Я хутко схоплююся з ліжка, зодягаюсь і вибігаю на вулицю. Там сідаю в трамвай — і на 13 лінію до Нелі. Застав її дома, але про Льолю вона нічого нового не сказала. Ще вона стороною закидала, щоб я зостався підночувати. Та я, щоб відкараскатися, пообіцяв іншим разом і побіг. По дорозі враз пригадав за старигана Анатолія Федоровича.
Тю ти, чорт забери!.. Та, може ж, вона в нього живе? Це ж так можливо.
За якийсь час був уже перед великим будинком на вулиці Короленка. Піднявся сходами до його квартири й зупинився.
Як же почати розмову з ним? Як до нього під'їхати?.. А, буде як буде.
Постукав. Відчинила якась дівчина.
— Пробачте! Анатолій Федорович дома?
— Дома… Але вони зараз… постривайте хвильку!
Дівчина зникла за дверима. Згодом повернулася і винувато заблимала очицями.
— Нема Анатолія Федоровича вдома. Я помилилася…
— А ви не… той… ви часом не брешете?
Де в мене така нахабність узялася? Просто аж здивувався. Та не будь тої нахабності, я б, може, і не побачив старигана. Не встиг я й подумати, що далі говорити, як раптом з-за дверей почулося:
— Заходьте, заходьте!.. То ми пожартували.
Говорив сам старий. Я зайшов до вітальні, не скидаючи кашкета, запитав:
— Ви будете Анатолій Федорович?
— Так-так…
— Дуже приємно. А я брат Льолин… Ви знаєте таку?
Стариган ураз ізігнувся, як песик, і переступив із ноги на ногу. І таким же він здався тоді нікчемним, що хотілося плюнути йому в морду. Занінікав:
— Льолин?.. Льолю?.. Щось не пригадую.
— Як не пригадуєте?.. Жінки своєї не пригадуєте?
— Жінки?.. Ніякої жінки в мене не було… Ви, мабуть, помилилися, товаришу?..
— За кого ви мене тоді вважаєте?.. Я, здається, ще з глузду не з’їхав і рахувати вмію. Будинок № 105, кватира 11.
— Так-так… Льолю теж одну я знаю… Та чого ми стоїмо тутечки? Прошу до кабінету!..
— Дякую, мені й тут добре. Ви краще скажіть мені, де вона зараз?
— Де вона?.. Пробачте. Я хотів вас об цім запитати… Я їй трохи винен, той… Ось постривайте! Дідусь хутко повернувся й зник у сусідніх дверях. За мить повернувся з якимись папірцями в руках.
— Будь ласка, товаришу!.. Передайте це їй. Я вас прошу!..
У моїх руках зашелестіли два червінці. Я кинув їх йому в морду й вискочив на сходи, навіть не попрощався. Що так грубо я повівся зі старим, мені не свербіло. Було навіть втішно від цього. Приємно і втішно…
Коло воріт я налетів на якусь жінку. Попрохав пробачення й запитав:
— Скажіть, хто живе в одинадцятій кватирі?
— В одинадцятій?.. А хто його знає… Говорять, що професор якийсь чи адвокат.
— Не знаєте, ну й добре. Бувайте здоровенькі…
На розі озирнувся. Жінка стояла на тому ж місці і дивилася мені вслід. І чомусь мені здалося, що вона іронічно посміхається й думає:
"От псих, видко, якийсь!.."
Над цією думкою замислився:
"А чи й справді я не схожий зараз на психа? Га?.. Гасаю по місту, як неприкаяний, і шукаю вітра в полі. Слово честі, в мене не всі вдома!.. Ану, дай перевірю!"
Я повертаюсь назад і прямую до жінки. Нахабства в той вечір було — хоч відбавляй. Запитав у неї:
— Скажіть, чого ви дивилися мені вслід?..
Жінка здивовано глянула на мене.
— На вас дивилася?.. То вам привиділось… Я п'янюгу свого виглядаю…
Побіг далі. На Садову, на Широкий проспект. Забігав у всі ресторани й пивнушки. Ще раз повертався на Садову й знову на Широкий…
Не знайшовши Льолі, не дізнавшись навіть нічогісінько за неї, повертався, змучений, додому. Стомився і фізично, і морально. Як ганчірка та… Плентався по вулиці і, коли помітив, що йду повз Сашину квартиру, зрадів цьому, як порятункові.
Відпочину трохи й погуторю з ним. Він такий симпатичний хлоп'яга. Йому можна про все й розповісти. Може, що порадить. Сам із собою я вже не зволодаю…
Зайшов, але його не було вдома.
— Пішов кудись, — відказала господиня. — А прийде не говорив коли…
Я забрався до його кімнати, упав на ліжко і так лежав із півгодини. Думав… Чого тільки не передумав тоді. А нарешті, щоб трохи розважитись, сів до столу й почав перекидати книжки. Набридло й це. Поліз по нишпірках: знайшов цілу колекцію листівок із голими жінками, жмут листів. У столі в шухлядці лежав іще якийсь конвертик із квіточкою зверху. Власне, не конвертик, а секретка. Ну, звичайно, рука мимоволі потяглась до неї. Розкрив (була вже розпечатана) і дивлюсь. Довго нічого не розумів…
Що за єрунда?.. Що за конспірація?
У секретці було написано:
"Льочоцпі ш репе. Шілір чоцип. Зеця Носекіш".
Довго ще крутив секретку в руках. Хотів уже класти її на місце, як ураз пригадав…
Та й дурень же якийсь писав… Та це я; кожен школяр знає…
Розшифрував:
"Сьогодні в мене. Вісім годин. Федя полетів".
Мене немов окропом ошпарило. Я схопився на ноги — і не знаю, в який уже раз, — на вулицю. Навіть із господинею не попрощався. А втома враз де й поділася. Наче й не ходив, і не бігав… Скочив на візника — і в центр. Всю дорогу горів і лаявся. Гикалось, мабуть, Ніні, перепало й Саші.
Коли ж вони знюхались, гади?.. Та тиждень же як познайомились. Це ж було, здається, у той вівторок на репетиції?.. От гади!
Приїхав до неї. Не роздумував довго — постукав. Відповіді не було. Постукав удруге, прихилився вухом до щілини в дверях. Почулися легенькі кроки по підлозі й затаєний шепіт. Потім кроки стихли. Я втретє постукав щосили. І на цей раз недаремно: з-за дверей почулося:
— Хто там?
— Я, Ніно Сергіївно… Відчиніть!
— Владя?! Але ж я сплю вже…
— Я на одну хвилинку! Негайна справа!
По паузі заскиглив ключ. (Так знайомо, як тоді, в перший раз.) Двері напів відчинились, і Ніна висунула голову.
— Ну, що скажеш, золотко?.. Говори швидше, чоловік дома…
— Дозволь зайти до кімнати!
Що б вона відповіла на це — не знаю. Я не чекав відповіді… Правою рукою відчинив двері, а лівою обхопив її за стан. Опинилися в кімнаті.
— Що-бо ти робиш?.. Владю!.. Я ж тепер пропала…
Я мовчки намацав на стіні вимикача й повернув.
— Здрастуй, Нінусю!.. — І потім щодуху гуконув:
— Ей, Сашо!.. Де ж ти заховався? Вилазь, голубок…
Я не бачив, що з Ніною тоді сталося. Мабуть, остовпіла.
Мотнувся до другої кімнати й з-за гардероба витяг Сашу.
— Чого ж ти сховався? Від свого товариша сховався?.. Соромно, Сашунчик!
…Як очманілих, позводив я їх докупи й запропонував сісти до столу. Сів і сам. Налив по келішку всім і… (А на столі самовар. І чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)
— Вип’ємо, голуб’ята!.. Мені так сьогодні сумно. Ну, за чиє?.. Ніно, говори!
Мовчала. Мовчки випили, далі й по другому. За третім Ніна відмовилася. Підвелася. Стала коло стінки. (Руки за шию, а очі непорушні — кудись.) Тихо… Я пив келих за келихом — сам пляшку до дна. Потім схопив другу й нахильці дудлив…
Павза. Тиша. Нудь…
— Сумно, Нінусік! Чуєш?.. Заспівай отієї!.. Як її?.. "Сум і тоска безысходная…" А?.. Мені вона так подобається…
Пауза.
Від гнітючої тиші мені зробилось моторошно. Я стиснув кулаками голову й так застиг… По хвилі почулися кроки. Ніна підійшла до столу.
— То… товариші! Не читали сьогоднішньої газети?.. Інтересно!
"Вбивство на вулиці Енгельса.
Вчора в чекальній кімнаті вендиспансеру до гр. Гафізової підійшов невідомий і запропонував їй пройтися на вулицю. Гр. Гафізова відмовилася. Тоді невідомий вихопив із кишені браунінга і, гукнувши "Не підеш!", вистрілив їй у груди. Знялась метушня, але невідомий вихопився на вулицю й зник. Гр. Гафізова там же і вмерла. На попередньому слідстві виявилося, що вбивця давно вже вистежував її. На запитання одного з хворих, навіщо йому вона, він відказав: "Хочу коцнуть заразу. Сифоном нагородила". Але, видко, не наважувався й тільки вчора виконав свій замір.
Маленька подробиця: покійниця два тижні тому вийшла заміж. До того вона була повією. Дівоче прізвище її Грінберг".
Я схопився на ноги, руками потягся до газети… Та нога якось зачепилась за ногу, в голові загули джмелі, і я простягся на підлозі…
Харків
Зима 1927/28 року