– Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп,— холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.
– Базильку! А коли ми вже поїдемо?-почулося з карети жалібне нарікання.
– Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми,— озвався інший, строгий жіночий голос.— Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.
– Мама ображає мене при чужих людях! – вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.
– Тьху на тебе, дурного! – верескнула ображена пані Закревська.— Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк.Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її
– Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре,— заздалегідь попередив Семена.— В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.
– З ким ти там розмовляєш? – поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети.— Вацьпан хто такий?-помітила Семена.
– Мій знайомий! – непевно пояснив Базилі.
– Не тебе питають! – гримнула на сина пані Закревська.— Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.
– Семен Височан! До послуг єймосці, пані,— в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.
– Шляхтич чи підлонароджений? —неспокійно позирнула Закревська.
– Нобілітований[7],— не затаїв свого походження Семен.
У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.
Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.
– Стривай же, вацьпан,— вигукнула Закревська.— Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?
– Єймосць угадала,— підтвердив не без гордощів Семен.— Син.
– Яка мила несподіванка,— подобрішала Закревська.— Зосю! Цей кавалер – син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.
Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.
"Яка ж вродлива білявка",— маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.
– Єй-же, вашмосць! – гримнула несподівано на Семена Закревська.— Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали,— скривилася з презирством.
Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.
– Га, га!-зареготав єхидно Базилі.— Дісталося й вашмосці.
– А ти чого іржеш? – з обуренням глипнула на сина Закревська.— Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! – зітхнула сумно.— І коли вже ти наберешся розуму?
Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.
– Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег,-звернувся до парубка.
– Починається,— буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.
Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.
– Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети,— штовхнув ногою одного з буланих.— Треба їх випрягати і замінити нашими.
Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.
Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.
– Рятівнику ти наш! – аж вигукнула на радощах Закревська.— Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться,— запропонувала ласкаво.
Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.
– Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном,— звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.
– Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,— защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні.— Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці?-попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.
– Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу,— галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.
– Нам аби до Братковець,— незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: "Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся. Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений".
На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…
– До Братковець ми нині вже не доберемось,— сумно озвалась, розгубившись, Закревська.— Та й залишатися тут на цілу ніч небезпечно.
– Та де ж би я дозволив панству тут ночувати? – жахнувся Семен.— Недалеко Ямниця, а там при дорозі корчма, в якій можна переночувати.
– Вашмосць галантний і розумний,— похвалила Семена Закревська, з радістю приймаючи його пропозицію.— Не те, що мій Базилі…— зітхнула зажурено.
Прив'язавши буланих ззаду до карети, Гарасим ляснув батогом, і коні рушили.
– Якби не вашмосць, то хіба я сам мусив би впрягатись у шлею,— засміявся Базилі, який їхав поруч з Семеном за каретою.— Мама ніколи не забула б мені такого нічліга. Цигани справді обманули мене, як дурника, та ще й при фірманові. Тепер ціла околиця знатиме, бо хлоп язика за зубами не втримає. Треба всипати йому нагаїв, щоб мовчав.
– Вашмосць, бачу, одважний з кріпаками,— зауважив Семен.
– Вацьпан мене ображає,— обурився Базилі, але, згадавши, що без допомоги Семена не добереться до Ямниці, присмирнів. – Та й чого пан Семен так захищає цих хлопів?
– Бо це, вашмосць, мій народ,— пояснив Семен.— Я з нього вийшов і однієї з ним віри. Колись він був вільний, і всі його боялися та шанували. Донині ще лунає слава про галицького Осмомисла, про Романа, Данила і Лева. То вина бояр і вельмож, що той народ нині так гірко бідує. Вони спочатку його закабалили, а згодом запродали чужинцям.
– Звідкіля пан Семен знає про це? – здивувався Базилі.— Я у конвікті[8] отців єзуїтів такого не чув. Правда, вчився я там недовго, бо не маю хисту до науки. Але треба вашмосці знати, що ми, Закревські, теж православні,— признався Семенові.
– То навіщо вацьпану здалися оці єзуїтські конвікти? – дорікнув Семен.— Ліпше було йти в нашу Львівську братську школу. Там пан Базилі багато корисного дізнався б про свій народ і свою віру. А навчають там краще і більше, ніж у конвіктах.
– Батько велів,— виправдувався Базилі.— Каже, що дні православної церкви лічені, що православна шляхта вся окатоличиться і Закревським також треба подбати про те, щоб урятувати свій маєток і герб.
– Куди вітер віє, туди й верба хилиться,— з гіркотою похитав головою Семен.
– Еге ж! – не зрозумівши іронії, радо підтакнув Базилі.— У нас рідня чимала. Троє братів та три сестри, і на всіх одні Братківці. Є, правда, ще чималі пустирі, але вони не заселені і не дають ніяких прибутків. Як трапиться хтось одважний і розумний, що зуміє заснувати там осаду на сирому корені і матиме силу відстояти втікачів-кріпаків од їх панів, то пустирі наберуть ціни. Але де взяти такого чоловіка? А тому ми мусимо заздалегідь подбати про себе. Я перший скоро покину Братківці,— зітхнув журливо.— Поїду шукати своєї долі. Спочатку побуду при дворі якогось вельможі, а після вступлю на королівську службу і, може, одержу від короля якісь кращі землі.
Базилі замовк, може, замислився над тим, що принесе йому майбутнє, а може, лихий був на себе на свою щирість, і далі вершники їхали мовчки.
Удалині заблимали скупі вогники.
– У ямницькій корчмі світиться,— порушив розмову Семен.
– Швидше б до неї добратися, а то я голодний як вовк,— поскаржився Базилі. – Вацьпан, певне, як слід пополуднував, а я ледве перекусив мискою драглів і фунтом ковбаси, бо мама квапилась додому…
Не встигли б проказати і п’яти отченашів, як карета зупинилась перед корчмою, і фірман постукав пужалном у ворота. На подвір’ї забрехали собаки, хтось зазирнув у шпарку між колодами і, мабуть пересвідчившись, що мандрівники люди мирні, одчинив ворота.
За хвилину Закревські і Семен зайшли до великої кімнати, освітленої кількома каганцями та сосновими смоляками, що в’язанками лежали в кутку. Каганці та смоляки диміли й коптіли, і їдкий дим стелився по приміщенню, кусав очі.
(Продовження на наступній сторінці)