Різнобій звідів не міг не зродити в кагановім серці сум’яття, а відтак і люті: як сміють одні з другими іти в Склавинію, топтати комонями її землю? Хіба забули: Склавинія — його земля! Він був там, володів нею, а те, що пі: шов звідти, не є ще резоном. Пішов із власної волі, як і прийде брати данину з неї яко з поверженої в січі також.
— Небо свідок тому, — висік іскру і зродив полум’я, — цього не можна так лишати.
— Ано! — підхопилися покликані на раду терхани. — Цього не можна так лишати!
Їх підтримали недавні отроки, передусім ті з них, що встигли відзначитися в січах і стати привідцями в турмах, а відтак і радниками. І сколихнулося море, пішла гуляти хвиля людського гніву. Одна вища другої і дужча за другу.
— Ми поганьблені, Ясноликий! Завваж, ромеї усе ще мають нас за своїх найманців, тих, що є в них конюхами і не можуть корити собі інших!
— А анти? Чого йдуть у Склавинію анти? Труби, достойний привідцю, похід! Дай нам волю — і ми витуримо за Дунай ромеїв, заступимо путь до Склавинії антам!
Старші й мудріші потерпали вже: невже ці крикуни візьмуть гору?
— Не поспішайте! — урезонювали молодших. — Поспішність належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум інше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинів та потяли один одного в сівчах. Ми ж, авари, діждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад.
— Ждіть, якже, діждетеся! Сидиння не піде нам на по житок. Небо тому свідок: не піде! Досі мовчазний, хоча не менше, ніж його радні, обурений каган подає знак і тим кладе край суперечкам.
— Пристаю до мислі одних, — каже значущо, — не цураюся поради й других. У січу одразу, не розгледівшись, лізти нам не випадає. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинію, не личить. Кличте писців.
Баян був уже надто літній, щоб метати, як колись, блискавиці й котити долами громи. Сидів на узвишші білий, мов лунь, і геть зсутулений, а ще порізаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зібратися а мислями, а зібратись не може. Гнів відтісняє їх чи старість неспроможна відшукати в закамарках пам’яті бажане? Бігме, молодшим і тямковитішим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликість, коли привідця їхній більше на зловіщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а він ніяк не спроможеться явити її. Присяйбіг, тому й вибирає золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Іди, старче, доїти кобилиць на випасах, поступися місцем іншому привідці". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб сміти казати вголос те, що дозволяв собі потаємна мисль.
— Випишемо гнів свій на папірусі, — таки надумається Баян, — і пошлемо його яко застереження імператорові Візантії і осібнопривідцям антів. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в січу з ними, хай знають, чому встряємо. Пишіть, — повелів писцям і знову змовк, ба навіть приплющив, зосереджуючись, очі.
Послання ве було таким гнівним, яким хотіли б бачити його радні, а все ж воно не приховувало того, що думали вони і чого жадали.
"Милостивий імператоре! — розмірене диктував каган. — До нас дійшов невтішний поголос, а люд склавинський ствердив його й свідченнями, що ромейські легіони, скоряючись твоїй волі, перейшли нещодавно Дунай і рушили у Склавинську землю яко караюча і свавільна сила. Вельми подивовані і обурені цим твоїм вчинком, імператоре. Кілька літ тому укладали ми з тобою ряд і заприсягалися, що ріка Дунай буде віднині мвроносним обводом ромейської й Аварської землі, нам — до вас, вам — до нас, а також до підвладних нам, аварам, слов’ян не вільно буде ходити, що житимемо відтепер у мирі та злагоді. А де він, той обіцяний мир, і де злагода? Чи вам, ромеям, не відомо, що земля Склавинська відтоді, як гуляв там аварський кінь і возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу і славу належить, василевсе! Пощо ж пішов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в якій ромеї так голосно попрікають інших? Чи содруги й добрі сусіди чинять так?
Воліли б знати, як розуміти цю виправу? Невже імперія прагне нової січі з аварами?
Лишаюся вірний нашій домовленості і сподіваний на ліпше.
Каган аварів, гепідів і слов’ян Баян".
Антам писали інше послання, їм не нопрікали за порушення миру і злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинської землі, авари вважатимуть їх своїми супостатами і діятимуть по відношенню до них так, як велить діяти сумління кожного, на чиє посягають таті.
— Гінці, що доправлять наше послання Таргіту в Константинополь, знайдуться, — уголос міркував каган. — А кого пошлемо слом до антів?
— Дозволь мені, — вихопився Апсих. — Я швидко вгомоню їх.
— Ти тут потрібний, — одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. — Хто відає, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми і вести на котрогось із супостатів. Поїде, мабуть, Калегул.
Брат не явив каганові такої рвійності, як хакан-бег. Підвівся звільна і мовив:
— Ти справді так вважаєш, Баяне?
— Не вважав би, не називав би твого імеві.
— Може ж, саме мені й не варто правитись до антів і з’являтися їм на очі.
— А це ж чому?
— Хіба каган не пам’ятає, як сталася смерть Мезамі ра? Молодший брат його є нині привідцею в антів. Він був тоді і все бачив.
— То й що?
— Може відомстити мені тепер, а через мене і всім аварам.
| — Коли то було? І ти давно уже не отрок, і ант. Не пізнав він тебе, Калегуле. А пізнає, то що ж, цим ми й перевіримо, який із нього привідця.
Калегул, видно, не розумів чогось, довго монявся та доглядався до місця, на яке мав сісти. Тим скористався один із Баянових синів, що ходили уже в терханах, і вихопився " наперед.
— Дозволь мені, отче, піти до антів.
То був Ікунімон, його, Баянова, утіха і надія. Всього лиш двадцять п’ять літ має за плечима, а он який дужий їй ставний стоїть перед вітцем і який доброликий. Точнісінько таким був він, Баян, за молодих літ, дарма що мадері в них не одної крові. Ось тільки певністю в собі, мабуть, і младомладий Баян не мігби зрівнятися з Ікунімояом. Воно й зрозуміло: не чийсь там — каганів син, не якийсь там — наймиловидіший з усіх миловидих і найвідважніший серед відважних. Проте не лише аварські діви гомонять між собою, воі, що були з Ікунімоном у січах, також.
— Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один із слів підеш?
— А чому купно? Калегул відмовляється, то піду я. Ближче пізнаю антів, своїх супостатів у будучині, коли очолюватиму сольство.
Одвага його приємно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всіх, присутніх на раді, умиротвореним зором і сказав: бути по-твоєму, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Ікунімон занадто молод для такої виправи, може привезти від антів не мир, а супротивно тому — воабуякня гніву антського і січу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антів, не допустити їхнього вторгнення? Де молодість, там одвага, а де одвага, гай і звитяга. Будь-кого до антів не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не бракує кебети. Ікунімон усім е такий. Може, справді варто зупинити свій вибір на ньому? До тієї слави, що мав син яко воїн і терхан, звитяга у сольському поєдинку з супостатом аварів не була б зайвою. А так, він, Баян, на схилі літ уже, останнім часом почував себе геть змалілим на силі. Аби каганом по ньому став Ікунімон, а не поміркованіший і більше шанований воями Дандал, цієї звитяги Ікунімонові таки не завадило б. І все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антів.
"Хіба так зробити, — міркує й приглядається до радних, — аби авари повірили: звитягу в сольськім поєдинку з антами здобув Ікунімон, чільним в аварськім сольстві призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дійде до перетрактацій — бери їх на себе. Ікунімон най буде першим радником при тобі і надійною обороною". А що, це мисль".
— Те, що покладаємо на тебе, вельми багато важитиме в долі родів наших. Чи розумієш це, синку?
— Чом ні? Маю затримати антів на обводах землі Склавинської, не допустити їхнього вторгнення в Склавинію.
— Коли упораєшся з цим, найбільшої шани достоїн будеш. Запам’ятай, стримаєш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинію до ніг родів аварських. Аби те сталося, підеш до антів у парі з Калегулом. Досвід прийде, на випадок чого, на поміч молодості, а молодість — досвіду.
XXXVIII
Імператора Маврикія не вельми збентежило каганове послання: у нього є там, за Дунаєм, як і на полудень від Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютовані наспіх когорти, це палатійське військо, варваре. Угомонить воно чи й зовсім витурить із Придунав’я склавинів, візьметься й за тебе, чекай. І все ж щось муляло Маврикію. Найбільше те, мабуть, що його вторгненням у землі склавинів невдоволені не лише авари, а й анти. Ці не обмежуються посланням, самі стукаються до Августіону, жадають говорити.
— Аварам дайте відповідь на послання та й по всьому, — каже сенаторам. — А цих, антів, доведеться вислухати.
— Що ж скажемо вислухавши?
— Найперше, маємо запевнити їх, що винні в розбраті склавини. Вони ось уже багато літ не припиняють татьби на візантійських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи імперії, грабують люд, ба навіть поселяються на терені Візантії всупереч волі імператора. Якщо анти так дуже уболівають за долю склавинів, хай угомонять їх. Не ’ буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашої присутності за Дунаєм.
Маврикій відмовчується певний час, не інакше як дошукується чогось.
— Хто з антів прийшов на перетракції з нами? І — Стольник Світозар. Кілька літ тому навчався у вившій школі Константинополя і був винагороджений сим титулом за успішне оволодіння науками. — Он як! Ну що ж, це може, й на ліпше. Завтра запросіть його до мене.
Небагато домігся Світозар, побачившись з імператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок:
— В такому разі між антами і ромеями немає більше ряду про мир і злагоду.
— Як то?! — не повірив Маврикій. — Такого не може ; бути!
— Одначе так є. Була, василевсе, домовленість не переступати Дунай, вважати його довічною межею між ромейськими й слов’янськими землями. А ви переступили.
Імператор почав відступати, вертівся, гейби необ’їжджений огир під сідлом, та Світозар лишався непохитним, знай свого домагався: або імперія відкличе свої когорти а Склавинії і тим недвозначно засвідчить, що мав твердий намір і далі жити з слов’янами в мирі, або між нею і антами буде січа. Довелося поступатися Маврикію: пообіцяв знайти із сплавинами угодну для них і імперії мову, а знайде — одразу стане так, як і було: ромеї сидітимуть у своїй землі, слов’яни — у своїй.
— То най імператор зараз уже, — вхопився за те Світозар, — повелить своїм стратегам — Петру та Гудуicy — припинити січу і постаратися домовитись із склавинами про мир і злагоду.
Маврикій дивився на нього очима, в яких блудили і прикрість, і сум, і невдоволення. Видно було, ось-ось не стримаєтся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав інше:
— Ми подумаємо про це.
Обіцянка була воістину ромейська: і так, і ні. А то мала утіха. Світозар йшов з Августіону і ледве волік ноги. Знав: даремно сидів он скільки в Константинополі, нічого не висидів. Понад півстоліття жили анти а ромеями в мирі, нині настає кінець йому: коли ромеї купно з імператором своїм не одумаються за той час, доки він правитиметься до своїх, буде Кривавиця, і неабияка.
Та він поспішив зневірюватись і опускати, зневірившись, руки. Більшого, як не дивно, домігся той із антського сольства, що його послали в Склавинію, до привідці ромейської виправи за Дунаєм імператорового небожа Петра та його содрута по виправі стратега Гудуіса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно від нього так склалося, одначе склалося ліпше, ніж у Світозара, і доволі не зле. Поява антів у ромейськім таборі за Дунаєм, як і погрози антської сили — піти супроти ромеїв, коли не заберуться з Славинії, не стали надбанням лише Петра та Гудуіса. Про те довідалися деякі стратиги, а від стратегів вісті про наближення антів доволі швидко і буряно пішли гуляти серед легіонерів. Ті ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомоніти, ба явити навіть дух непокори: допоки триватиме похід? Он скільки літ не бачили жон своїх, дітей та матерів, стинаючись в Ірані, а імператорові й того мало, загнав їх аж за Дунай, у слов’янські праліси, звідти багатьом і багатьом не буди вороття. Бо січі, як такої, немає, а легіонери гинуть та й гинуть у дрібних, хоча й доволі відчутних сутичках. То те нині, а що буде, як застукає тут зима, коли в Склавинії об’являться ще й анти?
Неспокій вишукав не лише однодумців, вишукав і привідців, а ті не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим:
— Легіонери до краю стомлені походом і вимагають повернення за Дунай, до жон і дітей.
Обидва стратеги — і Петро, і Гудуіс — без нагадувань знали, в ромейськім війську узвичаєно це: за першої-ліпшої нагоди легіонерів відпускають на всю зиму додому на прокорм і перепочинок біля жони, дітей, як знали й те,’що такої нагоди не було ось уже кілька літ підряд, принаймні для тих, що прийшли з Ірану. Та що вони, стратеги могли вдіяти, коли когорти їхні рискають по землі Склавинській доволі вільно, а звитяги над склавинами як не було так і немає. Ото лише й утіхи, що стялися, перейшовши Дунай, із воями Ардагаста, затим — Мусокія та взяли гору над ними. По тій січі ніхто не виходить і не стає ромейським легіонам на перепутті, одначе й покори нема і скореного люду не бачать. Усі і все ховається в лісах, порослих лісами горах. А на світанні чи й поночі як не в одному, то в іншому місці об’являються ватаги склавинів і наносять когортам відчутні удари. Присяйбіг, давно пішли б із цієї триклятої Склавинії, та як підуть, коли нічого не домоглися від її привідців?
— Слід зачекати, — сказали тим, котрі вийшли перед них і виголосили бажання легіонерів іти на зиму по домівках. — Уже послано нарочитих до імператора, ждатимемо, що скаже імператор.
— Ждатимемо, доки на нас підуть анти? — Пощо не кажете, з чим прибули антські сли? — кричали ті, що стояли далі. — Воліємо знати, що роблять привідці, аби не дійшло до січі з антами?
— А так, воліємо знати!
Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. І стратеги змушені були згадати, чого хочуть анти.
— Покора і спокій! — повеліли зично. — Антам сказано: похід у Склавинію припиняємо, ждатимемо, доки імперятор завершить перетрактації із слами антськими та повелить нам, як бути надалі з склавинами, як — із антами’. Відповідь ця спинила антів на обводах Склавинської землі, вгомонила, тож вгомоніться й ви! То була неправда. Стратеги ромейські нічого такого не казали ще антським слам, та після цих домагань і, погроз з боку власних легіонерів змушені будуть сказати.
XXXIX
Келагаст нудьгував. І йти в обводи Склавинії передчасно було, ждати слів набридло. Най Світозара немає так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополі, не швидко обернеться. Королі, імператори вельми прохані є, до них не так просто достукатися. А чому немає тих, що їх послано до ромейських стратегів, у Склавинію? До них не така вже й далечінь. Не піддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезаміром? Не повинно б бути.
І одіспався вже привідця антської сили після походу, і з мужами дружини своєї набенкетувався досхочу. Що ж далі! Так і ждатиме відлежуючись? Сказитися ж можна.
— Ополчення дулібське прибуло вже на визначене місце?
— Коли б прибуло, звідомило б.
— А князі окольні? Теж не дають про себе знати?
— Уличів, русів не було ще, а князь Радим прибув учора надвечір і став табором.
— Готуйте застілля і кличте князя Радима та чільних мужів його на трапезу.
Відтоді веселі застілля коли й припинялися біля Келагастового намету, то хіба лиш на час, коли треба було одіспатися захмелілим. Князь обставив себе содругами з дулібської дружини й повелів тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися від щедрот землі Дулібської, а застілля було достойне привідці такої сили, як антська. І наполягав на тім, і гримав на челядь, коли щось було не так. А більше пив та упивався славою, що на неї не скупилися підпилі, дозвіллям, що його було та й було тут, далі від Волина і його постійних вимог, від підозрілих позирків завжди мовчазної жони. До всього й приводів не бракувало. Учора гостили тиверці, сьогодні прибуло дулібське ополчення, завтра, хай післязавтра прибудуть уличі. Усіх має покликати, відзначити щасливий перехід, напутити на те, що жде попереду, і, отже, випити, воздати кожному яко побратимові і содругу.
Тиверці, як і уличі, відвідали хліба-солі в Келагаста, обмінялися з ним братницями та й пішли до себе в табір. А ті, що були Келагастові содругами й опорою в дружині, гостювали та й гостювали. Коли — в надвечір’я і поночі, при світлі багать, коли — серед білого дня. І все величали свого привідцю та обіцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинників та й у раті ополченській.
— Ми віримо тобі, — казали, — вір і ти нам. Коли дійде до січі, не зганьбимо мечів, що їх уславили діди та прадіди наші, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу.
Захмелілому море по коліна. Захотів — сприйняв обіцяне, як ласку, захотів — возбуяв духом і вирік перше, що спало на думку.
— І то е правда? Добудете звитягу?
— Ано.
— А я не вірю, що добудете.
— Се нам, мужам і содругам своїм, не віриш?
— Які ви мужі? Які, питаю, мужі і які содруги, коли не зугарні добути для свого князя найпростіше — дівкуутіху, ту, що поділила б із ним самоту і не дозволила б почуватися самотнім?
Гості притихли, певно, не сподівалися почути таке хай і в своєму, все ж у гурті, далі заясніли очима, видом та й стали попрікати самих себе.
— Ми й справді не достойні свого привідці, коли так дбаємо про привідцю.
— Се ж не на день стали, братове! Чи в світі тільки й солодощів, що мед-напій, багатий стіл та веселе застілля? Маємо подбати і про щось інше!
— Ано! І то негайно!
Вони й справді не барилися з тим. Кількох дівок при’ везли наступної ночі й поставили перед Келагастом. Ось, і маєш. Вибирай, яка тобі до вподоби, а то і всіх бери. і Князь повагався ще мить-другу і зупинив свій вибір на одній, такій вишнево-пишній і такій не по літах дозрілій. Налякана лишень була до краю.
— Як звуть тебе?
— Дарина.
— Лишишся при мені, Дарино. В жони беру тебе собі. Всі інші, — ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, — прислуговуватимуть тобі. Волієш того, аби прислуговували, яко княгині?
— Ба ні. Нічо не хочу від князя і не потребую. Про їдне прошу: най шукає собі іншу княгиню, мене відпустить до мами.
— Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Іди й готуй себе до слюбу.
Плакала, благала плачучи — дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скільки їх плакало, а де тепер готі плачі? Аби зломити якось дівку, всім іншим, що лишив при ній, яко челядниць, сказав: підуть із табору тоді лиш, як ублагають Дарину стати князеві жоною та підготують до воседля в оселі. Богами заприсягається: буде так і тільки так. Наміри його правдиві і щирі е, а що умкнув Дарину, то дива в тім немає: такий в землі їхній із діда-прадіда покон.
Чи повірила Дарина в щирість та добропорядність князевих намірів, ніхто не міг сказати, все плакала та жахалася, а що дівки повірили, те всі бачили. Бо не встигле лишитися в однім наметі з Дариною, як заходились обходжувати її, улещувати та благати: "Будь щедра з ним і лагідна. А ще покірна будь. Не котрійсь іншій, тобі послали боги щастя — бути княгинею на антах".
Так старалися і такі певні були в своїх стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край їхній певності, її послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги світлі та боги ясні, скористалася, що лишили на самоті, і повісилась.
Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, ніби язвлений веприще, не знав на кому зігнати злість. Заприсягтися можуть, таки на них, дівок-челядниць, вилився б гнів його, коли б не нагодився гінець та не сказав: обри прислали до князя-привідці слів своїх, і тогі сли воліють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гінця, й велів отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся іншим клопотом і забувся про винуватців Дарининої смерті, а ті не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору.
— Як же бути із слами? — підійшов котрийсь і запитав князя, — Сказати, най розбивають намети і ждуть.
— А чо мають ждати? — подивувався. — Хочуть бачитися, то й прийматимемо.
Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовім серць а від серця — в мислях через тоту прикрість із дівкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путі, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивідати, чого прибулії, що сказати, коли зустрінеться з ними. Поспішив ставити намета, в якому прийматиме непроханих і менш за все бажаних слів, кликати князів окольних, чільних мужів раті своєї. Відчував-бо: розмова піде про діла всеантеькі, тож усі анти мають взяти участь у пій.
Прихисток аварам без князя, ясна річ, дали. А про перепочинок вони самі не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слів, тож мусили подбати, аби вийти і виглядіти на перетрактаціях достойно. І ве схибили: їх таки покликали раннього надвечір’я до намету князя Келагаста.
Приймав їх доволі врочисто. Сам возсідав на узвишші святковий, і князі соузних племен сиділи обабіч не менш святкові. Лише мужі були як мужі: у звичнім для ратних людей одіянні.
Не присутність, чисельність їхня, мабуть, подивувала аварських слів. Дивилися і казали: он скільки радників у антського князя. Та й тоді, як стали перед Келагастом і почали виголошувати йому хвалу, потім класти перед ним каганові дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бік. Не інакше як питалися: навіщо це?
Сол аварський був по-асійськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до діла, не став таким, одразу і недвозначно запитав, пощо це він, привідця антів, он скільки воїв вивів на обводи землі своєї? Невже то правда, ніби має намір виступити супроти ромеїв і тим самим вступитися за склавинів? А може, правдою є інше: йде на поміч ромеям?
Умиротворений перед побаченням із слами Келагаст знову спохмурнів і не втримав себе від спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серці.
— Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої діяння?
— Того не кажемо, — поспішив заперечити обрин. — Всякий волен чинити так, як велить честь і сумління. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим і прибули ми до антів, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами і є відтоді повинною перед ними. Антський похід у Склавйнію — на боці склавинів чи супроти них — означав би посягання на володіння каганату.
— Отак? — Келагастові не стало зрештою терпцю, і він обірвав аварського речника на слові. — А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось іншого не міг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинія стала вашою? Се по якому праву?
— Казав уже: ми здолали склавинів у січі, вони платять нам данину.
— Ти лжеш! — вибухнув гнівом привідця антів й зробив рвійний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стіл, на якому возсідав. — Склавини не були вами скорені і данини вам не платять! Коли вони данники ваші і як такі перебувають під вашим накриттям, чому ви поспішили із сольством до нас, а не послали в поміч їм турми свої? Чому, питаю?
— Затим і прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотів би, аби і він втручався у суперечку між ромеями і склавинами. Ми, авари, прийдемо на поміч склавинам. Діждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинію ромеї, і підемо, коли не залишать.
Відповідь сла аварського видавалася доволі-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста.
— Склавини присилали до нас, своїх кревняків, людей і просили помочі у ратнім змаганні з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
Обрин завагався, і того доста було, аби доля виправи його повисла на волосині.
— Гадаєш, я не пізнав тебе? — звівся-таки Келагаст і став на рівні. — Гадаєш, такому, як ти, повірю? Чи обри настільки зухвалі є, чи від богів глузду не мають, що посипають випрошувати миру і злагоди тих, хто здатний сіяти лиш смерть? Ти є брат каганів Калегул, так?
— Я не приховую цього.
— Одначе й не зізнався. Гадаєш, не відаю, чому? Хто кричав тоді, коли перед братом твоїм. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"? Хто домігся того, що в кагановім наметі була пролита кров і впав жертвою брат мій Мезамір? Не ти хіба? І після всього посмів прийти й погрожувати нам?
— Достойний князю! — зробив крок уперед і став поруч із Калегулом Ікунімон. — До тебе прийшло сольство від каганату, а не засліплений ревністю отрок, на якого маєш гнів у серці. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одібрали вони і в мужів, посланих на велике діло — добути мир і злагоду. Замість перетрактацій зчинили вони сварку, а замість розуму явили безум. І пішов бродити хміль у мізках, возбуяли гнівом ніким і нічим не стримувані серця.
— Мста — голос крові! — заперечив Ікунімону Келагаст. — Вона не знає забуття!
— Зате знав інше, — не визнав за потрібне промовчати Калегул і вдався до погроз. — Кий теж має два кінці. Коли знімеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рід твій буде покараний найжорстокішою карою. Авари не прощають невинно пролитої крові!
— А-а! То отак, значить? — Келагаст ступив крок уперед і вихопив меча. — Авари не прощають, а ми маємо прощати?!
— Князю, зупинись! — схопився і в змиг ока став між Келагастом та аварами Радим. — Тут правду казали: ти маєш діло не з родаками кагановими, а зі слами каганату.
Та його втручання не порятувало Калегула. Привідця дулібів на те був вправним воєм, аби вчинити, що замислив: спритно обійшов тиверського князя і проткнув убаяного заступництвом обрина мечем.
На мить усі заціпеніли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри — на їхнього князя.
Ікунімон скористався тим і не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: підхопив смертельно язвленого родака під руки і, задкуючи, став відступати до виходу. За ним подалися і всі інші авари; Були сумирне тихі і знічені. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому і геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнівом і кинув клич:
— В мечі їх! Потяти всіх до єдиного, аби і на насіння не лишилося!
Тиверський князь встиг стати при виході й заходився напоумляти, дулібів: зупиніться, засліплені, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всі інші князі землі Троянової поспішили зайняти своє місце поруч із Радимом.
— Чините супротив? — лютував Келагаст. — Являєте непокору?!
— Являємо волю більшості, княже! — Радим йому. — Прошу коритися їй.
— Ми в поході. Тут моя воля — закон. Вперед, мужі! Князі змушені були відступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами своїми півколом і відгородили дулібів від обрів, які поспішали вже залишити табір.
Зчинився гвалт, а далі й справжня січа, і хто відає, чим завершилася б та веремія, коли б не нагодився загін комонних.
— Агій на вас! Що сталося? — крикнув котрийсь із тих, що над’їхали.
Ворохобники спинилися і вже не посміли відновлювати січу: до них наближався Світозар із супроводом сольських.
— Що сталося, питаю?
— А те, що бачиш, — першим обізвався Радим. — Князь-привідця підняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати від його гніву всіх інших слів.
Світоаар довго і сумно дивився на родаків своїх.
— Що ви наробили? — запитав перегодом. — Тебе питаю, Келагасте, сину славного Ідарича. Що ти наробив?
— Анічого! — зле огризнувся князь. — Помстився на винуватці смерті брата мого Мезаміра і тільки.
— Не тільки, привідцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людові нашому. І жорстоко помстився. Мав би пам’ятати, се не ромеї, здатні зрозуміти чиєсь божевілля, се обри.
XL
З різних земель поверталися антські сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак і ті, і другі повернулися мало не в один день, і що найбільше втішило усіх — принесли добрі вісті. Як стало явним по їх звідах, боги не тільки Келагаста покарали того літа, імператора Візантії Маврикія теж не помилували. Десь чимось прогнівив вів свого всевидящего або ж не при собі був тієї миті і не згадав, що а усіх благочестивих діянь, найбільш прикрашують імператора витримка і поміркованість. Йому радили: стань вище гордині, поступися своїм. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легіонери, опора трону твого. Хочуть, аби відкликав на зиму в обводи імперії" — відклич, кажуть, стомилися в січах — зваж і дай перепочинок. Твое ніколи не пропадало і не пропаде. Не послухався стратегів, ані тих, що були за Дунаєм і волали з-за Дунаю, ані тих, що промовляли їхніми устами тут, в Августіоні, впав натомість у великий гнів і вирік у гніві:
"Ніяких поступок! Теж вигадали — правитись на зиму до жон. Там, у Склавинії, хай зимують, коли не зуміли скорити її до зими". А того виявилося доста, аби легіонери від ворохобні перейшли до діла — взялися за мечі й примусили стратегів, як і стратигів своїх, втікати за Дунай, під крило імператора. —:
Простір, кажуть мудрі люди, не терпить порожнечі. Не’ потерпіли її й ромейські легіони. Заволодівши таборами — кожна когорта своїм, легіонери кричали до хрипоти і вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не відшукався серед багатьох один, який вийшов наперед і взяв гору над зворохобленими.
— Гадаєте, підемо на зиму до жон і удостоїмось супокою? А що скаже імператор, коли довідається, що ми підняли меча на своїх привідців, більше того, самочинно полишили боролища, віддали супостату те, що взяли у нього ціною власної крові? Невже не розумієте: за те матимемо не супокій і не перепочинок — вериги, а то й гірше — смерть? Куцо мислите, легіонери! І не так, як належало б мислити.
То був центуріон Фока, коренастий, збитий із м’язів напівварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легіонери знали його як сміливого й прихильного до них привідцю. Знали також, що він ніколи не молився на імператора, нерідко дозволяв собі глузувати з нього, хоч сам мав примітну ваду — спотворений у січах вид. Злість Фокину пояснювали всіляко: і шрам дістав через Маврикія, і жони не має через таких як Маврикій. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легіонерів.
— Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними імператорові?
— Ба ні! — поспішив заперечити Фока, — Що дасть зимівля в Склавинії і що — покора імператорові? Ні в тому, ні в другому не бачу глузду. До іншого кличу вас легіонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикія з престолу — ото буде звитяга і перепочинок на довгі часи! Пам’ятайте, доки в Августіоні сидить Маврикій та повеліває своїм іменем, супокою ні вам, ні кревним вашим не буде! Все січі та січі будуть! Хіба не відаєте: Константинополь ненавидить
І Маврикія, Досить нам об’явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. — Правду каже! Доки в Августіоні сидить Маврикій супокою не знатимемо! ’
— На Константинополь! Станьмо плече в плече і на Константинополь!
Сли антські не поспішали полишати землю Склавинії ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легіонах.’ Проникнути між них і знати достеменно, що діється там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула їх їгта, остання, що надійшла від ромеїв, чутка: не комусь іншому, напівварвару і всього лиш центуріону Фоці пощастило злютувати зворохоблених легіонерів та повеств на Константинополь, прибрати з їхньою поміччю Маврикія й сісти на його місце в Августіоні. А вже як сів, скарав на горло не лише Маврикія і його рід — брата, жону малолітніх синів, доньок, а й багатьох із зпаті і серед всіх — визначного стратега Візантії Коментіола.
Склавини не забарилися вийти з лісів і стали гуртувати свою доволі-таки поріділу силу, сідати там, де й раніш сиділи. Відпала потреба іти на цоміч їм і в антів. А ті переміни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум’яття.
— Слава богам! — казали і лаштувалися полишити цей і щасливий і нещасливий табір. — Слава мудрим і добрим богам! Оберегли-таки нас від боролищ і згубних січ на бородищах.
Правилися в зворотну путь і раділи, потішали себе веселими бесідами і старались увірувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували від погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хіба каган не відав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезаміра, тож і удостоївся того, чого заслужив. Ано, в такім разі покон у всіх один: смерть за смерть і кров за кров.
Певність, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антів, та й прикусять язика, — швидко убаяла всіх. Навіть відомі деяким погрози аварського сольства, кинуті не без умислу: "Не думайте, що все це минеться, каган жорстоко помститься вам за пролиту тут кров", — вивітрилися з пам’яті. А шкода, сталося не так, як гадалося. Не встигли анти доправитися до своїх домівок та роз’їхатись по домівках, як у Баянове стійбище над Дунаєм пригналось кілька із тих, що були з Калегулом та Ікунімоном.
— О великий і мудрий! — водночас упали до ніг. — Покарай антів, вони зняли руку на слів твоїх!
— Як то?
— Спершу тільки Калегула потяли, всіх інших відпустили. А в путі, уже по цей бік гір, настигли і витнули до ноги. Лиш троє нас, що рятували зраненого Ікунімона, лишилося.
— То де ж син мій? Де Ікунімон?
— Не доправили, сконав від ран, і то невдовзі по січі. Сказав, аби ти не вірив, що то хтось інший вчинив татьбу, то — анти. Захотіли замести криваві сліди свої...
Й без того зігнутий уже літами та понурий надміру каган, здавалось, приплюскнув до місця, на якому возсідав тієї жахливої миті, й став схожий на зловіщого, що зирить із дупла. Воістину так: приплюскнув і заціпенів, слова пе годен виректи. Лиш дихав важко та дивився на тих, що принесли цю жахливу вість, отетеріло. Так до безтями перепуджено і так отетеріло, що уцілілі від погрому сольські самі перепудились до краю і стали задкувати до виходу, а вже як вийшли з намету, заволали:
— На поміч! Каган помирає... На поміч мерщій! Прибігли всі, хто міг допомогти чимось і кого привела всього лиш тривога чи цікавість, а Баян шукав очима одного — хакан-бега Апсиха, того знаного серед аварів і далеко поза аварами привідцю турм, котрий, певен був, єдиний спроможний здійснити його волю — поквитатися з антами. Та саме Апсиха й не було серед присутніх у наметі. Коли ж він появився й нагледів, Баян поривається до нього, останню силу збирав в собі, аби звестися чи бодай повеліти: підійди,— збудився й поспішив на поклик.
— Що, Ясноликий?
— Анти... анти...
О Небо! Як мало залишилося від колись могутнього і грізного Баяна. Лиш полиск в очах та жадання сказати щось. Схопив задубілими вже пальцями свого хакан-бега за руку, силкується наблизити до себе і не може.
— Підійми всіх, — спромігся нарешті на слово. — Усіх, хто здатний тримати меча, і поведи на антів. Пометись за Ікунімона... Живим і мертвим — усім помстись!
Сказав — і спустив дух, хоч на Апсиха й не переставав дивитися скляними вже очима. І за руку тримав, ніби домагався: "Чув, що повеліваю? І мертвий не прощу, коли не вволиш мою волю!"
Смерть та сталася в перше літо сьомого століття. Сусіди казали: "Це знаменно. З відходом невгамовного аварського привідці відійдуть у небуття такі часті і незрозумілі чвари між людом, що осів при Дунаї, перестане литися щедро пролита впродовж відшумілого в січах вшу кров". А чи буде так, одні боги. відають. Люд земний створений для ліпшого, йому завжди хочеться вірити: буде ліпше, аніж було, ніж зараз є.
Київ. 1982-1984