— Ти... ти забуваєш, — позеленіла зі злості, — що я не беззахисна, що мені досить кинути клич — і на поміч прийде сила, перед якою не вистоять ані твої ворота в Долину Сліз, ані твій замок.
Темнів і Аспар на лиці.
— Ти спершу кинь його, клич! — мовив не без погорди. — Замок он який, звідси швидше до бога докличешся, аніж до батенька.
Корнелія націлилась було крикнути: "Я докличусь!" — та втрималася. Нащо казати такому? Чи вона не донька знаного в краї префекта, чи не відає: мовчання — золото, хто мовчить, той двох навчить.
Найперше, що вдіяла, коли муж від'їхав із замку, покликала до себе випробуваного вже на дарах челядника.
— Я знов про те ж: треба вибратися якось із міжгір’я.
— Може, й треба, та як?
— Муж ліпше за мене знає Долину Сліз, отож хай розкине розумом і знайде спосіб. За те матиме втричі більше, ніж мав.
Челядник так гірко кривиться, ніби з'їв щось бридке.
— Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.
— Чи звідси один-єдиний вихід?
— Таки один, через ущелину, що проклала ріка. Більше немає ні входу, ні виходу, кругом непрохідні гори.
— Одначе ж поселяни Долини Сліз, купці інших провінцій їздять же якось.
— Лише через ворота і тільки з дозволу сторожі.
— Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, візьму з собою челядь, товари?
— На виїзд слід мати знак від волостелина, без знака не випустять.
Корнелія то німувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась і металася по терему, ніби загнана в кліть звірина.
— То, може, тебе хоч випустять?
— Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може догадатися, чому мені заманулося їхати з його володіння, й перешкодити нам одразу ж або пізніше розкумекати, чого їздив, і скарати мене на горло. У нього іншої кари немає.
— То що ж радиш зробити? Як повідомити вітцеві, аби прийшов і визволив мене з біди?
Челядник замислився.
— Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Тріарій не знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а підшукаю для вас вісника.
Він зібрався вже було йти, та одразу ж і передумав.
— Маю для вас два попередження.
— Кажи.
— Перше з них: майте терпіння і зробіть усе можливе, аби не виказати себе волостелинові ані устами, ані очима, ані вчинком.
— За те можеш бути певний. Я — донька префекта, маю добрий вишкіл таємних зносин і змов.
— Коли маєте такий вишкіл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують сторонні вуха. Не бійтеся, — застеріг, — в даному разі ті вуха мої.
Кориелія примітне дивується й німіє дивуючись.
— І друге, — не зважає на її подив челядник, — усе це дорого коштуватиме.
— Кажу ж, і ти, і знайдений тобою вісник будете винагороджені достойно. Захочете, покинете разом зі мною Аспарове володіння, житимете, будучи багатими людьми, десь-інде.
Чи то челядник так добре знав Аспара і хотів приспати його пильність, чи йому справді не таланило знайти людину, котра вволила б волю господині замку, побачення з таємним вісником не було та й не було. Самого Тріарія бачила щодня і бесідувала з ним мало не за кожним побаченням, тільки не про те, чого ждала від свого повіреного.
"До чого я дожилася, — журилася. — І честь, і совість, і життя моє залежить від якогось раба. Захоче — врятує, захоче, — погубить. Ба як дозволяє собі поводитися з господинею: грається, мов кіт із мишею".
Ходила по терему — приглядалася до челяді, виходила на подвір'я — знов приглядалася, де з ким ставала навіть на розмову, питала про люд, що живе в Долині Сліз, про торги та виторги, а вже потім — з яких земель привозять сюди товари, кудою правляться, коли їдуть у Долину, кудою — коли виїздять із неї. І таки пересвідчилась: із міжгір'я, крім ріки й ущелини, прокладеної рікою, немає ні входу, ні виходу. Вона — єдина надія знову стати вільною.
Геть змаліла від тієї певності духом і схильна була вірити вже: іншого рятунку немає, доведеться падати своєму мучителеві до ніг і слізно благати, аби відпустив до отця-матері, тим паче, що благати є чого: вона що не день, то більше переконується: непразна є, понесла від свого зрадливого мужа дитя.
Гляди й змушена була б унизити себе колінкуванням, та не дійшло до того: Тріарій прийшов якогось із найсум'ятніших для неї днів і сказав: розшукав мужа, котрий зголошується виконати повеління господині замку.
— Хто він і чи може вийти за гірські обводи?
— Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом і має дозвіл на в'їзд і виїзд.
— Клич його до мене.
В усьому покладалася на челядника і неабияк довіряла вже челядникові: де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А спати не спала тієї ночі, сиділа й ждала мужа, який повезе її кревним вість. Коли ж з'явився він і запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.
— Передаси цього персня, — повеліла, — і доста. Вітець знатиме, що робити.
— Коли ж запитає, що сказати?
— Скажеш, немає більше терпіння, хай прийде й забере мене.
— Буде зроблено, достойна. Ну, а...
— Плата ось, — подала золоту вежицю. — Винагороду ж матимеш там, у вітцевім замку.
Знала, до кревних не така вже й далечінь. Хай піде кілька діб на те, щоб вибратися її посланцеві з Долини Сліз, хай ще одна доба спливе, доки добиратиметься він до вітцевого замку та шукатиме способу побачитися з кревними, за три-чотири доби вітець знатиме вже, що з його донею, і поспішить визволити її. На п'ятий день, найбільше через седмицю має бути вже тут.
Що надійніше утверджувалася в своїй вірі в порятунок, то обережнішою була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли цікавився чимось, відповідала тихо, примітно засмучено і все ж покірно. Та ба, і обережність її не залишилась незавваженою. Присів одного надвечір'я біля ложа й поцікавився:
— Чом така сумна та невесела?
— Ніби ти не знаєш, — сказала тихим, безборонно покірним голосом.
— Невдоволена, що не пускаю до матері? Добре роблю, що не пускаю. Сон неправду провіщав: мати твоя жива й здорова.
— Звідки знаєш, що жива й здорова?
— Я все знаю, Корнеліє. Навіть те, що ти не відмовилася від думки піти під мене, піти й не повернутися.
— Погано знаєш.
— Того не може бути, щоб я погано знав.
— Може, Аспаре. Куди піду і чого піду, коли матиму твоє дитя?
— Ов! — пробудився, ба зрадів навіть. — І то є правда?
— Настане час, пересвідчишся.
Повірив. Присяйбіг, повірив і відчув себе чи то присоромленим, чи то неабияк щасливим. Заяснів на виду, десь поділася завжди наявна в ньому твердість духу, одвага та рішучість. Замість них пробилась і заясніла на виду хай не пишним, все ж помітним квітом людська прихильність, хотілось вірити, що й доброта.
"Невже я помилилася, взявши під сумнів його подружню вірність? — завагалася Корнелія. — Ба ні, того не може бути. Жіноче серце багато і далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледіло за тими обіймами з медушницею хтивих помислів і підлої зради".
Мабуть, швидко пригасила в собі раптовий спалах прихильності — Аспар простягнув правицю й торкнувся нею її руки.
— Ти не гнівайся за ту мою примху, — мовив примирливо. — Виберемо час і поїдемо до твоїх кревних. Я розумію, ти скучила за ними та й тривожишся тим, чого ждеш і боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.
Пішов від Корнелії ніби й прихильний, ба навіть вдоволений нею, а Корнелія не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нічим не приручиш до домівки, те й робитиме, що їздитиме на лови, а вона, жона його, нізащо не повірить після того, що бачила, в добропорядність свого мужа. Він тому й захоплюється ловами, що вони дають йому розкіш-волю. Тож і немає чого радіти. І наміру свого теж немає потреби переінакшувати. Прибуде вітець, аби забрати її в Аспара силою, — піде з вітцем, поїде до кревних з Аспаром — теж не повернеться в гніздо розпусника і розпусти. Стане під захист роду свого і не повернеться!
Перед сном думала про це й після сну не могла прогнати від себе нав'язливих думок. І саме тоді, як думки ті стали для неї пекельною мукою, чимось схожими на відчай, до замку завітали торгові люди з віддалених земель і попросилися під захист стін і сторожі.
— Доведеться зачекати господаря, — сказали їм сторожові.
— Є ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?
Чи Аспарові довірені не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не захотіли виказувати гостям, що господиня їхня не в усьому господиня, помислили, повагалися й таки уступили з дороги: ідіть, питайтесь.
Не будь Корнелія така сподівана та увірувана, що поміч прийде, мабуть, виказала б себе: коли прочинилися двері і на порозі стали гості з далекої землі, пізнала серед них Емілія Долабеллу, того самого, що був обранцем її серця і мав стати утіхою-мужем.
(Продовження на наступній сторінці)