Повертаючись від забудов у придністровських твердях, князь Волот на власні очі бачив, чим завершився наліт задунайських пругів. Через те не гнав коня, їхав ступою і думав, похитуючись у сідлі. Довго й уперто думав, а не міг стати на якійсь із думок. Бо таки не відав, як житиме Тивср після всього, що сталося. Поривався в один, поривався в інший кінець далебі ж нелінивою думкою, а відшукати щось більш-менш певне і тим уже рятівне не міг. Коли ж наблизився до Черна, думки обірвалися враз і уступили місце подиву: за стінами стольного города вирувало людське стовписько.
"Почалося вже, — догадувався, хто товпиться і чом товпиться. — Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сієї землі, вона прогнівана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пішли в ромеї, пішли і он сіли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверці гірші за них? Чи те, що сталося, не підказує саме цю путь? Земля та рідна, котра дає яства, і небо те наймиліше, під яким пізнаєш смак земної благодаті.
Не мав наміру правитися до людського стовписька й питатися хто зібрав, нащо зібрали? Повернув коня до полуденних воріт і в'їхав до Черна через бічні ворота. Треба буде, покличуть і скажуть, чого зібралися.
Тоді ще, як передавав біля конюшні коня, помітив: на нього дивляться із співчуттям, ба навіть із жалем. Спинився і впік одного з тих, що жаліли, очима, проте не став допитуватися, в чім річ, попростував до терема. А переступив через поріг, зустрівся з Малкою — і прочитав той самий жаль в очах Малки.
— Волоте, ти чув? — ступила крок уперед і торкнулася княжої руки. — Вони звинувачують нас.
Не цікавився, хто — вони, і так догадувався. Одначе повірити, що звинувачують у безлітті, заподіяному пругами, не міг.
— До чого ж тут ми? Та й кого це — нас?
— Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у неї незрушний погляд очей своїх і довго стояв отак, питаючись.
— Звідки знаєш?
— Там, — показала рукою, — на вічі, йде справжня брань. Одні обстоюють нас, інші звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями.
— Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
— Коли скажу, не повіриш: мужі-волостелини та челядь їхня.
Он воно що! Повірити справді важко. Ті, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слід і де не слід, аби бути певному: це — опора князя, та твердь, що на ній стане і возвеличиться в очах люду своєї землі, виходить, одступилися, більше того, ідуть супроти нього. Хто ж напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досі й Вепрові не таланило в такім заході. Він знає, він відчував. Тепер інше чує. Що ж сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмінилися раптом у намірах і вчинках? Справді вірять: винен у цих безліттях князь і його родина? То чому ж люд поселянський не вірить і стає на захист свого князя?
— Коли вже дійшло до такого, — глянув на Малку, — я маю бути там..
І, обернувшись до челядника, повелів:
— Коня мені. Коня і броню!
Через стіни теж долітав до города гул. Одначе той, що вдарив князеві в груди, коли виїхав із воріт і опинився вічна-віч із людським юрмиськом, перевершив усякі сподіванки. Віче було не таким уже й велелюдним, а все ж уподібнювалося роздратованому бджолиному рою. Гуло, вирувало, хвилею накочувалося вперед і так само хвилею відкочувалося назад. Схоже, що йшла справжня січа. Інакше важко пояснити, чому стоїть суцільний галас, підноситься над натовпом цілий ліс озброєних мечами, сулицями, просто палицями рук, чути погрози і нарікання.
— Князь! Князь! Глядіть, на віче прибув князь Волот!
Галас поволі все ж стихав, а стихаючи, відкочувався туди десь, на околії міста.
Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричів і не оповіщав про своє прибуття на всенародне зібрання. Сам над’їхав ближче до старійшин і вклонився старійшинам.
— Цілую мудрих із мудрих у родах тиверських. Кланяюсь мужам моїм і всьому люду вічовому.
— Чолом і тобі, княже.
Встиг помітити: мужі були на конях, при броні й стояли окремою стіною, підпертою аж надто вже численною челяддю, старійшини з родами своїми — окремо.
— Чи дозволять старійшини бути на вічі?
— Коли є на те княжа ласка, просимо. Просимо і речемо: ставай на наш кінець.
Окинув зором одних, других і вже тоді запитав:
— Встигли посіяти распрю?
— А так. Мужі-волостелини хочуть, аби ми віддали на суд божий твою родину, достойний.
— Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?
— Ми не судді князеві, аби вважати так, — з-поміж кінних виїхав і став поперед усіх Вепр. — Одначе сам поміркуй...
"Ось хто привідця, — не бажав коритися речникові відступників. — Ось чим обертається для мене те, що стояв на сторожі потреб землі і люду тиверського".
— ...Одначе сам поміркуй, — казав тим часом Вепр. — Твар очистила себе перед богами, пожертвувавши сородичами своїми, люд тиверський також очистився, а боги карають нас і карають найжорстокішими карами. Лишається одне: очиститись княжій родині.
"Він хоче саме моєї смерті, — силився розгадати Вепрові мережива Волот, — чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли стратили Боривоя? Видимо, доста... І все ж що маю сказати цьому супостатові? Що захід його — вигадка заради помсти? Що він скористався невдоволенням мужів, обурених моїм повелінням поділитися з голодним людом своїми ловецькими угіддями, і злочинно злютував їх супроти мене? А хто повірить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усі офірували собою перед богами, мусить офірувати й родина князя".
— Це і є те, чим клопочеться віче?
— Те, княже.
— Тоді най приймає свій рішенець без мене. В сім ділі я йому не радник.
Його спиняли, казали, так думають волостелини, люд тиверський інакше мислить і стоятиме на іншому, та князь не послухався і не побажав лишитися на вічі. Такий опечалений був тим, що почув, чи такий безневинно принижений, не міг побороти в собі ображену гідність і таки від'їхав із міста.
А згодом, опам’ятавшись, не знав, куди подіти себе з досади. Що він наробив? Чому не став на бік старійшин і не висловив вічу свої мислі? Було б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справді? Перед богами всі рівні і всі однаково в одвіті. Та ба, знає, певен: не боги хочуть його жертви — Вепр. Та ще мужі, ті тлусті ненажери, що їм добро своє вище потреб землі, ба навіть вище самих богів.
Княгиня Малка страждала від тої ворохобні, що зчинилася довкола її родини, не менше, аніж муж. Побачила, як швидко повернувся князь Волот, яким повернувся, і зблідла, кровинки не видно було в її ланітах. А проте не поспішала розпитувати. Мовчки зустріла свого повелителя, мовчки і йшла обіч до самого терема. Лиш потім уже, як лишилися самі, не втерпіла, спитала:
— Чом так поквапливо вернувся, Волоте?
— Мусив, Малко, — спинився й глянув на неї болісними очима. — Там йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.
— Сказали, ми винні перед богами?
— Ба ні, сказали, усі очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час очиститись родині князя.
— І ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?
— Чи міг спростувати таке? І чи личило спростовувати? Як скажуть, так і буде.
Не вірила а чи не хотіла вірити. Стояла, дивилася на могутнього донедавна мужа свого й чула: втрачає під ногами твердь.
Та князь не вельми зважав уже на неї. Ходив по терему і думав, ходив і думав. Коли віче справді поступиться перед домаганнями мужів, а старійшини прийдуть і скажуть: "Нічого не вдієш, княже, доведеться вийти до капища й стати перед божим судом", — піде на той суд не тільки він, піде Малка, Богданко, Злата, ба навіть найменша — Милана. Хіба що Миловидку обійде та доля. Вона не сама, в ній зріє дитя її, той, сподіваний княжич. А закони роду-племені тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так одвічно було, так і зараз має бути.
"А коли не буде? — підстерегла несподівана думка і забриніла в ньому тривогою. — Ано, що, коли не буде? Мужами заправляє Вепр, а він на все здатний.. Може, тому й оскаженів, що побачив мене щасливим із Миловидкою, що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там і другим, третім. Змужніння роду Волотів йому, до безуму зворохобленому, ніби сіль на гарячу рану. Такі, як Вепр, на все здатні. Що ж робити? Послати до Миловидки довірених людей і сказати їй: "Скачи у дебрі лісові, в чужі землі — куди хочеш, туди й скачи, тільки рятуй себе й дитя наше від лиха". А боги? А люд? Що вони скажуть і що вдіють, коли довідаються, що Миловидка втекла з моєї намови?"
Ось як обертається: був князь Волот і може не стати князя Волота, гонителя ромеїв. Хто це сказав так про нього? Князь Добрит чи люд тиверський? Мабуть, таки люд, принаймні спершу люд, бо чув це наймення ще там, на згарищах твердей ромейських. Голосно вимовляли його. Голосно і повсюдно. Тепер забули, бач. І що найбільше мучить — забули його соратники, ті мужі-привідці, що були княжою опорою в раті, стояли на чолі сотень, тисяч, водили ті тисячі на ромейські мури, кістьми лягали, а виконували його волю.
Певно, далеко був звідси: коли прочинилися двері і на порозі став челядник, аж кинувся з несподіванки.
(Продовження на наступній сторінці)