Олег розгубився. Страх жорсткою п’ятірнею хапонув за серце. Здавалося, хтось стріляв упритул. Про такі речі чув уперше. Блукали в ньому, довкола нього якісь здогади, домисли, натяки, але блукали як тіні, й розтавали, щойно спрямовували туди зверху червоне світло прожектора. Падали, наче трава від першого посвисту коси. Коли він вчився на другому курсі університету, було заарештовано кілька студентів-філологів, до них, істориків, докотилася лише глуха луна. Наче від далекого вибуху. Буцімто читали Грінченка й ще когось. Твори Грінченка можна було взяти в університетській бібліотеці. Та луна пройшла якось повз нього. Бо ніколи не думав у той бік. Сам був з Ніжинщини, у них у селі розмовляли на діалекті ("куинь, вуил, радно"), траплялося багато русизмів, але для них то були не русизми, а свої "сільські" слова ("да", "конешно", "харашо"), й шкилювали з тих, хто повернувся з армії або якоїсь служби й починав "цвенькати" й "штокати" (як їхній кіномеханік, прозваний Відішем — "відіиі, картіна не будет ітіть, я не буду крутіть").
Вони вчилися в українській школі (до революції то була "міністерська" школа, і їхніх батьків навчали по-ро-сійськи) за українськими підручниками, де писалося, що щасливе життя дала їм радянська влада, завойована українцями вкупі з російським народом і в основному завдяки російському брату. Вони не вельми переймалися тим, не марширували в піонерських загонах, їхнім при-ділом були батіг та чепіги, або каламашка — возити соснові шишки та хмиз на паливо.
Віра в ідеали?.. Чи була вона? А що таке ідеали? Знову ж таки, була віра в город, у корову, у сокиру, з якою їздив красти сухостійний сосняк... Але й не було ніяких сумнівів відносно того, що написано в підручниках. Воно існувало — як... даність. І мова, якою розмовляв, також даність.
У Києві ж чув довкола себе майже суспіль російську мову. На вулиці, в магазині, в трамваї (дуже часто калічену, покруч); в університеті, зазнайомившись із дівчиною, котра розмовляла по-російськи, починав соромитись своєї мови, надто тут брали гору дівчата з романо-гер-манського, майже всі красуні, з заможних родин (мовби з якогось іншого, вищого світу). Чимало хлопців з села також переходили на російську, він і сам у магазині, в трамваї (аби не привертати до себе уваги, надто після одного випадку, коли попросив передати на квиток і пишна дама в короні кіс зауважила: "а ви не можете по-культурному", й він знітився, й бовкнув: "Я з села", і всі в трамваї засміялися), почав розмовляти по-російському, йому навіть подобалося говорити по-російськи ("разве вы не видите", соковито "чтокаючи" та "чаво-каючи", мовляв, і ми не ликом шиті). Вперше щось його затривожило, захвилювало, змусило задуматись на третьому курсі, коли по всьому університету — в групах, на загальних зборах — проробляли, громили вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну". Знайшли чимало Сосю-риних "підспівувачів": один науковець захищав дисертацію по творчості Сосюри, другий писав на дисертацію відгук, третій виступив у пресі... В нищівних статтях, виступах на зборах говорилося, що вірш Сосюри шкідливий, там йдеться про Україну поза часом, ідеалізується її минуле, не дотримано класового принципу. Олег взяв у бібліотеці томик Сосюри й кілька разів прочитав "Любіть Україну". У вірші говорилося про "стяги пурпурові", "зойки гудків", "електровози", "братні народи"... Нічого не міг утямити, й закрадалася думка, що тут щось не так, що б’ють Сосюру за інше, за те, що поет палко любить Україну, закликає до того інших, і що ота, декларована партією любов до України, не зовсім справжня, що любити Україну... не рекомендується.
До того, що Олег вернувся на батьківський круг — на терен рідної мови, прислужився й приклад однокурсника, Вадима. Той пройшов війну, закінчивши її в капітанських погонах, з трьома орденами, був найавторитетнішим студентом на курсі, й скрізь і всюди рівно, без виклику розмовляв українською мовою, навіть тим викладачам, які читали по-російськи й до того курсу були тільки російські підручники, відповідав по-українськи. Олег перейняв отой його штиб, але не зі спротиву до поросій-щення, не з якихось надто патріотичних почуттів, а просто знайшов те для себе найприйнятнішим, природним, зручним.
Трохи розхвилювався, рознуртувався після того, як йому на кафедрі було визначено тему, й він прочитав основні матеріали з Коліївщини. Вразило, як російський уряд, високі й нижчі військові урядовці, тривалий час підтримуючи гайдамаків (Росії за тодішніх політичних обставин це було вигідно), під’юджуючи їх, захищаючи, яко єдиновірців, у критичний момент підло зрадили, генерал Кречетніков, полковник Гур’єв підступно заманили Залізняка та Гонту до себе на банкет і там похапали їх; приспали, приколихали солодкими похвалами Неживого та інших гайдамацьких ватажків, дарували їм коштовні каптани та шаблі, а потім в’язали сирицею, одягали на шиї ремінні удавки, катували та мучили, запродували своїм одвічним недругам — полякам, а ті не шкодували батогів та куль. Споїли, приспали й гайдамацьке військо в яру під Уманню й пробудили його гарматними випалами, розстрілювали впритул, з близької відстані сонних, беззбройних. (Пізніше випадково Олег читав у якомусь журналі розповідь внучки Кречетнікова про те, що її дід на старість катувався тим злочином, звинувачував у всьому царицю Катерину, бив поклони, то одвічний триб росіянина — проливати безневинну кров, чинити злочини, а потім набивати на лобі гулі).
Олег розумів, що в дисертації доведеться все те обійти, одбутися кількома загальними фразами. І вперше йому заприкріло, аж трошки потьмяніла в очах світла наука історія. Але примирився з тим. "Всі це знають, всі так роблять".
Тепер він стривожився не на жарт. Панікував внутрішній домовичок-охоронець, який завжди зичить нам добра, не вважаючи, яким чином і якою ціною воно дістанеться нам, бо він помирає разом з нами, а совісті позбавлений. Совість може залишитися... у якихось ділах, словах... Але вона мала супроти всього нашого життя. "А що, коли Чорний провокує? Мовчати, мовчати, не одгукуватися..."
За тими думками, за тією веремією в голові навіть пропустив чималий шмат розповіді Чорного.
— ...Максим з дитинства проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палажки, килимарниці, а та доводилася сестрою Мелхіседекові. Тепер петраєш? Мел-хіседек на нього взяв приціл здавна. Послав на Січ...
— Джерела вказують — аргаталував на Січі,— включився Олег, свідомо виставляючи заперечення (захисне для себе) супроти небезпечних аргументів Василя Гор-дійовича.
Чорний поморщився з досади.
— Коні пас? Чи, може, кози або свині. Ну... ти не обі-жайся. З конопаса у гетьмани не вискочиш. А він був гетьманом, затям! Ляхи тоді підігнули під себе увесь край, майже всі церкви і монастирі перевернули в уніатські. Одна Мотрона трималася... гайдамаками в лісі; в Холодному Яру, там була Січ гайдамацька, і тримав монастир сотню на Запорожжі в Смілянському курені. Там Максим і пройшов вишкіл і вернувся сотником на чолі сотні. А ще до того отаманував у селі над парубками. Бідовий був, прибийголова. Це поляки прозвали його Страшним. Максим Страшний! Перший раз напав він із хлопцями на двірцеву варту княгині Яблоновської, яка супроводжувала княгинину скарбницю, вдруге — на монастир Миколаївський, на той час уніатський, і був ба-нітований позаочно й анафему на нього наклали. Правда, те йому було,, як тепер кажуть, до лампочки: Легорій, його батько, за те розплачувався і розорився вщент. Так що бачиш, не з харпаків він був. Зате Архип Черемшина добряче збагатився. Олена, його дочка, була коханкою Максима, він хотів на ній женитися, та не вдалося. Олена потім у Сербиному купила млин і застаткувала. Ко-ли ж завихрило в Холоднім Яру, втекла в Кременчук. А як погромили гайдамаків, усіх Черемшин шукали, але вони про те дознали, подалися до Херсону, а далі за Дунай, в Добруджу. Від Максима мала сина і дочку. Яка їхня доля — про те не скажу.
Чорний замовк і понурився. В Олеговій голові думки крутилися, як здійняте вихором листя. Не міг знайти їм ладу. Що він чує? Казку, легенду? Жоден факт з розказаного Чорним науці не відомий. Про це немає ані найменшої згадки в жодного з найповажніших істориків. Тоді звідки все це взяв Чорний? Хто все це вигадав? Отако... до ладу. І, треба сказати, чимало фактів звучать переконливо. Пояснюють те, чого донині ніхто не може пояснити. І все ж...
— Василю Гордійовичу! Звідки ви все це взяли? — запитав він.— Ви... історик?
Чорний, котрий сидів похиливши голову, раптом рвонувся, наче ушкварений батогом кінь.
— Що? Історик? Авжеж. Прописував історію... І мені її прописали... На шкурі. Емгебіст я. Підполковник ем-гебістський у відставці... рядовим.
— Як це підполковник—рядовим? — здивувався Олег.
(Продовження на наступній сторінці)