Молода українка, що вирвалася з неволі, з проклятого гарему, була надзвичайно щаслива. З нею був той чорнявий, чорнобривий козаченько, котрого вона давно, ще у своїй гаремній темниці, палко покохала. Це був той козак, про якого вона дні й ночі мріяла у своїй неволі. Він теж покохав руденьку браночку усім своїм щирим козацьким серцем. Та й гарна ж ця руденька браночка Катруня, така гарна, що козак тільки рукою махав, бо не вмів сказати, яка вона гарна.
А старий москаль лише радів, усміхаючись собі в бороду і начебто не помічаючи, як молодята в очереті тихенько обнімаються та цілуються...
— Що! Може, лебідоньку впіймали?— гукне він до них інколи, нібито ненароком.
— Та ні... Так... От бісів очерет,— заїкнеться козак.
— То-то, очерет... Он я чув, черкаси співають:
Ачерет-асака,
Чорни брови в казака...
Ха-ха-ха!..— І москаль весело сміється із свого жарту, а парубок з дівчиною виходять із очерету червоні як раки...
Третього дня чи вже четвертого дійшли втікачі до кінця Арабатської коси. Далі йти було нікуди: попереду вода, протока, і обабіч — моря.
Побачивши це, Катруня одразу вдарилась у сльози. Злякався і запорожець, але відразу ж збагнув, що москаль даремно не повів би сюди, коли б не знав проходу.
— Що ти, дівонько! Чого плачеш?—втішав її москаль.
— А вода... Як же ми...
— Що вода! Вода водою і є... А навіщо бог комиш виростив — ачерет, га?
Ачерет-асака,
Чорни брови в казака...
І москаль, який ніколи не журився, знову засміявся.
— Ось що, дівонько,— сказав він уже серйозно,— нам і це діло знайоме — бачили у фараонів... Нав'яжемо ми цього комишу видимо-невидимо та сухого, снопів з двадцять чи двадцять п'ять, а то й більше, та перев'яжемо їх осокою, та сніп на сніп, та ще ряд снопів,— вийде у нас пліт знаменитий, гонка ніби, пором,— і на цьому плотику ми й переїдемо протоку. Ось воно як. Се для нас раз плюнути! Отак, дівонько.
XIX
Увесь наступний день пішов у втікачів на виготовлення плоту для переправи через Генічеську протоку, що відокремлює Азовське море від Сиваша. Усі вони працювали старанно: чоловіки зрізували ножами сухий очерет або збирали полеглий, поламаний вітром, а супутниця їхня складала його в снопи. Вона спершу почала було крутити перевесла з осоки й куги, щоб в'язати снопи, але зразу порізала осокою ніжні, ні до чого не привчені в гаремі руки, І їй звеліли кинути цю незвичну для неї справу.
— Не для тебе ця робота — рученьки тільки поріжеш, дівонько,— зупинив її москаль,— Та воно й не з твоїми силами: нав'яжеш таких перевесел, що як зшиємо ними пліт наш, а він на середині протоки й ухне — розлізеться, тоді й лови рибку на дні моря.
Що їм допікало у цій роботі, то це комарі: їх була сила-силенна в очереті, а над очеретом і над Сивашем то просто хмари. Але й тут бували й москаль знав, що робити: він набрав сухих водоростей, зробив із них скрутні, запалив їх, дав у руки своїм молодим супутникам по скрутню, що, повільно тліючи, диміли й відганяли комарів.
— Ось вам курушки, курилки, так би мовити,— говорив цей балакучий старий.— Отак я, курушками, відбивався од бджіл, коли ще хлоп'ям жив з батьком та матір'ю у Звенигорода. Давно се було — гай-гай, як давно!.. А коли в Анадолії жив, у полоні, то й тамечки бусурманів навчив курушки робити.
Другого дня пліт був готовий. До ціпків прив'язано було з твердого очерету щось схоже на віники, і вони стали втікачам за весла. Пліт було спущено на воду, він тримався добре, рівно, спокійно і достатньо високо над поверхнею води. Першою стала на пліт Катря, яку запорожець, переніс через воду на руках. Потім разом, з двох кінців, вилізли на пліт і чоловіки.
Москаль перехрестився і поклонився на всі чотири боки. За ним перехрестились і його молоді супутники.
— З богом... Прощавай, чужа сторононько, прощавай, неволя проклята!—урочисто виголосив старий.
Почали гребти стоячи, ніби лопатами. На щастя, південний вітер сприяв утікачам і ніс їх швидко на той бік протоки. Праворуч синіло Азовське море. В туманній далині біліли паруси, наче білі крила якогось птаха.
— Там і я колись плавав до Азова-міста,— показував у той бік старий,— і в Азові-місті нашого брата невольника бачив багато: і черкаси, і донські козаки, і наш брат, московський чоловік,— усіх там було.
Из-за Волги кума
В решете приплыла,
Веретенами гребла,
Донцем правила,
Гребнем парусила.
Не плач, не плач, Катруненько,
По своєму дівуваннячку...
І Пилипові при цьому мимоволі згадалась дума про те, як з міста Азова три брати втікали із тяжкої неволі... І їх ось зараз троє, і вони втікають од цієї ж неволі. Катруня здавалась йому молодшим братом, тим "пішим пішеницею", який не встигав за старшими. І йому стало страшно: а що, як і вона знесилиться в дорозі? А дорога ще далека, і кінця-краю їй не видно... Коли-то ще вони дістануться до Муравського шляху, до Кінських вод? А ногаї в степу? А що, як і Катруня позбиває собі ніжки об "сире коріння", об "біле каміння",— буде за ними поспішати, кров'ю сліди заливати?
— Ти чого, Пилипку, носа повісив?—раптом спитав старий.— Га?
Молодий козак мимоволі здригнувся, глянув навколо, позирнув на дівчину, що стояла на плоті й задумливо дивилася в невідому далину.
— Га?.. Засмутився, хлопче?
— Ні, я так...
— Отож-бо так... Бач, дівонько, добре пливемо, гарна посудина, корап... Наче в пісні:
— От і берег. Допливли! Молись та цілуй рідну земленьку — вона наша, нашій московській землі сусідонька...
XX
У Батурині, в господі генерального осавула Івана Степановича Мазепи, іде весільний бенкет. Мазепа женить свого вірного джуру, Пилипа Кам'яненка, на сирітці Катрі, котра повернулася із своїм нареченим із кримської неволі й не знає ні роду ні плоду. Відомо було тільки те, що її маленькою полонили в Кам'янці у матері-вдови, і Мазепа пригадав навіть ту мить, як сердешна мати золотокосої дівчинки в розпачі билася на землі, коли вони з Дорошенком випадково проїжджали мимо. Тепер цю Полоняночку, вже дорослу красуню, великодушно повернули з полону старий москаль і її наречений, джура Пилип.
Молодята оце щойно від шлюбу і бенкетують, за ким дружки готують для них комору — шлюбну постіль. Вони сидять напроти весільного батька нареченого — проти Мазепи. Іван Степанович очей не зводить з красуні в золотій короні із свого власного розкішного волосся.
Тут-таки, в кінці столу і старий москаль, що на радощах добряче випив. Дивлячись на свою Дівоньку, якій він заступив на весіллі рідного батька, москаль витирає кулаком сльози:
— Ох, дівонько! Ох, красунечко! Привів-таки господь дочекатися.
Гостей багато, та все військова знать, старшина козацька з жінками. Бенкет у повному розпалі. Мазепа так і сипле на всі боки жартами, а найбільше до молодих... Жарти приємні, веселі, дотепні.
Заходять дружки, вклоняючись, звертаються до Мазепи:
— Старости, пани підстарости! Благословіть молодих на упокой повести!
— Бог благословить,— відповідає Мазепа, блиснувши на молоду своїми лукавими, бісівськими очима.
— Вдруге і втретє благословіть!
— Тричі разом!— мовить Мазепа.
Молода спалахує і затуляє обличчя руками... Її і молодого беруть попід руки і виводять...
А свашки співають, підносячи келихи з вином:
— Ох, бідна!—охає одна товста пані полковникова.
— Авжеж, бідна, пані полковникова,— посміхається Мазепа.— Знов у кримську неволю повели...
Та ніхто не знав, а найменше молоді, що вони — рідні брат і сестра...