– Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.
І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.
Сівши за свій столик, Габр якийсь час приходив до тями. Він хотів розповісти музикантові про себе, але що? Що він міг сказати? Що в нього якісь видіння? Що його хочуть лікувати від психозу? Що могла зрозуміти стара людина, почувши дивні речі про якісь видіння? Що могла порадити? Тільки злякалася б…
Мелодія своєю протяжністю будила неясні бажання. Вона була написана "не людиною" – так, здається, висловився скрипаль про її автора. "Незнайомі почуття". Але не йому, Габрові, незнайомі: він пережив їх, коли над його головою носилися білі крикливі істоти.
Сусід навпроти курив мовчки, заповнюючи близький простір Габра.
А чи було насправді все це – білі істоти, сяюча безмежна широчінь із рядами валів, що летіли до ніг? Чи справді його очі – вікно в інший світ? Невже ця кав’ярня – зовсім інше, ніж здається зараз йому та й кожному, хто перебуває тут? Невже насправді – все інше, весь світ?
Габр підніс руку до лівого, потім до правого ока. Йому хотілося ще раз переконатися у правді.
Прокладки лежали тепер у його долоні.
Дивно, але він не знепритомнів, і навіть страх був не такий сильний, як раніше: він побачив те, що якимсь чином очікував.
Темна штучна печера з голими залізобетонними стінами. У ній за потворними столиками, згорбившись, сиділи вже знайомі страхітливі істоти в ганчір’ї, напівголі, курили; опустивши голови донизу, смоктали через трубочку оргнапій. Частина їх смикалася в кутку. Щось проникало крізь відчинені двері – і, не доходячи, гасло в кутах. Істоти, схожі на тіні, сиділи і рухалися, ледь видні.
Габр підвівся – близького простору не було. Не було жодної потреби в нього вслухатися. Він ішов, обходячи столики й істот. Не вслухаючись. Не вслухаючись у довколишнє. Він відчув себе зовсім іншим.
Легко і швидко діставшись виходу, він зупинився: людина, що сиділа за його столиком, повільно пробиралася за ним слідом. Не дійшовши кілька метрів, вона зупинилася, стискаючи в руці пошуковий індикатор. Людина на щось чекала. Чекала, не хотіла входити в близький простір Габра. Навіщо вона йшла до нього? Навіщо зупинилася? Хто вона?
Вулиця – голий залізобетон – гула й здригалася від магніт-блоків, що проносилися на сусідніх рівнях, під ногами і над головою. Зліва, крізь штанги кріпильних конструкцій, проглядало щось, від чого у Габра забилося серце. Воно було схоже на те, що висіло над нескінченною широчінню летючих пінистих валів. У грудях знову народжувалися звуки – судомні, заливисті, вони рвалися назовні, їх не можна було зупинити.
Бляклі істоти пропливали повз нього, зупинялися і прислухалися, не розуміючи природи нестримного ґелґоту.
З верхнього рівня, струшені магніт-блоками, відпадали частинки бетонного покриття.
Зяяли отворами залізні опори.
Зі "Словника архаїзмів"
Упорядник – Інститут лексикології Академії археографії Державного Об’єднання
"СМІХ – судячи з матеріалів стародавніх книг, судомні спонтанні звуки, що супроводжуються стисканням грудної клітки і різким витисканням повітря через гортань, в результаті чого і народжується звук, схожий на булькання (див. Словник сучасної мови).
Вважається рудиментом, залишком тваринного походження. У наш час зустрічається при маревних станах хворих на деякі види психозу, що супроводжуються послабленням особистісного самозосередження і проривом інстинктивних початків. Див. РАДІСТЬ".
"РАДІСТЬ – специфічний стан нервової системи тварини, що характеризується руховою активністю. У людини зустрічається в старості і при психічних хворобах. Засвідчує наявність слабоумства. У психіатрії – піковий емоційний стан при галюцинаційному маренні. Споріднене – ЕЙФОРІЯ".
Із щоденника Габра
2139 день 17-го числення. Я все більше переконуюся: те, що зі мною сталося, – якась таємниця. Я потрапив у якусь таємницю, і моє потрясіння – від того, що я не можу її розгадати. Я не можу не вірити собі. Жах, який був спочатку, поступово минає, мені дедалі цікавіше. Я починаю звикати. Навіщо я пішов до Міністерства, навіщо поспішив? Я люблю ці нові почуття, я почуваю себе іншим. Я неначе прокинувся. І я не хочу знову заснути. Але я не знаю, як мені жити з усім тим, що відкрилося. Мені все більше хочеться орієнтуватися за допомогою очей – це зручніше, простіше, це не порівняти з почуттям близького простору. Але хто я тоді? У цьому мегаполісі. У цьому Державному Об’єднанні. Де тоді моє місце? Я не бачу його.
Із листа Ліоз
Габре! Благаю тебе! Давай іще раз зустрінемося. Ти мене дуже налякав, що з тобою? Адже у нас усе було добре, ми хотіли почати спільне життя. Звідки ця хвороба? Я боюся за твій розум. Прошу тебе, приймай регулярно біцефрасол, все минеться, ось побачиш. Ми ще будемо щасливі. Я так цього хочу. Подзвони мені, я тебе не можу застати.
Священик
Сто п’ята вулиця, дев’ятий рівень. Минуло сім годин: Габр перебував у квадраті 9-Х. Квадрат 9-Х розміщувався на тому самому місці, де і квадрат 8-Х, і квадрат 4-Б, де і його власний квадрат 23-К-4. Усі перебували там само: сім годин їзди на експресі пневмопоїзда означали лише те, що в близький простір почнуть входити інші люди, інші об’єкти. Тільки це, бо ніхто нікуди не переміщувався. Всі залишалися на тому ж місці. Руху в просторі не існувало.
Габр знайшов дзвінок для ноги біля порога, натиснув педаль. Хтось підійшов до дверей.
– Я від Окса Нюрпа.
– Заходьте.
Вони сиділи біля каміна, господар брав щипцями поліно і підкладав у вогонь.
– Це старий обряд, – говорив господар, – зараз кругом інфратехніка, але моя віра вимагає древньої простоти. Сьогодні в усьому Державному Об’єднанні ви знайдете не більше десяти камінів. Нас вважають диваками. Я сам його побудував – ось цими руками, за кресленнями. Ви приїхали подивитися на дивака?
– Окс розповів мені про вас, – відповів Габр. – Бачите, у мене складна життєва ситуація. Окс сказав, що ви…
– А ви віруючий? – перебив його хазяїн.
– Я не розумію.
– Ви чули про Бога?
– Ні, – відповів Габр.
– Доторкніться до стін, – сказав, трохи помовчавши, господар.
Габр підвівся і підійшов до стіни – вона була дивно м’якою.
– Вона оббита спеціальним матеріалом, – пояснив господар. – Це не залізобетон. Підлога, стеля – все оббито. Чуєте, як тихо? Сюди майже не проникає гул. Так жили колись. Я взагалі-то живу не тут.
– А де?
– Там. Я живу в минулих часах і в Богові. Вам це дивно чути.
– Ви сказали, що живете не тут?
Господар заворушився, поправив щипцями вогонь.
– Це довго пояснювати. Бог, молодий чоловіче, він… він пов’язаний із нескінченністю. Бог – це нескінченність. Він далеко. Так, усе це складно, молодий чоловіче.
– Але ж далекого простору немає, – затамувавши подих, вимовив Габр.
– Він є, – тихо відповів спірозмовник. – Якщо Окс послав вас до мене, значить, ви вже стикнулися з ним. Вам нема чого прикидатися.
Габр почервонів.
– Давайте щиро, – мовив господар. – Якщо ви побачили далекий простір, то так і скажіть.
– "Побачив"?
– Так Окс говорить. Звуки чують, а далекий простір бачать. Дивне слово, правда? Ви його не знайдете в жодному словнику. Хіба що в незрозумілій ідіомі "ви-бачити", коли хочете комусь "ви-бачити". Я думаю, Окс сам його придумав. Він себе називаючи "зрячим", від слова "зір".
– "Зір"?
– О, так. Це здатність сприймати далечінь. Хоча він давно вже не сприймає далекого простору. Він теж дивак.
– А ви? Ви сприймаєте?
– Я? – господар зітхнув. – Я просто думаю, що він є. Його не може не бути. Але я не знаю, що це таке. Окс, думаю, теж не знає, його взагалі-то неможливо сприйняти. Він є, але його немає.
– Як це? – запитав Габр.
– Він є як ідея, розумієте? Якщо є Бог, значить, є нескінченність, значить, є далекий простір. Якщо немає далекого простору – значить, немає протяжності, немає нескінченності, немає Бога. Бог всемогутній, і він не може жити тут, у тісній клітці. Він не може душитися в мегаполісі. Якщо немає "далеко", то немає і Бога, розумієте? Хто відчуває "далеко", той відчуває Бога.
– І ви відчуваєте?
– Так, – відповів господар. – Я це відчуваю. Хоча я не знаю, що це таке.
– А якщо… – Габр перевів подих. – Якщо я вам скажу, що я знаю, що це?
– Відчуваю руку Окса, – всміхнувся господар. – "Інша реальність", ви "бачите іншу реальність", всі глухі, а ви один чуєте… Так?
– Я був біля моря, – мовив Габр. – Я бачив нескінченність.
– Як ви сказали? – перебив його господар. – "Бачили нескінченність"? Мило, мило.
– Ви не вірите?
(Продовження на наступній сторінці)