Тоді Сагайдачиха, відслуживши на дорогу молебень, відвезла свого улюбленця в Острог і віддала в тамтешню школу. В школі Петрусь учився добре, але також відзначався різними вибриками: то дивував учителів надзвичайною кмітливістю, розумінням предмета науки й випереджав усіх знаннями, то раптом починав лінуватися, пропадав цілими днями, блукав невідомо де і потім знову з'являвся. Коли наставники питали його, де він пропадав, юний Сагайдачний неохоче відповідав, шо він ходив у пустиню, шукав бога, постався, сподіваючись, що йому явиться біс для спокуси, але біс не являвся, і таке інше. Тим часом наставники не могли не бачити, що він був дуже богомольний, багато читав священних книг, багато знав, і сподівалися, що з нього вийде пустельник. Та вийшло не те — юний Сагайдачний пропав, так-таки пропав безвісти.
Де він пропадав — ніхто не знав: одні гадали, що пішов на Афон, де віддавна спасався його земляк Іоанн через свою письменність і незвичайну набожність вій з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя.
Через багато років сталося таке. На спаса в місті Черкасах, на ринку, серед святково вбраного поспільства, серед статечних міщан і довговусих козаків, серед строкатої молоді — парубків, дівчат, молодиць і дітвори, серед навалених на майдані куп кавунів, динь і огірків, серед возів з яблуками, сливами й грушами походжав собі самотньо невідомий обідранець, бідний козак-нетя-га,— таким він здавався усім навколо: чи то бурлака — попихач жидівський, якому в житті не щастило, чи то п'яниця козак, чи то гольтіпака свинопас і волопас, який забрів на ринок, не маючи в кишені ні шеляга, щоб купити собі святкове яблучко або свічку богові поставити від свого сирітства. На бідному козакові-нетязі, як говориться в думі, метлялися три сиром'язі — три гатунки дрантя: опанчина рогозовая — тобто сплетена з рогози, схожа на погану, драну рогожину; друга на ньому прикраса — поясина хмельовая, пояс, скручений із зів'ялих батогів хмелю; ще на козакові прикра^ — чобо-ти-сап'янці, та такі, що крізь них видно п'яти й пальці: "Де ступить — босою ногою слід пише..." Отакйи-то був молодець! Мало того: ще на козакові красувалася смушева шапка — шапка-бирка, зверху дірка, хутро давно облізло й околички теж, як кажуть, чортма — взагалі шапка на диво всім "дощем покрита й вітром на славу козацьку підбита".. Та молодець ходить собі гордо, спльовує через губу й навіть зухвало поглядає на якихось пишних трьох чи то ляхів-панів, чи то козаків, які корчать із себе ляшків-панків і навіть трохи ляхом вирубують, тобто намагаються говорити по-польськи: одне слово, це були справжні дуки-срибляники, багачі, значні козаки.
— А чи не піти нам, шановні панове, до шинкарки?— сказав один із дуків, скоса глянувши на обідранця-нетягу.
— До Насті Горової, шинкарочки степової? — спитав, осміхаючись, другий дука.
— А-хоч би й до Насті,— відказав перший.
— Добре, панове! У неї такий є запридух-горілка оковита, що аж очі рогом лізуть від єдиної чарки,— докинув третій.
Нетяга начебто й не чує цього, та й щез поміж возами з яблуками та грушами.
Однак, коли дуки ввійшли до шинку й привіталися з гарною молодою шинкаркою, яка показала їм усі перлові зуби з-за коралових губенят, вони помітили, що обідранець-нетяга був уже тут: він стояв скромно біля палаючої печі, і, певно, сушив біля вогню свою недавно намоклу під дощем шапку, яка, здавалося, от-от розлізеться зовсім.
Хоча, за народним звичаєм, ті, що ввійшли в шино пізніше, й повинні були привітатися з тим, хто зайшов раніше, хоч би який він був голодранець і навіть п'яниця, однак пихаті дуки цього не зробили й поважно посідали за стіл.
— Гей, Насте-серце!—сказав старший із дуків.— Давай нам меду і доброї горілки!
— Якої ж, паночку, вам горілки дати,— защебетала шинкарка, брязкаючи намистом та мідним хрестом на повних грудях,— простої чи оковитої?
— Найпекельнішої, запридуху!—відказав другий.
— Спотикачу, дядька спотикайленка,-—додав третій-Шинкарка метнулася до полиць, дістала, що там
треба, поставила на стіл, збігала потім за медом, котрий так і пінився, як сердитий пан, усе це порозставляла на столі, а тоді відійшла набік і підперла рум'яну щоку рукою.
— Пийте, паночки, на здоров'ячко, та не забувайте вашою ласкою Настю-шинкарочку,— прощебетала вона й уклонилася.
А нетяга все стоїть біля печі, знай, сушить свою обідрану шапку й скоса поглядає на пихатих дуків. Ті почали пити, і знову, всупереч народному звичаю, хоч би один з них почастував бідного гольтіпаку шкл'янкой) меду або чаркою горілки.
По обличчю нетяги майнула недбра посмішка, а він, знай, поглядає на бенкетуючих. У його ясних чорних очах було щось таке, від чого дукам ставало моторошно, горілка не йшла в горло... Дратував їх цей гольтіпака своїм спокійним поглядом; здавалося, що ці очі, очі гольтіпаки, дивляться на них так, як іноді очі значного пана, якого-небудь ясновельможного князя, дивляться на найнужденнішого хлопа...
Не витримали цього дуки, тим більше, що й хміль почав уже вступати їм у голови.
— Гей, шинкарко Горова, Насте молода!—гукнув Войтенко, запишавшись та удаючи з себе великого па* на.— Гей, шинкарко! Нам солодкого меду підливай, а цього козака, пресучого сина, в шию з хати випихай!
— Геть його! Геть!—гримнуа і Золотаренко.— Певно, він, пресучий син, по винницях та броварнях валявся — обсмалився, обшарпався, обідрався та тепер до нас прийшов добувати, щоб у другу корчму нести пропивати.
Гольтіпака на це тільки посміхнувся, а шинкарка, сміючись, підійшла до нього й узяла за чорного чуба.
— Іди, іди, козаче, іди з богом,—реготала вона, тягнучи гольтіпаку, наче вола за роги, а другою рукою помаленьку ляпаючи по потилиці.
Козак, звісно, опирався. Настя реготала й тягла його далі, поки, захекавшись, насилу дотягла до порога. Але далі порога незвичайний гість не йшов: він уперся голими п'ятами в поріг, зачепився реп'яхом у дверях і не йде... Стомилася Настя.
— А цур тобі та пек! Ото бугай який здоровий!— сміялася вона, дмухаючи собі на долоні.— Ох, долоні болять.
Тоді старшому з дуків, Гаврилові Довгополенку, жаль стало нещасного, і він, витягши з кишені гріш і підійшовши до шинкарки, тихенько сказав:
— Ось що, Насте-серце, хоч ти на цих бідних козаків і зла, та все-таки обачна... Коли б ти, серце, збігала в льох та на людський гріш хоч якого-небудь пива
вточила цьому козакові, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький покріпила.
Шинкарка узяла гріш, лукаво усміхнулась і сказала, що напоїть гольтіпаку. Вийшла вона до ванкира і прошепотіла наймичці:
— Біжи, дівко-наймичко, в льох, та візьми коновку четвертну, та наточи пива, але, гляди, не з перших бочок; пропусти ти вісім бочок, а з дев'ятої наточи поганого пива: краще вже його таким нетягам роздати, ніж свиням виливати.
Та молода наймичка була жалісливішою за свою хазяйку. Вона сама зазна'ла нужди і співчувала бідності. До того ж обличчя гольтіпаки здалося їй добрим і гарним, а таких лагідних, промовистих очей під чорними бровами вона ні в кого не бачила. Тому вона не вчинила так, як наказувала хазяйка,— поминути вісім бочок у льоху і наточити з дев'ятої негодящого, кислого пива. Навпаки, узявши грубу, нову, важку четвертну коновку з вушками, вона поминула дев'яту бочку і наточила меду з десятої — найкращого, найміцнішого меду, який тільки був у льоху і який називався "п'яне чоло".
Повернувшись з коновкою в світлицю, наймичка одвернула обличчя від меду, так наче від нього дуже тхне, а тим часом ласкаво підморгнула гольтіпаці й, подаючи йому коновку, вклонилася.
Нетяга, приязно блиснувши своїми чорними очима, узяв з її рук коновку, поволі прихилився до печі, неквапливо покуштував напій, посмакував — переконався, що він чудовий, усміхнувся своєю загадковою посмішкою, щільно притулився губами до коновки й напився досхочу. Перевівши подих, він знов узяв коновку за одно вухо, нахилив її, припав до краю —і стало в тій коновці сухо... Вдарив козакові в голову хмельниченко — "п'яне чоло" справді виявилося п'янким.
А дуки, знай, хиляють.
Раптом нетяга як гепне дубовою коновкою об землю! Удар був такий міцний, що із стола у дуків попадали чарки й пляшки, з печі полетіла сажа, а шинкарка з переляку присіла за шинквас.
— Ох, лишечко!—зарепетувала вона. Бенкетуючі посхоплювалися з лав. Вони були дуже
здивовані.
— Ото дурень!—докірливо сказав Золотаренко.— Мабуть, він доброї горілки не пив ніколи, що його отак і погане пиво розібрало,
1 1 А
Почувши це, гольтіпака випростався, бадьоро підійшов до стола і, дивлячись сміливими палаючими очима на дуків, гукнув:
— Гей ви, ляхове, вражі синове! Ану, посувайтесь до порога, щоб мені, козакові-нетязі, було де на покуті з постолами сісти.
Дуки нерішуче перезирнулися. Нетяга не схожий уже був на нещасного гольтіпаку.
— Геть, дуки-срібляники!— повторив він свій наказ.
Дуки бачили, що такого п'яницю та силача не подужаєш, що він може і в них коновкою пошпурити, і визнали за краще посунутися, дати за столом місце цьому розбишаці.
Шинкарка теж принишкла й здивовано поглядала на чудернацького гостя. Наймичка виглядала із ванькира, намагаючись стрінутися з його сердитим поглядом:
(Продовження на наступній сторінці)