— Що — воно? — переймаючись хвилюванням Чорного, запитав Олег.
— Приписка.
— Яка приписка?
Олегів портфель уже стояв на ганку, з нього виглядало кілька зрізаних ще вчора в берегах велетенських качілочок. Таких немає більше ніде.
— Ну... приписка. Сам докумекаєш. Племінник Миколаївського Ігумена Іполит написав у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році. Чахоточний був, приїхав до
дядька на молочко, ну, робити нічого, він і почав списувати літопис. Дещо переписував з нього, дещо писав од себе... Хто зна й для чого. Він був студентом університету святого Володимира... Там про це є... Мене воно мало інтересовало... Я шукав план гайдамацьких кла-дів... Один якийсь планчик таки був, та не розібрався я в ньому. А це — таке... Є там всілякі химери. Одним словом — труби. Сідай у своїй комірці й труби. Хоч до второго пришестя. Але, цур, не цілий день, бо здурієш, а я не хочу відвозити тебе в дурдом. їздитимемо на рибку. ...Корисне з полєзним... Тьху... мать... Приємне з полєз-ним.
Василь Гордійович розшморгнув шпагат. Товстий зшиток у саморобній, полотняній, в свічкових окапинах, з пожолобленими, потертими краями обкладинці почав неохоче розкручуватися. Він розкручувався, неначе жива істота, здавалося, він корчиться, не хоче розправлятися, його стискують конвульсії, але мусить розкритися. Олег сів на сходинці (єдиній) ганку. Вже потім перейшов у дощату прибудову до хлівчика, де було достатньо світла, й ліг на тапчан. Нічого не записував, тільки гортав, читав. На зовнішній вигляд аркушів, зшитих товстою суровою ниткою, майже не звернув уваги. Це була якась дуже давня конторська книга, без початку, пристосована під записи, перекреслена двома поперечними лініями, вгорі кожного аркуша сіріло (вицвіло від часу) двоє слів "ГОДЬgt; і "АКТЬ №".
На першій сторінці чорним чорнилом, гарним, але якимось скутим почерком, було написано:
сїюль 1883. Іполит Тростина".
На другій сторінці, тим самим каліграфічним почерком, але значно більшими літерами:
АКТЬ
Заштатний Миколаївський чоловічий монастир, рік 1789.
,3 дозволу Чигиринського деканату і настоятеля св. церкви Миколая написано.
Дозволено заактувати в монастирських книгах: головних призвідців подій, що відбулися в тутешніх місцях — володаря Чигиринського староства князя Анто-нія Яблуневського в рік 1765, 67, 68. А також ними со-діяне.
Для покаянія прийдешніх перед Господом Богом Всевишнім і владиками земними.
За гріхи великі: батьків і братів наших, Господу Богу помолимось. Амінь!
Да покориться менший старшому, син батькові, нерозсудлива більшість розуму меншости, озброєній силою закону і меча. Амінь!.."
Шалено лементували стрижі — робили останні обльоти обійстя перед тим, як покинути його, десь у— кущах сокоріла курка, по вулиці протарабанила бідарка, зупинилася навпроти двору — бригадир загадував Марії на роботу, на буряки ("постягало їх, треба пробить швиденько, не сьогодні-завтра жнива"),— сварився з Чорним. Олег ледве чув ту сварку, здається, Василь Горді-йович просив коня привезти дров, той не давав (посилався на ті ж жнива), слово по слову, спалахнула лайка ("нехай тобі возить дрова твоє всране емгебе", "ти оце так, оскорбляет совєцькіє органы, я напишу", бригадир злякався: "Та Бог з тобою, дам уже в неділю тобі якусь клячу". "Не клячу, а коняку") — і все це краєм уваги.
"Великі отці наші православної церкви ще в 1596 році, підкорившись волі короля Сигізмунда III, заявили про свою волю об'єднати православну церкву з римською. Звідтоді й понині ллється безвинна кров братня, незгода простих отців церкви з проізволом старших, одноосібна вільність козацька, яка вже давно згасла, пан-щизна з її долеглостями в тутешнім краю, непокірливість та ослушливість посполитих — все це призвело до лиха.
Записую не з голови власної, а користуюся гомоном людовим, яко й велено.
А з гомону того чутно:
' "Якби не унія, най кожен в своїй вірі народжується".
€ Нехай пани (пани) скасують свої закони нелюдського знущання над людом смиренним".
lt;А все то з-за свавілля Паців, проти них стали, прокляття на голову Пулавському".
lt;Якби не братства на Україні, котрі прагнуть до панства".
lt;Якби король Станіслав її звернув свій зір ще на початку рушення людового, тому б не бувать".
"Гомін любови, це глас минулого, це свідок содіяно-го, але прислухаться треба на всі сторони, щоб розібратися, проте мені велено займатися осудом Божим, на те й веління зась видане володарем Чигиринським.
На щире прохання людове, братії монастирської, записати убіенних винуватців 1768 р. до граматики за упокій, за наказом Чигиринського деканату і володаря староства — заборонено.
Дозволено: в церковному акті лише заактувати ім'я головних звинуватців 1768 р., міста, де вчинені злочини ними, всі гріхи содіяні ними великій республіці Польській вітчизні нашій.
День суботній, рік 1789.
Монастир св. Миколая, заштатний Медведівський.
с3 дозволу: володаря староства Чигиринського, деканата та настоятеля церкви св. Миколая від 1785 року, дозвіл писаний і мається в книзі ревізій за 1785 рік, л. 12.
З доносу писаного, суболтерна Братства містечка Жа-ботина, пана Гната Воронича, звісно: в лісах Мотронів-ських, навколо містечка Жаботин зкучилось велике зборище черні, в містечку недозволений постій козачий в 500 ч. кінних та 200 ч. пішма. Отаман зборища сотник Харко та помічні йому Йосип Шелест, Семен Неживий, маю звістку про те: Жаботинський сотник Харко має намір на початку квітня 1765 року почати рушення проти володарів Смілянських та Чигиринських.
В кінці травня, року 1765, князь Чорторийський, воєвода російський і рейментар та суболтерн українського Братства м. Жаботина Гнат Воронич обманули сотника Харка тим, що буцімто еони теж на боці бунтарів, мають намір всіляко їм допомагати. З приводу цього, покликаний сотник на таємну раду був схвачений ними і відвезений в ту ж ніч до села Шамраївки. Вранці другого дня Харкові відрубали голову на конюшні. Зачувши про те, козаки Харка вчинили жорстоку помсту над мешканцями Жаботина. Фольварки княгині Захаржевської бле-ни Самуйлович дотла спалили, старшину містечка Кухаренка со чадами забили, дружину Гната Воронича Да-рію окалічили одтяв правицю і ніс, батюшку католиків Болеслава повісили. Та опріч содіяного містечко пограбували, вчинено знущання і гвалти над людом смиренним..."
У цьому місці Олег обірвав читання й почав гарячково гортати аркуші, шукаючи підпису, невдовзі знайшов— скрізь стояв один підпис — Н. Квач. І тільки раз суроженець містечка Медведівки чернець Феліоктист в миру в народі Нечипір Квач".
Олег схопився з тапчана. Одначе, куди й чого йти? Хто йому що порадить? Чорний? Він і так сказав і зробив понад свою волю — Зайченко це бачив гаразд.
Олег потер долонями скроні, в які гатили зовсім не великодні дзвони. Боявся: розхвилюється, і тоді не дасть ладу своїм думкам. А йому неодмінно потрібно їх впорядкувати. Інакше не розбереться. Бо й розібратися дуже не просто. Про Харка — в історії тільки коротенька згадка. Був такий... А отже, він е предтеча Коліївщини...
...Змусив себе лягти, заплющити очі, двічі прочитати в думці "Стоїть гора високая". Колись давно переконав себе, що елегійна лагідна картина природи найкраще заспокоює нерви. Отож читав вірша-пісню, неначе молитву. Але ще до кінця читання почав смикати за вузли-ли літопису. Писав той самий чоловік, Квач, уривки оповідей якого йому прислав до Києва Чорний. Але це зовсім інший текст. Той написаний штилем високим, поетичним. ("Друге "Слово о полку Ігоревім"). А тут — сухий переказ подій. Отже, те писано раніше, й для себе... А це... за дозволом і наказом деканату— 1789 року, тобто через двадцять один рік по повстанню. Виконував доручення... Писано незичливо до повстанців. Осуджував їх сам, чи... Стояла за спиною тінь? Того ж чигиринського декана, володаря староства... Після понищення коліїв вони знову правили тут. Либонь, і миколаївський монастир перевернули в унію. Козацькі літописи також писані не по всій волі серця. Літописець знав, що їх можуть кожної хвилини прочитати, і все, що розходиться з офіціалом, повернеться проти літописця. Скільки літописів попсовано таким чином. Страх, він таки справді править світом і стоїть за спиною в літописця-історика, вченого, поета. Тільки автор "Історії Русів" знехтував ту тінь, поборов її. Але був змушений віддати небуттю власне ім’я. То, мабуть, до ката важко. То — більше за шабельний подвиг. Вчинити подвиг і сховати своє ім’я...
Олег подумав, що сам на таке не здатний. Він би десь та означив якось, що писав з принуки. Чекай, чекай,— зупинив себе. А хіба Квач не означив? "#а щире прохання любове, братії монастирської, записати убієн-них винуватців 1769 р. до граматики за упокій, за наказом Чигиринського деканата і володаря староства — заборонено". Заборонено навіть пом’янути мертвих! Чи може бути більша наруга над людьми! "їх і зараз, ну, тобто інших, заборонено згадувати... Не туди лізу",— перетяв думку.
А дозволено: "...в церковному акті заактувати лише ім’я головних звинуватців 1768 р., міста, де вчинено злочини ними, всі гріхи вчинені ними великій —республіці Польській, вітчизні нашій". "Вітчизні нашій" — повторив мисленно. Це мусив написати? А може... так написав по власній волі? Не схоже.
(Продовження на наступній сторінці)