— Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої попаді, як у себе вдома.
Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пішла в двір.
— Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, — гукнув вслід Лаврін.
— Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, — обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
— Хоч між дровами, аби з чорними бровами! — сказав Лаврін. — Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
— Побачиш, краси на тарілці не краять! Чорними бровами не нап’єшся й не наїсися, — сказала Кайдашиха й пішла в двір.
— I на чортового батька їй здалися тi попаді! Хочеться ж дражнити попових собак! — бубонів coбi під нiс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже надворі смеркалось, а Кайдашиха сиділа та щебетала в попаді. Вони стояли, похиливши голови. Лаврін сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возі.
Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.
— От хто мене вітав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горілкою, i наливкою, — хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.
VI
Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку під горою, i криниця під грушею, i левада, i зелена діброва на горах, i розмова з Лавріном за пасікою — все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою, ніби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медовими словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батьків і як тільки бралась за тім’я, то згадувала Западинці і свої розглядини в Балашів. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисі дуже бажалось на старість полежати та одпочить.
Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвіта Кайдашнха збудила Мелашку і загадала їй місить діжу, а сама поралась коло печі. Мелашка влізла руками в діжу і ніяк не могла вимішать тіста з самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать руками до дна.
— Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.
Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася з здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
— Лавріне! Втри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, — знов сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
— Лавріне! — знов гукнула Кайдашиха. — Утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, — вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.
Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
В хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою і почав гримати, що Кайдашиха опізнилась з хлібом.
— Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабирали в хату невісток з Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготів... Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видно бульбашки, неначе горіхи.
— Геть вилазь з діжі, бо сьогодні не будемо обідать! — крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила з стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась з злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
— Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.
Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
— Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб’є спину! — вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула й переломилась.
— Ой боже мій, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. — Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала вимішувать лемішку ложкою. — Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила! — крикнула з злістю Кайдашиха.
Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала. Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату i почав лаяти жінку й невістку.
— Якого ви недовірка вдвох робите, що в вас i досі обід не готовий! — крикнув Кайдаш на всю хату. — Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип’ятком:
— Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш. В Карповій противій хаті двері були одчинені. Мотря почула ці слова.
— Як тільки котра з вас ступить на мій nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою! — крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. — Сплять до обіду та ще мене й судять: судіть вже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід.
Мелашка позичила хліба i верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лавріна.
— Зобіжає тебе, моє серце, мати, — сказав Лаврін i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
— Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, — сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе пов’яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленів, i сонце весело на йому заграло.
I знов в Кайдашевій хаті почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря не любила Мелашки i все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір’ю. Вона просилась в свекрухи в гості до батька, свекруха її не пустила.
Кожної неділі просилась Мелашка в гості, i кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
— Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? — питав у неї чоловік.
— Скучила за матір’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бiєвцi. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалібно дивиться на мене.
— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й підемо в гості.
— Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на гopi та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зелені луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові стало жаль молодої жінки.
ВІН пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
— Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
(Продовження на наступній сторінці)