Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.
— Як тобі, що тобі, Каломелко? — схилився низько й знову торкнувся рукою чила.
— Вогневиця в мене, — осилила неміч і розплющила очі, глянула на нього зболено і благальне. — Дихати немає чим.
Не питався більше. Посидів, помислив і знову вибіг із намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелів сідлати комоней і скакати на всі чотири сторони світу, шукати людське стійбище, а в стійбищі — баянів-лічців чи басих-знахарок.
— Ніч, хане, — ослухався котрийсь, — де знайдемо його, стійбище? Може, почекати б до ранку?
— До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачіть і приглядайтесь — вогонь уночі далі видно, аніж дим удень. Скачіть і спиняйтеся час від часу, наслухайте. По лаю собак, по крику півнів поночі легше визначити, де стійбище.
Уже й не відходив, мабуть, від неї. В усякому разі, скільки повертала себе зусиллям свідомості до буття, стільки й бачила над собою схилений ханів вид. Питався чи потішав її, до пуття не пам’ятає. Одначе щось казав, і казав приємне, бо он як світився його лик, коли промовляв до неї, і он як світилися очі. А вдень — не вдосвіта і не вранці, таки вдень — прибули й посланці, за посланцями — ті, від кого сподівалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потім узяв її, жону свою, на руки й виніс із намету — аби бачила, до них поспішають із степу не лише баяни-лічці та басихи-знахарки, поспішають потривожені слами стійбища-кочев’я з дітьми, жонами, з усіма, що належали стійбищам, повозами, на яких возсідали діти та жони, а відтак і з уготованими від недуг травами та напоями.
— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій. — Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.
Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м’яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотне гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.
Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, і дуже, а те, що радять і роблять ханові баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тіла, одначе й поступився примітне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зір. Коли б повернулася ще й колишня сила — і зовсім стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тілі жар, доти й лежати їй. А так...
— Бабцю! — покликала найстаршу з баяпок, ту, якої всі слухаються тут.
— Чого тобі, дитино?
— Це котрий день ви пораєтесь біля мене?
— П’ятий, голубонько, п’ятий.
— А вогневиця усе не поступається.
— Поступиться, лебідонько. Ти — младомлада і дужа тілом, повинна подолати її.
— Чом же не подолала досі?
— Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрібне не лишень зілля і не тільки здорове тіло, потрібен і час.
— Скільки ж мені лежати ще?
— А скільки треба, стільки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсім, і не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала і знов запитала:
— Хан знає про це?
— А то ж як.
— І що каже?
— Анічого поки що не каже. Ходить — думає і сяде — теж думає.
"Йому не терпиться, мабуть, він поривається до стійбища. ІЦо ж буде, коли терпець увірветься, а я не встигну одужати?"
— Бабця може покликати до мене хана?
Стара обернулася на її голос, повагалася мить і вже потім кивнула: гаразд, вона покличе.
Завергап не барився, одразу ж і зайшов. З виду потішений був: якже, жона покликала, одужує, виходить.
— Тобі ліпше, Каломелко?
— Атож.
— Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене своєю неміччю.
— І все ж я ще немічна, хапо. Тож і покликала... Хочу знати, як ти намислив учинити зі мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи від’їдеш до стольного стійбища без мене?
Не сподівався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати між одним і другим.
— Зізнаюсь Каломелі, — заговорив перегодом, — мені конче треба бути там. За седмицю-півтори повернуться наші люди з чужкраю, зберуться кметі на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.
— І не полишай. Благаю тебе, будь зі мною.
— Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.
— І тоді, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе.
Застиг, подивований, не відає, що сказати їй.
— Ти серед своїх, жоно моя, тебе ніхто не посміє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах е.
— При ханові пам’ятають, що володарка, без хана можуть забути.
Тямив: це для неї багато важить, і поспішив заспокоїти.
— Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь і жду. Аби певна була: таки не їде, частіше й частіше став навідуватися до жони. Як тільки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й біля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втішне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примітив якось: Каломелка найбільше веселість полюбляє, тому й не скупився па неї.
І все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.
— Бабця повідала мені, — сказав, — неміч помітно відступилася від тебе. Та повідала й інше, Каломелко: тобі довго ще доведеться бути тут і слухатись бабці.
— Неміч відступилася, а бути маю довго?
— Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобі: мушу їхати вже.
— Таки без мене?
— Таки без тебе. Не гнівайся і не нарікай. Не напризволяще залишаю. Візьму з собою лише кількох воїв, всі інші будуть при тобі. Кметь Коврат орудуватиме ними.
Сторожа надійна, тож певна будь: доправить до стійбища так само, як я доправив би — бережно і зичливо.
— А може, пождеш?
— Ні, жоно моя, усі ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства і повинностей, що лежать на мені яко ханові.
III
Тепер у Каломели тільки й відради було, що бесіди з бабою-баянкою, а в бесідах як не кружляла околіями, до одного поверталася: коли дозволять їй вийти з намету, коли — сісти в сідло. Бабця відмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала:
— З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сідло сядеш тоді, як не побачу в тобі слабості.
— Я не слаба вже. Глядіть, немає вогнива-жару в тілі, б сила в руках.
— Вірю, усе те е, та б й слабість в очах, а блідість — на виду. Казала раніш і зараз кажу: пий молоко з-під кобил і пий, скільки можеш. Зілля долає неміч, молоко повертає силу.
Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож і пила молоко, яке їй не барились підносити, та заглядала у воду, силилася вивідати, чи повертається уже червінь до щік, зникла чи все ще посвічує неміч в очах.
А дні спливали на диво тоскно й уповільнено. Аби скоротити їх, питалася дозволу і йшла за стійбище, на бесіду з небом і степом. Бо сподівалася, щиро кажучи, вірила: саме небо і степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в ній і сум, і жаль, і непевність. Хай не такі вони, як там, в краю дитячих та отрочих літ, все ж он як схожі, а тим уже й рідні. Гляне в один кінець — ті ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий — те ж небо синіє над долами, гляне в третій — як і там, за Широкою рікою, буйнотрав’я розкошує на долах. Поблякло воно, щоправда, під сонцем, не таке свіже й барвисте, яким хотіла б бачити. Та дива в тім нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлітті, раннього літа, а зараз поліття вже. Погасли сині очі волошок, одцвіливідчервопіли степові маки, скинули золотаве вбрання своє завжди нарядні буркуни. Багато чого прижухло за літо в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як і веселого гомону, — це правда. Зате оп якою приємно-знадливою й ніжно-голосистою стала вибілена сонцем тирса, як весело перебігає по пій знята вітром хвиля. Не шумом — баянням-насолодою й баяшіям-покорою засіває серце. Як і там, аа вітцевим стійбищем, на берегах тихоплинної Білої ріки.
"Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро’піх радощів і снів? — сумно осміхнулася Каломела. — Такі вони рідні мені, ті колишні радощі, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найліпше, коли б до кінця днів своїх не розлучалася з кревними і всім, що було втіхою під надійним крилом вітця-матері. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утіхами отрочих літ, коли й кревні відмовились від мене, то що лишається робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу вдовольнятися".
(Продовження на наступній сторінці)