– Ой, так, так! Яким на кожну недугу лік знає. Але не той він зараз, що колись,— сумно похитала головою літня міщанка, показуючи дорогу.
– Старість не радість,— здогадався Ілько.
– Ти про кого? – здивовано позирнула на Ілька міщанка.— Про себе чи Мочернюка?-покрутила головою, не помічаючи ні раптової досади, що з’явилася на Ільковому обличчі, ані лукавої втіхи хворого.— Якимові до старості, як багатому до царства небесного. З панами злигався,— кинула суворо.— Кожного дня у замку буває, все панів лікує. їх, окаянних, не лікувати, а…— налякавшись, що сказала зайве, вона рвучко повернулась і відійшла.
Слова міщанки стривожили Семена. Ватаг Юра по битві під Чернієвом добрим словом говорив йому про Мочернкжа і радив звернутися до нього при потребі.
– То наш чоловік і завжди знає, де мене знайти,— запевнив тоді Семена.— Скажи тільки: "Чорногора поклін тобі посилає".
Але від Черніївської битви минуло два роки, і за такий час могли статися непередбачені зміни. Якщо Мочернюк перейшов на панську службу, то від нього можна сподіватися не допомоги, а лиха. З другого боку, було б нерозумно повірити якійсь незнайомій міщанці, не побачившись з Мочернюком. Але тепер з мольнаром слід бути обережним.
За хвилину віз з "хворим" зупинився перед хатою Мочернюка. Дерев’яна, накрита гонтами, з сірими шибками у віконцях, вона нічим не відрізнялась від інших хат вільних отинійських міщан.
На подвір’ї сердито загавкала собака, і з хати вийшов кремезний молодий чоловік у овечому каптані й білій лляній сорочці поверх сукняних штанів, підперезаній широким шкіряним поясом – чересом. Побачивши віз із хворим, він не гаючись узявся відчиняти ворота.
– А скажи, чоловіче добрий, чи тут живе мольнар Мочернюк? – звернувся до молодого отинійця Ілько.
На молодому, але суворому обличчі господаря з’явилася усмішка.
– Оце він перед тобою,— широко одчинив ворота.— Заїзди!
Забуваючи про "хворобу", Семен з великого дива аж підвівся на возі. Славному мольнарові було, мабуть, не більше як тридцять п’ять років, а він уявляв собі його старим дідуганом, зігнутим у дугу.
– Виглядає як горіх,— здивувався Мочернюк, поглядаючи на хворого.— Скажи, легіню, що тобі долягає?
– Отут болить,— схопився за поперек Семен.
– У попереку, кажеш. То хвороба не страшна,— підбадьорював хворого мольнар.— Знайдемо такі ліки й масті, що за тиждень танцюватимеш.
Обережно підтримуючи "хворого", Мочернюк та Ілько повели його в хату.
У просторій світлиці пахло м’ятою, рум’янком, чебрецем і різними зелами. На полицях лежали й стояли пляшки з різною рідиною, дзбани, куманці, глечики, коробки,
– Здалека бог привів? – посадивши Височана на лаві, поцікавився Мочернюк.
– З Коцюбинець,— кинув скупо Семен і схопився за поперек, так ніби відповідь спричинила йому біль.
– З отих, що біля Боднарова! – вигукнув зраділо Мочернюк, ніби почув щось приємне.— Кажуть, що під Боднаровом відбулася велика баталія між височанцями і старостинськими рейтарами. По старостинцях, буцімто, і сліду не залишилось,— усміхнувся якось хижо.— Але ви, певне, знаєте про це більше від мене.
Слова і усміх мольнара врадували Семена. Панський поплічник не глузував би з рейтарів, не радів би з їхньої поразки. Але звіритись із своєю таємницею молодий полковник ще не одважувався. У тому, що говорять, завжди буває зерно правди.
– Люди всяке говорять,— знизав байдуже плечима, ніби ця справа мало його цікавила.— То така перемога, що Височанові боком вилізе. Пани не простять йому ребелії, а від їх помсти навіть сам бог не врятує ватажка. Мій тато, бувало, казав мені: "Жий, синку, з сусідами мирно, а з панами смирно",— позирнув на Мочернюка, ніби чекаючи від нього похвали за таке мудре повчання.
Обличчя мольнара побагровіло, нервово засіпалось. "Або парубок такий наївний, або… підісланий кимось, Може, хтось щось шепнув Лукашевичеві і він хоче переконатись, що в Мочернюка на умі. З таким хворим треба бути обережним і тримати язик за зубами".
Але досада на мить взяла верх над розважливістю.
– Тебе, парубче, хоч колом по голові бий, то ти скажеш, що гладять,— кинув з презирством мольнар і тут же прикусив язика.— Залиши нас удвох! – наказав різко Ількові, беручи з полиці Якусь коробку.
– Я собі так міркую, що ти, мольнаре, дуже непокірної вдачі,— покрутив з докором головою Семен.
"Достеменно – панське вухо і хоче щось витягти від мене",— роздратовано подумав мольнар, лихий на себе за свою необережність.
– То не твоя справа,— одбуркнув неприязно, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову на цю тему.— Але тобі, бачу, щось язик розв’язався,— незадоволено позирнув на "хворого".
– З милими людьми мило погомоніти,— не знеохотився непривітною відповіддю Семен.— А чи, бува, не збираєшся в Чорногору?— запитав зненацька, примруживши хитро око.
Розмова і поведінка Мочернюка переконали його, що мольнарові можна довіряти.
– А тобі яке діло? – збентежився невідомо чого господар.
– Без діла я сюди, певне, не прибув би,— удав, що не помітив мольнарового збентеження Семен.— Чорногора поклін тобі посилає.
– Ей, парубче! Хто ти такий і від кого знаєш ці слова?— не підозріваючи, що зраджує себе таким запитанням, позирнув строго на Височана мольнар.
– Підгірський полковник Семен Височан,— назвав себе гість.— А слова, яких ти так злякався, знаю від дядька Юри. Ватаг запевнив мене, що, почувши їх, ти у всьому мені допоможеш.
– Слово ватага важливіше для нас від королівського,— не заперечив Мочернюк.— Але навіщо ти прикидався хворим та ще й,— він на мить завагався,— називаєш себе підгірським полковником? На Підгір’ї тільки один ватажок – Гнат Височан.
Він з докором зиркнув на гостя і, чекаючи на відповідь, взявся запалювати люльку.
– Ти мольнар, то здогадайся,— всміхнувся Семен.
– То простий народ має мене за мольнара,— пояснив господар.— Може, колись такі у наших горах і бували, але зараз немає.— Проте ліки на всяку хворобу знаю,— похвалився.— Навчився того од діда та батька, і не одного своїм зіллям та мазями врятував. Але ти не відповів на моє запитання,— нагадав гостеві.
– Полковником обрали мене побратими тільки після того, як батька у битві під Доднаровом поранили рейтари,— пояснив Семен.— А прикинувся хворим, щоб обманути панських посіпак, які нишпорять по дорогах. Від хворого на чорну заразу кожний утікає, як від сатани. Ну, а їхати явно-славно, сам розумієш, я не міг, щоб часом хто мене не пізнав.
– Наказуй, полковнику! – випрямився якось по-військовому Мочернюк, на якого слова гостя справили чимале враження.
– Ти, мольнаре, тепер частий гість в замку… – ніби байдуже озвався Семен.
– То вже й до тебе дійшли ці чутки? – засміявся задоволено Мочернюк.— Про мене тут різне подейкують,— похвалився весело.— Мочернюк на гроші злакомився та з панами злигався. І недарма такі чутки ходять,— додав, дивуючи своїми словами Семена.— Я на замку часом двічі на день буваю. Там зараз стільки всяких панів та підпанків зібралося, що де не плюнь, то на гербового попадеш. У того з головою щось негаразд, у іншого черево заболить. Отож і кличуть мене на рятунок, бо медікуса в Отинії немає. Я завжди доступ на замок маю. І все побачене та почуте на вус мотаю. Усі входи та виходи вже знаю, Ватаг давно збирається до пана Лукашевича у гості і тільки жде нагоди…
– Спершу нас проведеш,— запропонував коротко Семен.
– Чудасія та й годі,— зчудувався Мочернюк.— Невже ви також до отинійського пана в гостину?
– Куди люди, туди й ми,— посміхнувся Семен.— Як здобудемо замок, тоді запросимо і вас, опришків, туди,— весело пообіцяв мольнару.
– Гей гей, полковнику! То не горішок розкусити,-зажурився господар.— У замку зараз зібралося понад півтисячі шляхти, у Лукашевича – сотня вимуштрованих гайдуків, чотири гармати націлено на греблю. А на греблі ще півсотні сторожі, яка охороняє її вдень і вночі. З сотнею чи двома повстанців такої фортеці не здобудеш.
– Людей у нас досить,— заспокоїв Мочернюка Семен.— Зараз у Боднарові крім побратимів біля тисячі повстанців? а за день їх утричі більше буде. З цілого Підгір’я народ до нас, як повінь, пливе. Тільки мушкетних мало. Більшість повстанців озброєна чим попало.
– Половина поляже на греблі,— зітхнув господар.
Семен замислився, посумнів.
– Поки що, мольнаре, допоможи мені якнайшвидше дістатися на замок,— наказав несподівано Мочернюкові. – Сам хочу побачити, що можна буде зробити.
– Так хоч зараз, полковнику,— зрадів, що трапляється нагода допомогти однодумцям, Мочернюк.— Оце недавно приїздив за мною гайдук Яструбинського. Заболіли в пана зуби, лютує як навіжений. Будеш моїм помічником.
– Зроду панам зуби не висмикував,— посміхнувся Семен.
(Продовження на наступній сторінці)