Дехто з кам'янчан кинулись було навперейми хижакові, але він стиснув острогами коня й вихором помчав, лишивши за собою тільки клуби куряви.
Нещасна мати, знесилено впавши на землю, билась і ламала руки.
Дорошенко й Мазепа, скориставшись із загальної метушні, непомітно зникли у звивистих вулицях міста.
III
Стояла тепла, суха чудова осінь, яка тільки може бути в Криму.
В Крим, через Перекоп, повертались два татарських загони — один з-під Кам'янця, другий з-під Полтави. Обидва загони везли багату здобич. В'ючні коні вибивались із сил під тягарем всякого награбованого хижаками добра, яке бідним коням звалили на спину. Із саков і мішків, перекинутих через їхні спини, виглядали барвисті тканини, дорога сукняна й шовкова одежа, хустки, килими та інше, прикрите від пороху та дощу кошмами. Там же побрязкував золотий, срібний та мідний посуд, келихи, чарки, блюда, оправи з ікон та церковні чаші. Інколи поверх всього цього виглядала й похитувалась з боку на бік гарненька голівка дівчинки або хлопчика: це їдуть юні полонянки в невідому чужу сторону, в кримську неволю... Маленькі їх ніжки притомились в далекій дорозі і від туги за рідним краєм, за матерями, з якими їх розлучила неволя, і от "добрий" татарин посадив їх на коня, на в'юки награбованого — "добрий" заради того, щоб здобич його не захворіла в дорозі, не спала б на красі й ціні на невольницькому ринку, а то коли б і зовсім не померла.
Тут же йшли невольники — полоняники й полонянки: молоді хлопці й дівчата, молоденькі жінки, здебільшого подолянки та волинянки; біля деяких молодих матерів бігли діти — це, значить, захоплено всю сім'ю в полі, а батько чи вбитий, чи безвісти пропав. Між полоняникам переважають показні люди, здорові — ці підуть по найвищій ціні на людському ринку. Деякі з невольників ідуть пов'язані до аркана, гуртами, а інколи й закуті. Більш спокійні, мабуть, ідуть вільні. Жінки також ідуть не на шворках. їх особливо пильнують хижаки, добре доглядають, щоб у дорозі не захворіли, не змарніли, не втратили краси , словом, аби не подешевшали... їх і годують краще, і від негоди та сонця укривають, так само, як і гарненьких дітей...
Самі татари йдуть і їдуть поодинці: їм тепер остерігатися нема чого — на своїй землі... Перекоп уже пройдено; Ор-Богази і Ор-Капі лишилися позаду; он праворуч синіє, безкрає Чорне море, а прямо — безмежне море степу, серед якого подекуди височать могили. Воно впирається у відроги зелених, ледь синіючих" вдалині кримських гір.
Позаду йдуть череди худоби й табуни коней.
Степ після дощу вкрився другою розкішною зеленню. Ціле море квітів розстелилось і праворуч, і ліворуч, І прямо перед очима. Блакитні дзвоники, гіацинти — ніби розкішний килим кинутий на степ могутньою рукою. Маки й тюльпани таких яскравих кольорів, які вміє створити і розмалювати лише щедре південне сонце, немов сперечаються між собою розкішшю і красою.
Чарівний край, гарне небо, чудове море, божественний степ!... А люди, що йдуть по ньому, відчувають себе нещасними далеко від свого неба, від своїх степів...
Он іде невеликий гурт полоняників: один уже літній, але здоровий чолов'яга, в обідраному вбранні московського воїна, вже напівсивий, він з цікавістю придивляється до степу, до далеких гір, начебто він додому вертається; поруч з ним чарівна з вогненним волоссям дівчинка—та, котру в Кам'янці татарин украв на очах у її матері, Дорошенка та Мазепу; поряд з вдми — парубок, з високо підстриженим чорнявим чубом, в білій сорочці, й широких українських штанях, і дівчина в червоній запасці і з чорною косою... Воїн часто поглядає на маленьку свою супутницю...
— Що, дівонько, не стомились ножки?—ласкаво запитує він дівчинку, золотокосу подоляночку, гладячи її золоту голівку.— Стомились? Га?
— Ні, дідуню,— відповідає дівчинка,, підводячи на нього свої великі, чорні, сумні, очі.
— А про матінку та про батенька, дівонько, ти не журися: подожди трошки... я старий горобець, бував у полоні, знаю їх порядки... Ми з тобою утічем, їй-пра, дівонько!
Дівчинка сумно всміхається і боязко поглядає на татарина, що йде віддалік.
— А ти його, горбоносого дівонько, не бійся,— киває він на татарина.— Він, як сова, нічого не розуміє по-нашому... бач, тілько баньки витріщає...
Татарин дивиться на дівчинку і всміхається.
— Бач, теж зуби шкірить, собака!
Татарин ще більше шкіриться на дівчинку; він милується чарівною дитиною...
IV
— І ви тож носи-бо не вішайте,— звернувся балакучий воїн до дорослої дівчини й до парубка.— Я цей полон знаю, адже не в перший раз... Моє діло старе — скрізь бував, усе видав... Узяли мене вперше у полон ці ж чорномазі, кримська татарва, годов тридцять тому загоном і одвели в місто Кафу. Ну й городище! На ринку нашого брата, полоняника, що телят череда — сила-силенна!.. І працював я в Кафі на каторзі з нашими таки московськими та черкаськими людьми років з десять. А в Кафі на ринку тому купив мене один турчин і повіз морем до Царграда, а в Царграді проданий я був в Анадольську землю, а з Анадольської в Кизилбашську, і був я, діточки мої, побусурманений: по середах і п'ятницях і у великі й малі пости м'ясо і всяку скверну вживав... А на все це наплювати!... А в Анадолії працював у вірменина в городі і веру тримав вірменську — до нашої православної трохи подібна — і проскури вірменські споживав, тільки цих вірменський не сповідав, а в татарви по-татарськи молився в шапці,— всього бувало... А з Кизилбашів продали мене до самих фараонів, і у фараонів я жив, і по-фаронськи ходив і їв —— ото диво! Наплювати на все!.. А у фараонів відбили мене шпанського короля німці-дуки, а дуки-німці продали мене францовським німцям у францовську землю, а у францовській землі я у папежного ксьондза бував і секрамент їх куштував—що мені! Наплювати! Свого бога, Миколая-угодника, я не забував... А францовські німці дали мені пам'ятку на папері, і вийшов я із францовської землі вольно, і по-францовськи і по-турецьки балакано і пісні співано... А відтіль пройшов я в цісарську землю, а з цісарської землі на Аршав-місто, а із Аршава-міста в Київ... Так-то, дітоньки, всього бачено... Не пропадем і тепереньки...
Сонце хилилося до заходу. І в'ючні коні, і полоняники, і самі татари, видимо, притомились Час би й на спочинок стати. Золотокоса подоляночка, яка увалено слухала невтомного москаля, йшла мовчки, часом оглядаючись назад.
— Чого, дівонько, оглядаєшся?—ласкаво запитав її москаль.— Чи батенька з матінкою чекаєш з рідної сторонки?
У дівчинки навернулись сльози на очі... От-от покотяться з прекрасних очей на чужу землю.
— Не плач, дитинко,— втішав її жалісливий, москаль.— Ще побачимо батенька з матінкою, їй-пра, побачимо... Я тебе на руках винесу із полону...
І він знову гладив її по голівці...
— А як був я в Кафі на каторзі,— продовжував він теревенити, мабуть, намагаючись відігнати тугу і від себе, і від своїх супутників,— як працювали ми в Кафі, так навчили мене ваші черкаські полоняники одної пісеньки... Ну й пісня ж, я вам скажу!.. Це про те, як наприклад, сказати, пісня, як татарва в полон узяла волиночку,— ось таку дівоньку, як і ти,— звернувся він до своєї маленької супутниці.
У дівчинки й самої давно бриніла на серці ця пісня: їй часто співала її мати...
— Ну й пісня ж!—правив своєї балакучий москаль ї тихенько заспівав її, безбожно перекручуючи на московський лад українську мову пісні:
Як із-за гари-гари,
Із-за темного лесу
Татарва набігає,
В полон валиночку забирає.
А у валиночки каса
Із залатого воласа...
— От все одно, що твоя, дівонько.
І він доторкнувся рукою до золотої голівки дівчинки. Найближчий татарин йшов мовчки, добродушно й ласкаво поглядаючи на своїх полонених і найбільше на дівчинку: нехай-бо не скучають — з ціни не спадуть.
І москаль знову заспівав, лукаво поглядаючи на татарина, ніби кажучи: "Бачиш, сучий сину, й не думаємо втікати від тебе — пісні співаємо..."
У валиначки каса
Із залатого воласа
Темний бор освітила,
І зеленую дубраву,
І битую дарогу.
За нею в погоню
Батенька її.
Кивнула-махнула
Белаю рученькай:
Вернися, родненькай!
Вже мене ти не віднімеш,
Сам марна загинеш:
Занесеш галовоньку
На чужу сторононьку,
Занесеш ачиці
За турецькі границі...
В цей час у передньому загоні пролунав сигнальний ріжок. Йому відповіли інші ріжки із різних кінців. Всі разом ніби стрепенулися.
— Баста — привал!—сказав москаль, лукаво підморгуючи своєму татарину.— Аллах-керім! Алла-ла! Знай наших!
Татарин зовсім по-дружньому оскирився і показав на небо і на землю, повторюючи: — Алла-алла...
V
Стали на спочинок попід високою могилою, де поблизу було викопано в невеликих видолинках кілька криниць. Коней розв'ючили. І татари, і їх полоняники збиралися гуртами, рвали суху траву та колючки, збирали кізяки й зносили все це на купи, щоб розпалити вогнища на ніч і приготувати собі та полоняникам вечерю. Москаль тягав усякий сухостій оберемками і складав у тому місці, де поруч з подолянкою в червоній запасці сіла відпочити його маленька золотокоса дівчинка.
(Продовження на наступній сторінці)