? А чому?"
— "Не знати. Але от як роздавав посадництва, то всі боярські роди дістали щось, лиш Чагрів ні один. Був би певно покарав мого бідного брата. А він умів би придумати кару!"
— "Так каже батько?"
— "І брат Борис таксамо каже".
— "Значить, ти боїшся князя? А бачила ти його?"
— "Я навіть його полководця Руальда боюся дуже, не то князя. А ще до того знаю, що він не любить Чагрових. Князя я бачила вже давно, ще як жив воєвода Халдієвич, що приїздив до нас. Але я тоді дитиною була".— Випрямилася і поправила віночок.
— "Якто? А на вїзд князя до Галича ти не цікава була подивитися? Так багато боярських дочок бачив я там".
— "Я була хора".
Ярослав вдивився в її виснажене хоробою личко. Йому дуже залежало на тім, аби вона ще говорила, як найбільше говорила. Перший раз від довгого часу почув принаду до чогось, зацікавленнє чимсь. І вмить оживився, відмолоднів.
— "Кінь не хоче їсти, мабуть напоїти його треба, як відпічне", сказав князь. "Заведи нас обох до води, нехай і дальшої".
Вона усміхнулася і сказала:
— "Бачиш, коли ти такий завзятий, то за кару сам будеш голоден".
Ярославу дуже сподобалося те, що вона не налягала вже на нього,
аби йшов до криниці біля їх дворища. Готов був якраз тому піти. Але вона не говорила вже про те, а князь, в роді котрого від часів Святослава Завойовника дуже дбали про коний, хоч сам був голоден, не уважав на те. Взяв коня за поводи і готов був іти за нею.
Втім вона рушила і стала.
— "Ти направду хочеш іти до дальшого жерела?" запитала. "То зажди хвилинку, я й тобі винесу їсти!" і пустилася в напрямі до дому.
Ярослав майже з острахом крикнув:
— "А не скажи, з ким ти зустрілася, бо... бо... бо відїду і мій кінь через те не напється води".
Задержалася і запитала:
— "А відки ти знатимеш, що я скажу?"
Ярослав погрозив инакше:
— "Бо більше не приїхав би я сюди. А тут так гарно і приємно". Усміхнувся до неї усміхом першої, для обоїх несвідомої ще прихильносте.
Ся получена з усміхом погроза мала пожаданий успіх.
— "Не скажу!" відповіла. "Впрочім, не маю кому сказати. Батько з Борисом у Галичі, инші брати десь пішли, а матері хиба вечір можна щось сказати, бо все порається".
Пішла скоренько.
Ярослав ждав мов на грани. Коли зникла між деревами, думав, що се була сонна мрія і боявся, що вона не верне. На саму думку про те почув біль в мозку. Ждав довго, дуже довго. Так йому бодай здавалося. Ще ніколи на нікого не ждав так нетерпеливо. І се було перше солодке терпіннє. Він навіть не знав, що тут тепер народилася його любов, яка мала для нього* мати в дальшім життю величезне
Вернула. З далека бачив її, як ішла. І тішився її зручним, легким, гармонійним ходом, любувався ним, як музикою або єлинською книгою. Несла щось у білій хустині. І на голові мала вже білу, шовкову хустинку зі золотистими, вузкими краями. Ще красша була в ній, як пе-редтим.
Зараз станула перед його конем і пішла наперед. Ярослав ішов з боку і весь дрожав. Кождий рух тої дівчинки ділав на нього як филя теплої водиці ділає на втомлене тіло подорожного. Старався часто дивитися їй в очі й не счувся, як знайшлися на якійсь більшій поляні, де зпід горбка журчало жерело.
Вона поставила біля жерела харч у платинці і сказала:
— "Знаєш, що мене тепер дуже займає?"
— "Ні, не знаю!"
— "А сього так легко догадатися!" і засміялася тихо.
Ярослав напружив свою думку. Йому здавалося, що від того, чи він
відгадає, залежить його щастя. Помалу почав говорити:
— "Може — се,— чи — я — наперед — напою коня — чи сам — напюся?..."
І вдивився в її оксамітні, молоді очі, що зі здивування отвиралися широко. Вона відповіла:
— "Так. Але сего, що я тепер думаю, вже не відгадаєш, хоч воно ще лекше!"
Ярослав, опанований ще вдоволеннєм ізза першої відгадки, не міг напружити вже думки і відповів:
— "Ні, сего вже не можу..."
— "Я думаю, що ту першу загадку зовсім не легко було відгадати, хоч я й говорила, що легко. Бо ти міг відповісти, що я думаю над тим, хто ти? Або чи одно ти міг відповісти!"
Ярослав сказав поважно, беручи коня:
— "Отож знай, що я був би наперед напоїв коня навіть, як би ти не була мені завдала такої загадки".
— "Ти мусиш бути добрий, коли так любиш коня. БатЬко все каже, що хто любить худібку, того й худібка любить і що худібка злого чоловіка ніколи не буде любити".
— "Навіть як він її любить?"
(Продовження на наступній сторінці)