– Кріпачці не треба вроди,— посумніла раптом дівчина.— Аби руки здорові… Ось пан Семен згадував, що наше село ніби мертве. Я щодня плачу, як подивлюся на згарища, як згадаю про людей, яких уже немає. Одних татари зарубали, інші втекли від пана Закревського шукати кращої долі і ніколи сюди вже не повернуться. Вуйко Яким з вуйною та хлопцем теж утекли,— зрадила таємницю.— Казав, що гірше ніде йому не буде. Далеко подався— аж у степи біля Січі. Там і панів немає, і татари рідко появляються, бо козаків бояться. Там воля, Семене,— вперше не назвала гостя "паном".— Воля! – повторила збуджено.— У селі навіть половини людей не залишилось. А хто залишився, той зараз для пана Закревського новий двір будує. У кожній сім’ї тільки хтось один може зостатися дома. Мама також там. Але ми щасливіші за інших. І хата вціліла, і навіть корова в хліві збереглась. Не встигли татари запалити наш кут.
Стукіт кінських копит і скрип воріт перебив розмову. У дверях з’явилося вусате сердите обличчя Закревського, а за ним бородате – конюха.
– Пся крев, а це що за амури у будній день! – не пізнаючи Семена, вирячився на нього й Оксану поміщик.— Ану, гайда на панщину, дівко! А ти хто такий, що моїх дівок баламутиш? – звернувся до Семена.
– Шляхтич, як і вацьпан!
Закревський, який тільки тепер уважніше приглянувся до Оксаниного гостя, вражено покосився на нього і повів долонею по чолу, щось пригадуючи.
– Ей, стривай же! —вигукнув збентежено. – Чи вацьпан – не син Гната Височана?
Семен не відповів, а тільки мовчки кивнув головою.
– Чекали ми вацьпана до себе в гості, а він ось куди вчащає,— посміхнувся криво Закревський, і в його голосі забринів глум, докір і образа.— Що кому миліше. Батько вацьпана та й сам вацьпан вирятували мене і сина з татарської неволі, а тому прошу забути наше маленьке непорозуміння, що оце тут сталося,— простягнув гостеві руку. Семен на мить завагався, але простягнуту до згоди руку прийняв.
– Гей, гей! Яка гарна пора – молодість, зітхнув, згадавши минуле, Закревський.— Мабуть, на те дає її господь, щоб люди кохалися. То не гріх, ані не сором,— додав швидко, помітивши збентеження молодих.— Я теж знаю, що таке любов,— посміхнувся, сідаючи, мабуть вперше у житті, на просту лаву в кріпацькій хатині.— Раз рисака до смерті загнав, так до своєї єймосці квапився. Але бачу – у моїх Братківцях швидко заграють музики,— позирнув лукаво на Оксану.— Дівка – моя кріпачка,— несподівано нагадав молодим жорстоку дійсність.— Але хай вацьпана це не турбує. З Закревським завжди можна домовитися,— порадував Семена.— Поговоримо, сторгуємось, я викуп – у кишеню, а вацьпан – дівку за руку й до церкви.
Семен, слухаючи Закревського, не знав, чи сердитись на поміщика, чи дякувати йому. Та все ж юнак у душі гаряче бажав, щоб віщування Закревського збулися.
– До весілля, дівко, сиди дома і готуй віно,— ласкаво звернувся до Оксани Закревський.— А тепер залиш нас удвох, бо я маю з паном Семеном обговорити важливі справи.
Оксана тихо вийшла з світлиці. На душі в неї було так радісно і легко, ніби їй уже подарували волю.
Залишившись удвох з Семеном, Закревський не квапився розпочинати розмову. Узявся зосереджено набивати люльку. Був злий на Семена, що той задля дівки-кріпачки знехтував його дочкою, його домом, його старим гербом і шляхетством. І хто, власне? Вчорашній хлоп, який мало чим різнився від кріпака, бо хоч і нобілітований, але підлонароджений, він мав менше прав від усякої рукодайної голоти. Ображений шляхетський гонор не міг того забути, ані простити.
То з вини Агати і Зосі спіткав його, Закревського, такий афронт. Вони так вихваляли галантність і вченість цього хлопа, що він їм повірив. Навіть разом з Агатою снував всякі плани, зв’язані з Зосею, Семеном і пустищем, що ген за Братківцями.
Там – ліси, сіножаті та орна земля. Половину Зося одержала б у посаг. Заселивши пустище, цей хлоп відразу став би власником гарного маєтку. Посесіонатом… Але тепер хай нарікає на себе. Якби навіть на коліна перед ним ставав, то він, Закревський, не оддасть за нього своєї дочки. Нехай собі одружується з тою дівкою, але спершу мусить заселити пустище, викорчувати ліси, перетворити кущавину в родючу землю. З таким посагом Зося найде достойного нареченого. Височану за це він пообіцяє зо два лани. Таки використає хлопа, помстить йому за образу.
Семен, не знаючи, чого хоче від нього поміщик, мовчав і собі. Приходили різні здогадки. Закревський потребує грошей на будову нового дому. Мабуть, хоче щось продати, бо знає, що у Височанів знайдуться дукати. Може, який родинний клейнод, що зберігся од татар, може, лан[17]? А може, говоритиме про викуп Оксани? Бідна дівчина так прагне волі…
– А скажи, вашмосць, скільки у батька ланів? – озвався несподівано Закревський.
– Для нас досить,— відповів Семен.— Півланка під плугом і стільки ж сіножаті.
– І пан Гнат тим удовольняється? —з недовір’ям покрутив головою поміщик.— Такий славний муж, а сидить на півланах, як дрібний загродовий,— співчутливо позирнув на Семена.— На такій посесії не розбагатієш, самому треба ходити за плугом.
– Поляки хваляться, що їх П’яст[18] також ходив за плугом, а П’ястиха ткала на кроснах,— нагадав Закревському Семен.
– То вигадки ксьондзів,— розсердився Закревський.— Не вір, вацьпан, тому. Чи він бачив князя, воєводу, каштеляна або посесіоната за плугом? До плуга є хлоп. Вацьпан у школах також не вчився ходити за плугом. Кожний робить, що йому бог призначив. Але я не для того залишився з вацьпаном, щоб побалакати з ним, хто має орати, а хто керувати державою. Того вашмосць у школі на філософії наслухався. Я маю справу до батька вашмосці. Як прийдемо до згоди, то обидва на тому скористаємо. Мені прибуде новий маєток, а панові Гнатові два лани. Може, навіть два з половиною. Закревські не скнари. Вацьпан, бачу, не здогадується, що я маю на думці,— посміхнувся.— Йдеться про пустище, що між Братківцями і Березівкою. Там його добрих двадцять ланів, але без людей хліб не зародить. Вацьпан, певне, дивується, що я не переселив частину кріпаків з Братковець. Розумний господар так не робить. Тоді ні тут, ні там не буде добра. У Братківцях землі, сіножатей та пасовиськ також біля двадцяти ланів,— похвалився гордовито.— У жнива завжди женців бракувало. Я не раз наказував при місячному світлі жати. Не знаю, що зараз робитиму,— аж схопився руками за голову.— Кріпаків вдвоє менше стало. Одних татари вбили, інші втекли. Ну, вже як спіймаю якого втікача, то на пострах іншим звелю батогами до смерті зашмагати.
– Од цих батогів і втікають люди від вашмосці,— з докором озвався Семен.
– Он який вацьпан! – відкидаючи вдавану доброзичливість, люто глипнув на Семена Закревський.— Буде вацьпан посесіонатом, тоді інакше заговорить,— знов прибрав доброзичливого вигляду.— Але краще повернімось до нашої розмови про пустище,— запропонував приязно.— Батько вацьпана має і силу, і пошану серед хлопів. Хай засновує на необжитому місці осаду, а за це одержить від мене два з половиною лана. Вацьпан перекаже мої слова, батькові,— підвівся з лави і добув з-за кунтуша годинник.— Це все, що залишилось від мого багатства,— поскаржився Семенові.
Годинник був великий, золотий, оздоблений самоцвітами, і Семен подумав, скільки кріпацької праці він коштував.
– Така вже пізня година! —жахнувся Закревський.— У Березівці чекають на мене з обідом. Вся наша сім'я зараз у березівського сусіда пана Качуровського,— пояснив.— Не гнівайся, вацьпан, що не запрошую на келих венгжина, але ж сам бачиш, я зараз на ласці у добрих людей.
Після відходу поміщика Семен розгублено позирнув у віконечко й замислився. Пропозиція Закревського, ніде правди діти, була привабливою. За два з половиною лана варт було потрудитись над заснуванням осади. При цьому можна домовитись з Закревським про викуп Оксани, включити її звільнення з кріпацтва в контракт. Поміщик, прагнучи якнайшвидше заселити пустище, певне, не чинитиме в цьому перепон. Тоді вже ніщо не стане на заваді їхньому щастю.
Скрипнули двері, до світлиці зайшла Оксана.
– Наш пан сказав тобі щось миле,— здогадалася, помітивши радість на обличчі Семена.
– Гадаю, Оксано, що скоро станеш вільною,— не відповідаючи на запитання, він пригорнув до себе дівчину, і їх уста зіткнулися в першому несміливому, ніби краденому, поцілунку.
6
Сутінки густішали, обгортали землю, просочувалися крізь невеличкі шибки до кімнати, заслоняли Семенові батькове обличчя.
Ватажок, спершись на стіл, мовчав, ніби не чув синових слів або забув про них. Але справа, про яку перед хвилиною йшла мова, була занадто важлива, щоб квапитись із словами.
– Закревський старий хитрун,— озвався врешті.— Хоче чужими руками жар загрібати.
– Ви про осаду? – насторожився Семен.
– Еге ж,— потакнув ватажок.— Закревський знає, що не скоро знайде осадчого, який заснував би йому на сирому корені осаду, а тому звернувся до мене. Староста також має чимале пустище біля Боднарова і обіцяв мені три лани, якщо заселю його.
– Щедрий,— здивувався Семен.
(Продовження на наступній сторінці)