В курйозну історію раз я ускочив.
Було це тоді ще, коли так багато співів буяло в моїй душі, коли так бурхливо грала юнацька кров. Тоді, коли так хотілося когось любити, за кимсь страждати і коли голову вщерть набито було різними теоріями, а в животі тужно бурчав студентський обід.
Тоді це було...
Гарний був час: що — ранку нашвидку схопишся з ліжка, так-сяк зодягнешся, в одну руку схопиш книжки, в другу шматок хліба і біжиш ...
Завжди бігав: голову вниз, руки в кишені і — раз —два, раз-два!.. Бувало, часто підіймеш голову, глянеш навкруги, а ти біс його й зна де за містом.
Про одяг не питайте. Ходив звичайно зодягнений: червоне галіфе, сорочка вишита українська і дерев'яшки на ногах ...
Харашо!
А по весні, забув уже якого року, і добре причепурився. Пригадую, одержав я тоді з "АРА" вбрання, черевики. Зодягся, глянув у дзеркало — і сам себе не впізнаю: Джентльмен, справжній тобі джентльмен !..
Вузенькі рябі штанчата, піджак із круглими полами, на голові бриль. Дай ковінечку в руки — і американець. Не гармоніювали трохи тільки величезні боти на ногах та полотняна сорочка вишита.
Одяг цей і побут трохи був змінив мій: хліба в кишенях не носив, а їв завжди в їдальні, ходив хоч і швидко, зате поважно так і голову вгору. Можливо, завдяки одежі тій і трапився зі мною цей курйоз, оця історія.
Одного разу, ідучи глухою вуличкою, помітив я, що з вікна одного з будинків, на другому поверсі, на мене пильно дивиться якась дівчина. Чи дівчина, чи, можливо, і дамочка — я, звичайно, тоді не знав. Факт той, що дивилася, і навіть пильно дивилася. Поминувши будинок, я ще раз зиркнув назад: дівчина сиділа в тій самій позі, що й раніше, і, як мені здалося, навіть посміхалася. Та де там — просто сміялася.
"Що за біс? — думаю я.— Це не спроста. Тут щось, того."
Цілий день той дівчина не виходила мені з голови. Не знаю, як уже я сидів на лекціях, а тільки, як вирвався 3 авдиторії й пообідав, знову подався на ту вуличку.
Де ж той будинок ?. . Ага, он ...
Обсмикався я трохи, поправив бриля на голові, рукавом навіть ботинки тернув, щоб дужче блищали, і пішов так поважно, не поспішаючи.
Іду, а очима тільки зирк — зирк угору до других поверхів. От і будинок той, от і вікно трете від краю...
Невже не вигляне ?..
Пройшов ближче — не виглядаю— Оглянувся — не видко нікого. Я тоді знову назад — вікно таки зачинене. Ще назад — ні гу — гу. Так пройшовся либонь разів із п'ять. Може б, і до вечора ходив, та якийсь "дядя", що сидів коло сусідського будинку, якось із недовір'ям запитав:
— Чіво ви, гражданін, тут шляїтесь?
Нічого йому не відповівши, я хутко повернув із вулички й сердито почвалав до інтернату.
Другого дня мене знову потягло піти тою вуличкою. Ішов і думав:
"І як я раніше її не помітив? Частенько ж ходив сюди і не помічав —"
На цей раз і причепурився вже я краще: поголився, в товариша сорочку ситцеву позичив ... Іду так браво, широко розмахую руками. Ось і будинок скоро. Ближче, ближче... Акації біля вікон... Ще ближче і... о, радість! — вона сидить на вікні й ніби мене піджидаю. Зустрілися поглядами. Іду і не зводжу очей... Вона теж зиркаю 3 — під лоба і... посміхаються. Я зупинився проти неї і не знаю, чи щось треба сказати, чи запитати. Стало страшенно чомусь ніяково. Нарешті якось раптово, не знаю для чого, випалив:
— Здрастуйте!..
І чемно вклонився ... Взагалі все це трапилося так несподівано, що я й сам цього не сподівався. Став проти вікна мов укопаний і не знаю, що далі робити. Почував, що я тисячу разів змінився на виду, що я стрешенно, мабуть, комічний...
Звичайно, це все тяглося якихсь десять, п'ятнадцять секунд, але мені здалися вони за цілі години.
Не знаю, як дівчина себе почувала, одначе на моє. привітання вона відповіла. Що саме, а відповіла. Це мене підбадьорило. Я знову підвів очі і хотів тільки щось промовити, як раптом вікно зачинилося, а перед моїми очима забілів якийсь папірчик. Папірчик покружляв трохи в повітрі і впав на тротуар.
"Невже записку кинула ?"— подумав я відразу і, піднявши папірчика, пробіг по ньому очима. Там було написано:
"Вісім годин увечері. Комсомольський сквер". От і покумекайте: самої чистої марки роман накльовувався. І не вірилося ...
Якийсь харпак (цебто я), сіряк — і така записка . ..
Добіг я до якогось скверика, став коло дерева і ну читати знову записку.
Ні, тут щось інакше, щось інакше, голубочко ! ..— аж крикнув я.
Чи не Керзонова рука до пролетарського студентства простягається ?
Якийсь дядько, що йшов собі алеєю, раптом зупинився й вирячив на мене очі.
— Що говориш, синку? Керзон знову починає пакостить ?
— Який Керзон?!?
— Та ви ж сказали. Може, знову ультиматум?
— Нічого я не казав...
Бачу — ще хтось зупинився, за ним іще хтось. Чую :
— Що, ограбили ? .. Ракаліп напала ? .. Мене вже злість заїла:
— Кого ограбили?!. Чого вам треба від мене?..
А тут іще підходять, ще підходять... Цілий натовп зібрався коло мене. Тут не знаю на яку ступити від радості, думаю бігти в інтернат приготуватися до побачення — і пробратися не можна ...
Нарешті рішуче ступаю в бік і хочу протискатися на простір. Навіть тітку якусь штовхнув у бік... І тілько-но вибрався з натовпу, як раптом збоку почулося несамовите жіноче галасання:
— Ой рятуйте, людочки, гроші витягли!.. І зараз же декілька голосів хором:
— Ловіть! Держіть! Злодій!..
А далі хоп мене хтось за шиворот:
— Куди ? Ич, гад вонючий!.. Тікати!.. Я й отетерів:
— Що таке?!. В чому справа?..
А кругом — людей, людей ... Крик, галас ... Жіночий плач. І чийсь кулачище мені під носа:
— Де гроші ? Віддавай !..
— Які гроші?! ?
— Та що ти з ним церемонишся! Бий його, сукиного сина!
Отут уже не в жарт я перелякався. Стою, дрижу і лупаю очима. Сам був свідком, як отако когось схопили і мало до смерті не забили. На моє щастя, десь узявся міліціонер. Заспокоїв трохи публіку, став мене допитувати.
Що ти в біса робитимеш ?.. Що вже йому не говорив, чим не виправдувався —— не допомогло. Виходило, що я витяг у баби гроші. А вона ж, чортова лялька, вчепилася мені нігтями в руку і ніяк не відчепишся.
Всилу витяг мене міліціонер із натовпу і потяг у район. Ніколи, братці, в ньому не був — отже довелося. До вечора сиділося ще так-сяк, а коли смеркло, то ледве не збожеволів. Та ще, як на зло, годинник над головою:
— Тік — так... Тік — так ...
Нервуюся, що — хвилини поглядаю на нього, лаюся...
От уже й вісім скоро. Це вона збирається там... Через хвилин десять вийде з дому, а о восьмій уже буде чекати ...
— От чорт!.. От!..
Пробило вісім. Я несамовито схоплююся й просто кричу на чергового, вимагаю, щоб випустив. А він хоч би що:
— Будете бушувати — і до ранку не випущу...
Що ти йому скажеш ? На нього не вір. Схопився я за голову, сів у куточку і мовчу вже. Годин ЗО три, мабуть, так просидів. Потім прийшов начальник і таки випустив.
Хоч і пізно було, однак я ще забіг у вбиральню, там таки, в міліції, обмився гарно під краном і аж тоді вже що духу гайнув до комсомольського скверу. Звичайно, її там не було... (А може, і зовсім не приходила?). Оббігав я всі куточки, всім особам жіночого роду в обличчя заглянув... Якась дівчина щось була й сказала на це, та я не розібрав.
Нарешті, набігавшись добре, сів я на лавочці й задумався. Довго думав, а потім і кажу — таки сам до себе:
— Та й дурний же я, їй — богу! Аж свистить — такий дурний ...
Схопився з місця й подався до інтернату. Одначе на півдорозі роздумався: "А що, як вона та жде мене? Там, коло двору... Зматаюся на всякий випадок".
Дві верстви здалися за п'ять кроків: не йшов, а летів. От і вуличка. Ніде ні чи -чирк. Тільки де —не-де по вікнах мигтів вогник.
Світилося і в неї у вікні. Їй — бо, я не помилився: вона сидить і жде мене ... Жде — яка радість! Ходила — ходила, а тепер сидить і сумує — Так, їй — бо, так !..
Але як її викликати ?.. Га ?.. Хіба кахикнути ? Ні — ні — ні!.. це некультурно!.. Але як же, як ?..
Пройшовся разів п'ять до рогу вулиці — і це не допомагало. Нарешті мені прийшло таке на думку: написати записку, прив'язати її до камінчика й кинути у вікно.
— Добре, їй-богу, добре!.. Це буде культурніше. Написав записку, невеличку, але теплу, і, згорнувши, хотів уже кидати, як ураз роздумав:
"А що, коли вона не сама в кімнаті?.. Може ж таке бути ?.."
Схилився я до акації й замислився:
"Не везе... Одне слово — не везе".
Може б, і довго знову думав, коли б не маленький випадок: на акації зацвірінькала якась пташка. Я мимоволі глянув угору:
"Тю, чогось же я думаю ?.."
Через хвилину я вже був на акації. Перед моїми очима була невеличка кімната, чистенька, гарно прибрана. На столі лампа, а коло столу сидить вона і щось читає. Лице в неї спокійне, очі втомлені і трохи примружені : здається, от — от стуляться. І більш... ні душі в кімнаті. Забилося серце часто —часто... По всьому тілі немов пролізли мурашки. Зробилося раптом ніяково і навіть страшно. Потім потроху почав заспокоюватися. Став роздумувати, як краще зробити: чи звідціля, з акації, записку кинути, чи з землі ? Чи, може, просто гукнути ...
В цей час із-за рогу раптом почулися чиїсь кроки. Я, як сидів на гілляці, так і прикипів до неї:
"От, чорт!.. невже йде хто ?.. Увесь вечір нікого не було — і на тобі!.."
А кроки наближалися й наближалися. Здавалося, що то їде гарба з снопами і риплять немазані колеса. Я взагалі не люблю чобіт на рипах, а в ту хвилину я їх проклинав. І вкупі з ними проклинав і того чудака, що йшов по вулиці:
"Що, як побачить, гад, і зніме бучу. Знову доведеться побувати в районі..."
І тут трапилося: чортові рипи зацікавили і її. Вона відірвалася від книжки й хутко підійшла до вікна. Від несподіванки я інстинктивно ворухнувся — і піді мною тріснув сучок...
Далі все змішалося в одну купу : що раніше було, що опісля — не доберу. Знаю тільки, що вона несамовито крикнула, а я хутко поліз донизу. Власно не поліз, а кинувся ... Може б, і без печінок зостався, та на щастя хтось підхопив. Переді мною був якийсь суб'єкт. Він схопив мене за петельки і почав кудись тягти. Я спершу ввічливо щось став йому доводити, але він не зважав на це і все-таки тяг. Я став огинатися й нарешті боронитися. Та не так було це просто: суб'єкт загилив з усієї сили мені у вухо, і мені потьмарилося в очах...
Коли я трохи очуняв, то був уже в якомусь довгому коридорі. Круг мене юрмились якісь люди: чоловіки, жінки, діти. .. Всі заспані, розпатлані і щось голосно кричали. Коли я розкрив очі, вся ця орава накинулася на мене:
— У, сволоч !.. Попався
— От ми тобі покажемо зараз, як по вікнах лазити ! — кричали другі... А треті лізли з кулаками до мого лиця й прискали слиною ...
Діло йшло, як здавалося, до не дуже гарних наслідків. Я вже навіть не виправдувався, нічого не говорив, махнув на все рукою. І навіть не махав, а тільки лежав на підлозі і, як йолоп, водив очима. І тут раптом з'являється вона... Похмура така, сердита.
Звела мене на ноги і, промовивши "дурень", повела коридором. Я мовчки, як і справді дурень, звичайно, йшов. Натовп перед нами розступився і здивовано дивився нам услід. Да, ще почулося:
Та вдруге щоб цього не було!.. Чуєте, Валентино Іванівно ?..
— Чую, чую— відповіла вона і вела мене далі.
"Валентина Іванівна!.. Валя ... Гарне ім'я !.. —думав я.— Але куди вона мене веде? і що вона робити зі мною буде?.. А взагалі — що буде, те й буде!.."
Увійшли в кімнату. Валентина Іванівна кивком голови показала мені на канапу. Я, звичайно, сів... Потім вона пройшлась кілька разів по кімнаті і раптом, зупинившись коло мене, втупилась на мене очима й сердито запитала:
— Ну, говоріть, що це все значить, товаришу?
Я довго не знаходив слів... Потім тихо і посупившись промимрив:
— Простіть, Валентино Іванівно! Цього далі не буде.
— Я про далі не питаюся. Говоріть, що зараз усе це значить?
Я не бачив її, бачив тільки ноги. Вони нервово підіймалися то одна, то друга і злегка тремтіли.
— Чуєте, нахабо! — почулося знову.— Як ви сміли? Де ваш сором ?..
Ви не можете уявити, в якому я був ідіотському становищі: і соромно, і прикро, і зло брало, і когось було шкода... Сидів і дивився в землю.
— Чуєте ? Я кого питаю ?.. Нарешті я видавив слово:
— Пробачте!.. Я ж не знав, що так трапиться... Пробачте!..
— Що, "не знав" ? Не знав, що по акаціях не можна лазити? Говоріть, чого у вікна заглядали?
— Хотів вас бачити...
— Мене?!?
Хвилину вона стояла нерухомо. Але це одну тільки хвилину, а потім аж поступилася до мене. Стала так близько, що я відчував на собі її подих.
— Мене хотіли бачити ?..
— Та ну да ж... Спізнився, розумієте. В район попав... А потім шукав вас. Увесь сквер оббігав ...
— Який сквер ?.. Що ви мелете ?
— Я не хотів цього... Я хотів тільки записку...
— О, цього ще не доставало... Що я вам, сестра, товариш, знайома ?..
— Не знайомі, звичайно... Одначе ж, ви писали до мене?
— Що?!?
— Писали до мене записку ?..
Я поліз у кишеню, витяг записку і вголос прочитав: "Вісім годин. Комсомольський сквер".
— Ваша ж записка ?..
Вона вихопила записку в мене з рук, здивовано на неї глянула, потім на мене, потім знову на записку...
— Моя... Але як до вас вона потрапила ?..
То вже вам краще знати ...
— Вона ж тут от лежала ... — Валентина Іванівна підійшла до вікна й положила записку на підвіконнику.
Я теж підійшов до неї:
— Не знаю. Може і лежала, а тільки записка, я це добре бачив і не помиляюся, вилетіла з вікна, і я ще в повітрі вловив її в руки.
— Не брешіть!.. Ніякої записки вам я не кидала ... Я тільки причинила швидко вікно, а..
Це кажучи, Валентина Іванівна показала, як вона зачиняла вікно.
—... а записка лишилася ... Де ж вона знову поділася ?.. Ви взяли ?..
— Ні — ні, не брав...
—. Де ж вона ?.. — Валентина Іванівна кинулася шукати записку, але її не було. Потім знову відчинила вікно й глянула на вулицю. І раптом як зарегоче…Підбігла до ліжка, впала на подушки й почала качатися від сміху. Я довго стояв і, вилупивши очі, дивився на неї. Потім зиркнув по хаті й нарешті глянув у вікно на вулицю і... в темноті на тротуарі біліла записка... І я зрозумів усе. Схопив хутко кашкета — і в двері... Коли ж на дверях Валентина Іванівна враз мене схопила за руку:
Підождіть, товаришу !.. Думаєте так і втекти"? Стривайте!
Я переступив з ноги на ногу:
— Пробачте, але мені треба йти ...
— Встигнете. А зараз…
Вона хотіла ще щось сказати, але замість слів залилася істеричним реготом. Повисла мені на руці й довго сміялася... Потім, трохи пересміявшись, потягла до столу й посадила на стільці:
— Сидіть, будемо зараз вечеряти !
Сів я і сиджу.. . Соромно зробилося по нікуди. Нарешті став вибачатися:
Повірте, Валентино Іванівно... їй-бо, я помилився !.. Здалося, що…
— Що ж вам здалося ?..
Ну, як би вам сказати ?.. Іду, дивлюся — ви посміхайтеся ... Оглянувся — посміхайтесь ... Ну й подумав, грішним ділом…
— Що я зацікавилася вами ? Ха — ха — ха!.. Так ?
— Та ну да... Біс же його знав...
— Вірю, вірю, товаришу! Я дійсно посміхалася... Не до вас тільки ... Ви мені, звичайно, пробачте... Я з вас сміялася: іде джентльмен по вулиці, цебто ви, товаришу, англійське вбрання на ньому, бриль і... онуча на аршин із ботинка волочиться ...
— Що?!?
— Нічого! Пийте чай, а то прохолоне...
Харків Жовтень 1927 р.