"Наступного дня (говорить Галицький у своєму свідченні) прислані були до Якуб-аги від гайдамацької зграї двоє, з яких один назвався єсаулом, а другий — сотником, з якимись листами. У той же час приспіла до Балти орда і прийшов від неї до Якуб-аги мурзак. Призвали й Галицького. Посидівши там, Галицький бачив (бо турецької мови не розумів) між Якуб-агою і мурзаком довгі розмови, а потім Якуб-ага звернувся до присланих єсаула і сотника: "Що це ви зробили і навіщо місто Балту розорили? Можете бачити самі, що орда приспіла і вона даремно не відійде. От ви занапастили своїм свавіллям Україну". Діставши таку відповідь аги, посланці поїхали, та невдовзі від гайдамацької зграї був надісланий Якуб-азі лист: "Щоб він з ними вступив у перемир’я і розписався, а вони його, аги, та його команди збитки з лишком винагородять". Як вже між ними все узгоджено було, він, Галицький, не знає, а тільки бачив, що турки від гайдамаків гарбали вдосталь майно своє (награбоване у них в Балті), а також польське і жидівське на свій бік везли. Причому Галицький до гайдамацької зграї вдруге поїхав і вимагав повернення свого майна і коней, а собі — можливості піти звідти. Та вони його вже не відпускали, звелівши бути при них доти, поки вони у цьому місці не закінчать і не розпочнуть похід в інше місце, де обіцяли його з винагородою відпустити. Того ж дня єсаул гайдамацької зграї, побувавши у замку (в Балті), повернувся і віддав усім наказ, щоб не гаючи часу, розділялися на дрібні зграї, готувалися до походу, а потім і сам єсаул зі своїми сотниками, сівши на коней, а з ними і Галицький з товаришем під політичним наглядом гайдамаків, при гарматах поїхали. Коли виїхали у степ, то перед ночівлею єсаул дав усім лозунг, щоб на питання: хто вони такі? — відповідати: "козак з чати" (з посту). А хто цього наказу не виконував, тих били і навіть вбивали. Коли вони під’їжджали до річки Саврані (подільської губернії) і входили у село Піщане, то він, Галицький, не діждавшись від них винагороди, за дозволом гайдамацького єсаула з товаришем поїхали своїм шляхом до Запорожжя".
Так Галицький благополучно повернувся до Запорожжя, а куди пішла гайдамацька партія, які були її дальші подвиги, — невідомо. Відомо тільки, що ця зграя вважала своїм командиром Залізняка, єсаул якого і керував нею у відсутність свого начальника, самого ж Залізняка у зграї тоді не було.
Зі свідчень Галицького видно далі, що коли він повернувся на Запорожжя і з’явився до полковника бугогардівської паланки, то майже слідом за ним прискакав з Голти, турецького містечка, бешлей тамтешнього гарнізону, щось на зразок поліцейського солдата, і привіз листа полковнику. Бешлей запитував:
— Хто такі запорожці, які Голту розорили? Якщо вони не запорожці, то ногайська орда, яка вже виступила, всіх їх порубає.
Полковник і Галицький відповідали посланцеві:
— Ті гайдамаки не запорожці, а самозбройці (гультяї), невідомо які люди. Робіть з ними, що хочете.
Виявилося, що то був Залізняк.
Та подивимось, що робили у ці самі дні російські загони, які прибули з Кречетниковим під Умань і захопили тамтешній гайдамацький табір.
Розділ XXII
За свідченнями, взятими з щоденника Калмикова, видно, що у той час, коли Кречетников залишався ще під Уманню, кілька сотень донських козаків були відправлені ним у різні місця для пошуку окремих гайдамацьких зграй. З народних переказів ми дізнаємось також, що донці переслідували втікачів по різних напрямах, іноді дрібними партіями, а іноді цілими загонами. Та й будучи втікачами, гайдамаки не переставали сповідувати ідею, заради якої загинули вже тисячі жертв їх фанатизму. Одна партія, чоловік у десять, уходячи до Запорожжя від російських загонів, кинулася до Дніпра і на човнах попливла вниз за течією ріки. Приставши біля Черкас, вони пішли у місто на ринок і там, не боячись нікого, зухвало захопили писаря, який змінив православ’я на католицтво, і вивели його за місто для страти. Нещасному зв’язали назад руки, зав’язали очі білою хусткою і звеліли стати на коліна. Потім один з гайдамаків, ставши у нього за спиною, вистрелив з рушниці і вбив "перехреста". Здійснивши цей подвиг, гайдамаки попливли далі, тікаючи від росіян. Збереглася також розповідь про втечу Лопати, що був слугою Залізняка під час його пригод на Україні. Коли Залізняк, здогадавшись про наміри Кречетникова, вирішив бігти з-під Умані, він призвав Лопату, дав йому грошей і коня і звелів йти світ за очі. Лопата з другим гайдамаком скакали цілу добу, бо їх переслідували донці, поки ніч не перешкодила цій погоні. Тоді вони пробрались на батьківщину, у Смілянщину, а вже звідти Лопата переплив на лівий берег Дніпра, виклопотав у громади посвідчення в тому, що під час уманської різні він знаходився на російському березі Дніпра, де "віяв жито", і тільки з цим посвідченням він міг не боятися, що його заберуть як гайдамака і відрубають голову.
Партія донських козаків, в якій перебував Калмиков, переслідуючи окремі ватаги бродяг, дійшла до самого Дніпра. По всій країні козаки бачили "крайнє розорення і у народі схильність до бунту". Хліб у полях був у більшості не зібраній, у багатьох місцях "потолочений (потоптаний) проходом великої кількості народу". При вході у села впадала в око якась порожнеча, "безлюддя", тоді як в інших місцях села були поповнені різним набродом, на вулицях "велике сум’яття", по ринках "нахабні крики", у шинках "веселощі, пиятика і непотребна лайка п’яних, сварки, і смертовбивство". Козаки вже деінде зустрічали польські загони, які, очевидно, насмілювалися з’являтися середньоспокійного населення, покладаючись на присутність російських військ, і жорстоко мстилися народу за свій недавній страх, за свій сором і загиблих жертв. Принаймні, Калмиков говорить, що бачив, як в одне село "польські гвардійці прив’язаного за ноги арканом до сідла бунтівника волокли по землі і заподіяли швидку смерть. Зате в іншому місці донці наткнулися на сцену, коли "малоросіянам з малими дітьми" знайшовши у Ливаді дівку жидівського племені, яка там ховалася, цькували її собаками, і за цю провину (долає Калмиков) ті малоросіянки були нами у село приведені і нагайками биті. У третьому місці по донцях, які тікали лісом, хтось з лісу стріляв і одного станичника, на призвесько Дротик, у плече поранив". У четвертому місці донці їхали мимо польських, "панських куренів, один з яких до рупдука спалений, а в другому віконці виломлені". Захоплених кількох "невідомих, в яких були визнані бунтівники і смертовбивці", донці здали польським старшинам.
Біля самого Дніпра донці, як висловлюється Калмиков, мали "знатний випадок і баталію". Справа втім, що, під’їжджаючи до Дніпра, вони впіймали якогось бродягу, який на питання донців — хто він такий і куди йде, — відповідав, що він "наймит з того боку Дніпра і приходив у монастирі своєю охотою для богомілля". Та коли козаки, обшукавши бродягу, який здався тим підозрілим, знайшли зашиті у сорочці золоті монети, а у жебрацькій сумці пару заряджених пістолетів і дорогий годинник "з боєм та алмазами", то бродягу піддали "чималому випробуванню". В чому воно полягало, Калмиков умовчує, та без сумніву, було воно таким, що розв’язало язика впертому гайдамакові (це був справді гайдамак), і він "мало не вперше від катувань, у лиходійстві своєму повинився". Перехоплений козаками гайдамак знаходився під командою "отамана Бабася, у партії якого під Умань ходив і Залізняка милостями відзначений". Зграя Бабася, як виявилося, втекла з-під Умані у ніч розгрому гайдамацького табору, і прискакавши до Дніпра, послала своїх емісарів, або, як їх називає Калмиков, "наборщиків" на лівий берег "у малоросійські слободи" для набору нових ополченців, а сама засіла у сусідньому лісі у чеканні підкріплення. У зграї знаходилося до п’ятидесяти добре озброєних гайдамаків, які після перепочинку і підкріплення новобранцями, а також "поправивши стомлених численними походами коней своїх", мали намір або йти на з’єднання із Залізняком, або, якщо не знайдуть його, то спрямують свої набіги на такі місцевості польської України, куди ще не заходили гайдамаки, і де "польські пани у великому багатстві живуть".
(Продовження на наступній сторінці)