Василеве Юстиніан знав про ті безчинства, як і про порушення законів імперії, та, будучи венетом і явним прихильником венетів, удавав, що під його скіпетром у країні теплих морів панує злагода і благодать.
У відповідь на те мовчання молодь прасинів теж почала організовуватися в свої, прасинські, загони. Між стасіотами однієї і другої циркових партій нерідко доходило до справжньої різанини. Та імператор, а вслід за ним і епарх таки не помічали їх. Тоді старші серед прасинів, ті, чиїм розумом і совістю трималася партія і підвладні партії діми, скористалися святковими ристаниями на іподромі і викликали присутнього на святі Юстиніана на розмову. Не підбирали в гніві слів і не церемонилися з Божественним, висловили все, що хотіли висловити, а домоглися небагато: обурений звинуваченням у потуранні венетам, Юстиніан наказав провести в стольнім городі Візантії арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, і не зважати, арештовуючи, на приналежність до партії. Коли ж серед арештованих опинилися і прасини, і венети, знов-таки не завагався і підписав едикт про смертне покарання злочинців.
Сталося так, що один із прасинів і один із венетів під час прилюдного здійснення вироку над ними на центральному намісті Константинополя зірвалися з петлі раз, зірвалися і вдруге. Ця несподіванка пробудила заціпенілий досі люд, і він кинувся до місця страти й узяв засуджених під свій захист. Хтось із монахів не забарився кинути гасло:
"Цих — у церкву!" І виставлена епархом охорона нічого не могла уже вдіяти. Її зім'яли, відтиснули, зрештою, стали проти неї стіною. Монахи скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодію й повезли через протоку до храму, котрий користувався правом недоторканості.
І венети, і прасини покладали надію на помилування. Адже існує прадавній звичай: бути милосердними до тих, кого провидіння звільняє від петлі. З цією надією обидві партії йшли наступного дня на іподром, з тим проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс лишився непохитним. Правда, він не сказав: "Не помилую", та не сказав і: "Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дімоти обох партій забули про колишнє ворогування: об'єдналися воєдино і рушили на Августіон.
Тут і трапилося те, про що ніхто не думав і не гадав: дімотів підтримав увесь Константинополь і найперше охлос — той найчисленніший константинопольський люд, у якого, крім робочих рук, нічого не було, підтримали й зневажені Юстиніаном аристократи. На штурм Августіону вони, зрозуміла річ, не пішли, однак дали в руки охлосу наявну в їхніх арсеналах зброю. А того виявилося досить, щоб влада імператора повисла на волосині. Відчувши в руках зброю, а зі зброєю — силу, повстанці немов осатаніли. Забули про закон, не зважали на велике свято і святощі. Їх зустрічали мечі досвідчених воїнів, разили стріли, проти них кинули всю, що була в Августіоні й поблизу Августіона, гвардію спафарія Коллоподія, а вони не зважали на опір, на втрати в численних своїх лавах, мов божевільні, перли на мечі та щити, прокладали дорогу до палацу імператора й погрожували знищенням священного донедавна імператора. Згоріла в месницькому полум'ї не лише заселена сенатською аристократією вулиця Месе, впала під натиском повстанців резиденція префекта — преторій, за преторієм — в'язниця. Та ж доля спіткала невдовзі й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, — свята Софія, дійшла черга й до мідних воріт Августіона. Лютувала вікова помста, а вона не знає пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею — дарма, була потреба і була можливість вилити наболіле, помститися за давно і безневинно вчинені кривди, а коли є така потреба, кому яке діло до величі чи краси? Пали і бий, бий і пали, тим паче, що повстанці знали: горять не просто собі преторій та сенат, горять списки оподаткованих, боргові зобов'язання, якими вони обросли, як вівці реп'яхами, горить, зрештою, те, на чому стоїть влада імператора. Коли ж із в'язниці вийшли на волю не лише озлоблені всім і всіма таті, а й політичні противники Юстиніана, котрі не забарилися скористатися єдністю циркових партій, усього люду, а розквартировані на околицях Константинополя легіони відмовилися виступити на боці імператора, визнали за недоцільне втручатися у спір між народом і імператором, — сумніву не лишалося: Юстиніан як імператор доживає останні дні.
Воно до того і йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелів було сенаторам залишити, коли є така можливість, палац, сам теж готувався до втечі. В затоці стояв покликаний ним імператорський флот, що складався з кількох драмонів, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхідне було у вигнанні і що можна було вивезти з Августіона. Поки йшло навантаження суден, у залі засідань відбувалася остання, як її нарекли перестрахані придворні, імператорська рада. Робилися ставки: куди має правитися імператор, на яке провінційне військо можна буде покластися йому, аби повернутися з ним до Августіона і стати володарем імперії. Надія не вмирала, проте небагато було й певності в голосі радників, що повернення станеться. І саме тієї миті, як радники мали підвестися й піти кожен своєю стезею, прочинилися двері і на порозі зали засідань стала василіса Феодора. Її чудовий, воістину божественний лик був непомірно блідий, одначе зосереджено суворий, винятково граціозна постава — ще граціознішою. І очі палали не тим, що звикли бачити, вогнем.
— Ви не мужі, — сказала вона Божественному і тим, хто стояв обабіч Божественного. — Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гірший за раба; хто легко поступається порфирою, той недостойний порфири.
— Феодоро!..
— Що — Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля і моя влада, я не тільки зупинила б, я розчавила б ворохобників. Подумайте, хто погрожує вам, перед ким здригнулися ваші серця? То ж охлос!
Юстиніан не витримав її гострого погляду, зневаги, що палахкотіла у великих, аж темних від гніву очах, й потупив зір. Не сміли глянути на василісу полководці Велісарій та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто присоромила їх — геть обеззброїла своєю несподіваною появою, а найбільше тим, що сказала і як сказала.
— Хочете — беріться за розум і лишайтеся, хочете — втікайте, — додала перегодом, — а я з Августіона не піду. Ніколи і ні під чиїм примусом! Для мене порфира імператриці — найліпший саван.
Якою зайшла, такою і вийшла: врівноважено зосередженою і величавою, недоступно прекрасною і ще недоступніше гордою. Так ніби зайвий раз стверджувала: "Я не жартувала, достойні. Може, востаннє, все ж будила вашу совість".
— Божественний імператоре, — перший отямився й зажадав від інших тями полководець Велісарій. — А василіса правду каже: втекти ніколи не пізно, тим паче, що не все уже втрачено.
— А саме?
— Фіск має злато. Не поскупімось ним — і варвари будуть на нашому боці. Та й ворохобники не такі вже єдині. Не завадило б нагадати венетам, хто вони, де їхнє місце.
— Пропонуєш метати бісер перед свиньми?
— Господь простить цей гріх, тим паче, коли переможемо.
І Велісарій не помилився. На брязкіт золота, висипаного, до речі, щедрою рукою, відгукнулося небагато й немало — три тисячі готів та герулів, що квартирувалися там-таки, в Константинополі, і належали переважно до щитоносців імператорської армії в недавній війні з Іраном. Та й билися найманці завзятіше, аніж можна було сподіватися. Засліплені спокусливою здобиччю, чужі до того, хто і за що б'ється, не дослухалися до застережень, умовлянь, не зважали й на власні втрати. Немов зголоднілі воли, що загледіли попереду їжу, йшли і рубалися мовчки; їм ставали на заваді, пробували зупинити — дарма, своє знали: напирали й рубалися. Повстанці не мали тієї вправності, що готи чи герули, бракувало їм і такої, як у найманців, злагодженості, та їх — сила, їм було кого ставити на місце тих, що впали. І вони ставили. Довго й уперто, з якимсь оскаженілим завзяттям, з незрозумілою для сторонніх жертовністю.
Битва в Мілеї тривала з ранку до полудня, а перемоги, як і переможця, не визначилося. Були втрати з одного і з другого боку, над Константинополем як повис, так і не вмовкав суцільний ґвалт, та на те не зважали. Десь підбирали поранених, десь не встигали підібрати, і по них ішли ті, кому належало йти далі. Трупи лежали, мов покоси, а ті, що зійшлися на герць, не поступалися один одному, більше того, не видно було, що мають намір поступитися. Тоді зважились і кинулися між засліплених злобою людей православні священики. Уповали на сан свій а чи на слово боже — хто знає, путі безумних, як і путі Всевишнього, незвідані. Одне ні в кого не викликало сумніву — священики взяли в руки ікони, книги і, виставляючи їх перед себе, стали між одними й другими воїнами, благали припинити різанину, не проливати невинної крові. Дімоти тільки гнівалися —на них, наказували відійти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто перед ними: ті, що тримають меч, чи ті, що ікони, — рубали одних, рубали й других.
Це й вирішило їхню долю. Вражені жорстокістю найманців, а ще — святотатством, знятою на святощі і святих отців зброєю, повстанці подесятерили гнів, до мужності чоловіків долучилося безстрашшя жінок, дітей, котрі кидали на голови варварів домашній посуд із вікон, черепицю з крівель, лили, де вишукувалася можливість, окріп, і шалька терезів різко схитнулася: найманців зім'яли й вирубали мало не до ноги.
(Продовження на наступній сторінці)