— "А про сили, на які ти могтимеш числити, подумав я також. Як великий князь Київський Ізяслав зв’язався з угорським королем Гейзою, давши йому сестру за жену, щоб тільки з двох сторін держати мов у кліщах галицьку волость, котру від сторони дунайського гирла шарпає ще розбійник у княжім колпаці, Іван "князь" Берладський,— тут Володимирко зробив згірдний рух рукою,— так я тісним союзом зв’язався з Мануїлом, цісарем Византії. Він уже не дасть Берладнику порости в пір’є і шарпає Угрів, союзників Київа. Довго я вагався, нім рушився, подбати о честь союзника Византії. Бо для мене не було прикрійшої річи, як датися перехитрити. А від Київа відгородив я будучу волость твою городами Погорини. Низка тих укріплених городів нехай буде тобі тим, чим головна жила крови у десниці твоїй! Двічи видирав я Погорину Волость від попередника Ізяслава, Великого Князя Всеволода. І двічи йшов він проти Галича в союзі з Ляхами, Половцями та князями Рурикового роду, з Ігорем, Святославом і Давидовичом Володимиром і Володимировичом Вячеславом* з двома Мстиславичами, Ізяславом і Ростиславом і Святославом Всеволодовичем і двома Всеволодковичами, Борисом і Глібом і з Глібовичом Ростиславом! Устоявся я проти них силою самого Галича, хоч яка тяжка тоді була зима: ще на Великдень падав сніг великий і сягав коневи до черева. Більшого й сильнійшого напору не витримала досі ні одна держава! За той час укріпив я город Галич так, що тільки один є князь, що його взяти міг би: голод. А як Всеволод втретє збирав ще більші сили проти мене, смерть йому перейшла дорогу. В часі боротьби за київський престол захопив я знов кріпости Погорини. Тоді наслідник Всеволода Ізяслав пішов війною проти мене. А в союзі з ним ішли князі Рурикового роду і Ляхи й Угри і Чорні Клобуки і дикі Половці. Від сходу й западу, від півночі й полудня плили як повінь ворожі війська на галицьку землю. Карпати димили від огнів сімдесять і сімох полків угорських (Емануїл ще не був тоді союзником моїм), а з мочар над Припетю не підіймаються більші опари водні, як підіймалися дими від огнищ волинських, київських і новгородських полчищ та гострих веж половецьких, з котрими йшли і всі брудні Клобуки. Я з військом своїм поспішив під Перемишль, бо Ляхи й Угри перші вступили на землю мою. Але силою не мож було устоятися тоді тій навалі з усіх сторін світа. І перекупив я угорських полководців добрим словом і ще ліпшим сріблом, а Ізяслава приреченнєм, що зверну Погорину Волость. І так розвіяв ту небувалу тучу. Зрозумій, мій сину, що я свого приречення не сповнив і не сповню, поки життя мого! Бо не можу віддати ключа і заборола волости твоєї!"
Ярослав несміло запитав батька:
— "А ти, отче, не боїшся одвічальности перед судом Бога за те, що його іменем побожив свої слова?"
— "Та одвічальність упаде не тільки на мене але на всіх, що живуть у волости моїй: на дружину, котрій лекше буде боронити волости сеї, коли ключ до неї буде в руках її князя,— на смердів, що спокійніше оратимуть землю, на купців, що безпечніше їхатимуть шляхами Галича. Се для добра галицької землі, мій сину."
Старий князь закашлявся і кашляв довго. Опісля простягнув руку до глибокої, різбленої миски, що стояла оподалік, наповнена свіжими яйцями, проколов одно з них з обох кінців і випив. Ярослав виждав, аж батькови полекшало і запитав: "Якими ж способами ти, батьку, таки удержався проти тільки ворогів, коли люди такі невірні?"...
— "Я не казав, що вони невірні, тільки, що я не вірив нікому. І тобі раджу так робити. Але ніколи не покажи нікому, що не віриш йому: нехай твій удар буде скорший, чим слово твоє!".
— "Що ж заступало в тебе довір’є до людий? Що тобі давало силу, підпринимати тілько війн і справ, коли ти ніколи не був певний, що твої люди не розсиплються, як каплини дощевої води?"
Старий князь взяв з посудини друге яйце, надколов його срібною протичкою з. одного кінця тай подав синови, кажучи:
— "Спробуй випити!"
Ярослав взяв яйце і спробував його пити. По хвилі відложив, кажучи:
— "Ліпше проколоти ще в другім кінці."
— "Так, тоді при найлекшім потягненню повстає струя, що ллється з нього. Подібно мається річ і з людьми та їх вірністю: коли ти добре все уложиш і приготуєш до якогось діла, то воно пливе, немов само від себе і відкись сил набирає, трівкости і гону. Кожда розумна думка і кожде велике діло знайде виконавців і потрібну силу. І сю науку маю з Византії; а її правдивість ствердив я всім життєм своїм. Каплини водні дійсно такі розсипні, як люди. Вони всякають в землю і щезають. Але що се шкодить нашому Дністрови?"
Князь показав рукою на оксамітну чорну тафлю дністрових від, що мерехтіла у вікні й могутнім шумом своїм аж тут долітала.
— "Будь тим для людий, чим дністрове жерело для сеї могутньої ріки! Будь постійно діяльний і сам очима власними дивися на все і сам усе провір! Переконайся, який міх пшона мусить взяти кінний післанець, а який піхотинець, щоб дістатися з Галича до Ряшева, або до Ушиці, переконайся власними очима, кілько людий треба, щоб замкнути путь Уграм в Тухлянській долині, кілько на Сяніцькім шляху, кілько в проходах "Борсуків Діл" і "Родна Баня", а кілько в Чорногорі на плаях чертежа. Переконайся, кілько возів харчу мусить їхати за мотником, кілько за тисяцьким а кілько за тьмою війська. Як вимощене каменем корито зменшує всякання води, так достаток харчу зменшує розтіч війська. Переконайся, яку вагу має заповнена скарбниця і навчися цінити богатство: пам’ятай мій сину, що життє здорової людини треває менше-більше до літ 60-ти, яких я дійшов, і ділиться на дві рівні частини: в першій цінить мужчина над усе женщину, а в другій богатство: що по за тим порогом, се вже не життє, а передсінок гробу, хоч не в усіх. Ти держитель великої землі й повинен знати людську душу, як колодій знає дерево, з котрого що-небудь зробити можна. Отож ті два гачки: женщина й золото се наймогутнійші підойми людських ділань. Але що женщина йде звичайно за золотом, отож та друга підойма ще важнійша від першої. А вага богатства в тім, що ним зможеш скріпити свою волю й опанувати других. Все те — то каміння, яким вимостиш собі шлях у життю, як корито дністровим водам. Тоді не боятимешся зради, бо всі й вся плистимуть тим вимощеним коритом. І ще пам’ятай, що в часі мира найліпші слуги княжі се чужинці: вони невкорінені в сю землю й одинока їх опіка власть княжа. Але в часі війни, коли хуртовина зніметься над твоїми землями, тоді вони щезають так тихо, як прийшли. Бо їх не в’яже тут рідна земля: вона їм не рідна. Все те каміння для корита могутности твоєї. А жерелом її будь ти! Просякай усе й все постійно роби, витревало, і все блищи: Бо народ любить блеск, любить золото й силу, велич і справедливість..."
Молодий княжич думав над словами батька, що тепер як олива лагодили біль, завданий перше немилосерним осудом людий.
— "Отож зради нема?" — запитав.
— "Нема, мій сину. А те, що нерозумні люди так називають, спричинює нерозум князя, неприготуваннє діла й уживаннє чужих рук там, де треба своїми обійтися".
— "І зломання присяги нема?"
— "Для князя нема, дитино. Як княжий колпак не лицює смердови, так присягою не ’завершують неможливих річий. А хто вимагає того, той сам собі винен, коли йому не додержать присяги, як винен смерд нерозсудний, що вдіне княжий колпак!"
Ярославу робилося студено від думок його батька — так, немов би йому в груди щезло все, що мав там досі й зробилася якась^ рапава порожнеча; як у маю зелена муха-майка об’їдає свіжу зелень листочків ясеня, що весело вигріваються до сонця, так никли одна по другій його мягкі мрії про будучність. Але старий князь знав, що засіяти на тім порожнім місци.
Він мав синови ще щось сказати й то щось такого, на чім йому особливо залежало. Але немов боявся підійти до тої теми, немов уважав, що за мало ще розговорився зі сином. Продовжав дальше бесіду, шукаючи в умі способу, як перейти до того, що хотів сказати, бо заздалегідь обдумані способи не складалися йому.
(Продовження на наступній сторінці)