Всі обернулися, і на всіх обличчях засяяла весела, добра усмішка, з якою звичайно люди дивляться на чарівну дитину або на надто вже юну особу.
Це була Софія Кисіль — загальна улюблениця всього блискучого панського товариства. Вона .вийшла на галерею разом із своєю чорноокою, яскравого південного типу мамою і, звернувши на себе увагу товариства своїм раптовим вигуком "мамо! мамої", тепер стояла червона від збентеження.
Хоч їй було вісімнадцять років, вона виглядала зовсім дитиною. Видно було, що її голівка, обтяжена важкою розкішною золотистою косою, яка, здавалося, так і давила її, весь час працювала, до всього прислухаючись, усе помічаючи й обдумуючи; але заговорити самій, спитати про щось — нізащо! І тільки-но хтось із цього великого й блискучого товариства звертав на неї увагу, хотів заговорити з нею, очі її вмить спалахували разом із щоками, і вона, немов гарненький кролик, що прожогом тікає в кущі, коли побачить собаку, замикалася* в собі, наче в думці ховаючись за маму або за няню, як кролик за кущ. Коли й була вона з ким сміливіша, навіть, можна сказати, запанібрата, то це з кошеням Вась-коц, якого вона відгодувала так, що той уже до мишей і не доторкався, а охоче їв з її рук кав'яр.
— Ах, Соню, ти все кращаєш! — привітала її господиня, побачивши, що дівчина зовсім засоромилася.— Ти,, звичайно, поїдеш з нами на полювання, правда?
— Як мама...— була покваплива відповідь.
— Що мама!—усміхнувся старий Четвертін-ський.— Панна тепер уже зовсім доросла.
На галереї з'явився сам господар, князь Ієремія, гості вітали його вигуками "браво" і дружними оплесками. Холодні, олов'яні очі князя світилися, як холодна сталь; він, мабуть, сам був задоволений своєю вигадкою.
Зразу ж заговорили про полювання, яке палко любить кожний справжній поляк.
— А полювання, пане ксьонже, відкладати не можна,—весело сказав Сангушко,— он як сонце пече, коли б наш сніг не розтав!
О, мій сніг не розтане!—самовдоволено відповів господар, закручуючи вуса.
— Так, швидше ми розтанемо,— ствердив Кисіль, "кий не зносив спеки.— Правда, Соню?
— Правда,— відповіла вона, спалахнувши. Загальним голосом ухвалено було негайно рушати
на полювання, і тому гості розійшлися по своїх кімнатах, щоб переодягнутися до виїзду.
Служники і конюхи тим часом чистили й сідлали коней, псарі виводили і навчали собачій слухняності і всій псовій мудрості своїх вихованців — хортів, ведмежатників, вовкодавів та інших спеціалістів собачої справи,— одного хльоскали гарапником, другого скубли за вухо, на третього надівали почесний ошийник. Гавкіт і скачування собак, іржання коней, завивання ріжків — це була така мелодія, від якої захоплено тремтіло серце кожного справжнього пана.
Нарешті панство урочисто вийшло на замкове подвір'я. Всі були вишукано одягнені; скрізь сяяло срібло й золото. У князя Іеремії висів через плече величезний турячий ріг у золотій оправі. Гарний ріжок біля корсажа княгині Гризельди мінився діамантами. Такі ж діаманти мінилися і на її чудовій мисливській шапочці з пером. Високий гайдук не відходив од княгині, тримаючи над нею широченну парасольку з найтоншої золотавої соломки й захищаючи від сонця гарненьке личко своєї пані. Разом з княгинею вийшла й Соня Кисіль; вона була надзвичайно збуджена й щаслива, як дитина. Та й усі були надзвичайно збуджені. Лише Могила стояв осторонь задуманий. Тільки часом він переводив свій тужливий погляд на Соню,— і очі його наче теплі-шали. Соня нагадувала йому далеке, неповоротне щастя.
Дамам підвели осідланих коней. Княгиня Гризельда поплескала своєю маленькою ручкою лебедину шию білого, як сніг, і мирного, як вівця, аргамака; той відповів їй іржанням.
Старий Сангушко із спритністю юнака підбіг до княгині, дзенькнувши острогами, вигнувся й простяг уперед праву руку догори долонею. Княгиня стала маленькою ніжкрю на цю широку долоню й пшашкою спурхнула в сідло, тримаючись рукою за гриву коня.
До Соні, тягнучи подагричні ноги, але бадьорячись, фертом підійшов старий Четвертінський, хотів дзенькнути острогами, та не міг, і, насилу зігнувши свої старі ноги, став на одне коліно й так само простяг праву руку долонею догори.
— Мам гонор, чарівна панно,— прошамкав він. Панна спалахнула, як мак, та все ж поставила ніжку на широку долоню старого й спритно скочила в сідло.
— Падам до ніг,— пробелькотав старий зальотник,— і цілую слід ніжки чарівної панни.
І він театрально поцілував свою долоню, але з землі вже не міг підвестися, і його поспішили підвести гайдуки.
— Що за ніжки! — шамкав він, звертаючись до Соні і вклоняючись їй.— Вони обидві навряд чи закрили б мої губи.
Назабаром усі були на конях. Князь Ієремія засурмив у свій турячий ріг, і вибране товариство рушило із вамка в супроводі сотень псарів та собак. За замковими будівлями, на повороті до Сули, перед очима мисливців знову розіслалася снігова рівнина Засулля з укритими інеєм деревами. Навіть собаки несамовито загавкали, побачивши перед собою незвичайне явище.
Але ніхто, мабуть, не звернув уваги на інше явище, хоч, може, менщ незвичайне, зате грізне, страшне. Тільки молоденька Соня Кисіль помітила його, і дитяче пожвавлення вмить зникло з її гарненького личка; очі її, що хвилину тому світилися щастям, широко розкрилися від жаху, і губи затремтіли. Прямо на південь, за далеким обрієм, на синяві чистбго неба, десь далеко за Дніпром клубочились димові хмари і, гнані південним вітерцем, зловісно повзли на північ. Вона згадала, розповідь своєї старої няні, яка лише вчора повернулася 8-за Дніпра, що на Правобережну Україну напали татари, палять і ріжуть все, що потрапить їм під руку, беруть сотнями полоняників — і бідні хлопи, кинувши свої хати і майно, юрбами тікають, шукаючи порятунку на цьому боці Дніпра.
Під копитами коней уже рипіла біла сіль замість снігу, вершники вже розсипались по всій рівнині, крики нагоничів зливалися в безладний гук з завиванням рогів, гавканням собак і ударами гарапників. Гарненька княгиня дзвінко сурмила щось у свій чудовий ріжок, але її ніхто не слухав.
А за далеким обрієм клубочилися димові хмари й тихо пливли на північ.
Ми знов у Чорному морі.
По темно-бірюзовій поверхні його, яку колише тихий південний вітерець, уже четвертий день плавно рухається багата галера, що вийшла з Трапезонта й прямує до Козлова, основного невольничого ринку на всьому тодішньому чорноморському узбережжі. Галера прикрашена розкішно — у стилі вражаючої азіатської барвистості: різнокольорові прапори й найрізноманітніші яскраві стрічки то купаються у прозорому повітрі, коли зовсім вщухає вітерець, то тріпочуть і звиваються, як змії, при найменшому подуві леготу. Чердаки й сидіння оббиті білим кашеміром з золоченими китицями, що так і яскріють на сонці.
З люків величезної галери виглядають чорні пащі гармат,— галера озброєна добре і може постояти за себе.
Великі палуби, чердаки й підчердаччя галери вміщують до семисот розкішно вбраних і добре озброєних турецьких моряків і спагів та до чотирьохсот пихатих і свавільних яничарів, які не дадуть скривдити багато прикрашену галеру й того, кому вона належить.
Нарешті, близько трьохсот п'ятдесяти козакїв-не-вольників, прикутих ланцюгами до галерних опачин, поперемінно день і ніч працюють на веслах, рухаючи це прикрашене чудисько по морю.
На галері сам славний Алкан-паша, "страпезонтське княжа": його трапезонтська вельможність побажав їхати в Козлов на побачення з своєю гарненькою нареченою, дочкою козловського санджака, або губернатора. Його простора каюта, устелена багатими килимами, з низенькими попід стінами турецькими канапами, прибрана з усією східною розкішшю — сріблом, золотом і бірюзою, блискучими кубками із золота й срібним посудом.
Паша сидить на низенькій канапі, підібгавши калачиком ноги, і машинально тягне синій димок з довгого чубука, байдужісінько поглядаючи на море з виглядом людини, якій надокучили будь-які життєві втіхи. У тупому виразі його застиглих, нерухомих очей е щось таке, що нагадує олов'яні холодні очі Ієремії Вишневецького, вони ніби кажуть: "Все вже відомо, все надокучило...gt;
Перед ним у шанобливій позі, кліпаючи сірими, ледве видними з-під сивих брів очицями, стоїть сивоусий.
згорблений старий і мовчки, за старечою звичкою, жує губами. Він дуже старий, але обличчя його й досі ще зберегло вираз лукавства й рішучості. Це—довірена особа Алкана-паші, його головноуправитель Іляш-потур-нак, ренегат, колишній козацький переяславський сотник, родом поляк. Тридцять років він був у турецькій неволі, а тепер ось уже двадцять чотири роки вільний і з власного бажання потурчився "для панства великого, для лакомства нещасного", як і Маруся Богуславка.
— А що, мій вірний рабе, далеко ще до Козлова? — не підводячи очей, запитав паша.
— Далеко ще, о тінь падишаха! — відповів Іляш-по-турнак, низько вклоняючись.
— Сьогодні не доїдемо?
— Воля аллаха!
— А де ми зараз?
— Проти Чорного каменя, недалеко від Сари-Кер-мена.
Щоб підтвердити свої слова, Іляш-потурнак розсунув білу запону чердака, і перед сонними очима Алкана-паші відкрилася чудова картина.
(Продовження на наступній сторінці)