Габр сіпнувся і завмер: п’ять чергових у дивному одязі сиділи півколом до нього. Очі їхні були розплющені і спрямовані на нього.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
О, я так хочу!
О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
О, я боюся себе.
Частина ІІІ
ТИХИЙ КУТОЧОК
Селище знаходилося біля самого моря, за лісом, який частково приховував стіну мегаполіса. Будинки були невеликі, з дивними похилими дахами, а головне – в кожній стіні був отвір, закритий чимось прозорим. Габр підійшов і помацав стіну: це не були ні бетон, ні залізо. Море плескалося за два кроки – спокійне, живе, перекочувало невеликі вали.
– Нам трохи далі.
Пан Річардсон – так він просив його називати – повів його чимось подібним на вуличку. Всі будинки були світлі, чистенькі, і такі само світлі, одягнені в яскравий одяг були люди, що з’являлися зрідка на дорозі. Усі вони йшли дуже швидко, з широко розплющеними очима, анітрохи не боячись наштовхнутися на перешкоду. Подекуди біля будинків гралися в піску діти.
– Здрастуйте, дядьку Річарде! – кричали вони здалеку.
І ніде Габр не побачив орієнтаторів. Не було взагалі жодної техніки.
Його провели в будинок, посадили в м’яке сидіння.
– Пити хочете?
Пан Річардсон налив йому якийсь гарячий темний напій. Габр випив. Стіни всередині були теж світлі, подекуди висіли незрозумілі зображення: обличчя людей, гори, в кутку стояло щось схоже на дерево.
– То що, ви вирішили, що ми "не´люди"? – запитав пан Річардсон, попиваючи темний напій. – Диви куди замахнулися – зупинити мегаполіс!
– Ви, – проговорив Габр, – ви, які бачать, як ви можете сидіти там, у Центральному Управлінні, і брехати, брехати!
– Так, ми брешемо, – відповів Річардсон. – Тому що… Вам цього не зрозуміти. – Він поставив чашку на стіл. – Вам не зрозуміти, в якому становищі ми.
– В якому ж? – Габр поїдав його очима.
– Ось ці будинки, які ви бачили, – це все, що нам залишилося, все наше життя. Нас мало, молодий чоловіче. І нам нічого не залишається, як…
– Як правити цілим світом? – перебив його Габр. – Адже люди, мільйони людей думають, що Вища Державна Нарада складається з таких самих, як вони. О, коли б вони знали, хто захопив владу!
– Захопив владу? – розсміявся пан Річардсон. – Годі. Ні я, ні наші предки її не захоплювали.
– Звідки ж вона у вас? Адже Вища Державна Нарада складається повністю зі зрячих?
– Так, туди входять голови всіх зрячих сімейств, – кивнув господар. – А до цього туди входили їхні батьки, а перед тим – батьки їхніх батьків, і ланцюжок цей, молодий чоловіче, губиться в далині часів.
– Дивовижно, – струснув головою Габр. – І ви собі спокійно керуєте мільйонами, навіть не замислюючись, хто вам дав таке право?
– А який сенс замислюватися? – відповів Річардсон. – Що від цього зміниться? От ви нас засуджуєте, а самі готові були позбавити життя мільйони цих нещасних.
– Я… – Габр прикусив нижню губу. – Я не хотів. Просто…
– Ну як же не хотіли? – хитро подивився на нього Річардсон. – Ви ж уже відкручували блок.
– Я не хотів, клянуся.
– Врешті-решт, не в тому річ, – зітхнув господар. – Справа в тому, що ми по-різному розуміємо "добро" і "зло". Вам здається, що ми злі, чудовиська, – а нам так зовсім не здається. Та візьміть хоч такий варіант: ми всі відмовляємося від влади, залишаємо мегаполіс. Цього ви хотіли б, так? І хто сидітиме за пультами? Хто буде контролювати забезпечення життєдіяльності?
– Але ви… ви просто узурпували функцію управління. Так. Незрячі, вони… вони могли б самі управляти собою. Просто… має бути спеціальна, пристосована для них апаратура…
– Ви вважаєте, цього достатньо? Наталі, йди до нас!
У дверях з’явилася істота в легкому, повітряному одязі, пройшла через кімнату.
– Посидь із нами, а? Ти ж чула про молодого чоловіка з мегаполіса?
– Так, – відповіла дівчина. – Передавали у вчорашніх новинах.
– Ну от, мені доручили показати йому наш Тихий Куточок. Уявляєш, він вважає, що незрячі могли б самі керувати мегаполісом.
Дівчина промовчала, тільки підняла очі й уважно подивилася на Габра.
– Але ж цього заздалегідь ніхто не зможе гарантувати, – продовжив Річардсон. – Наші роди правлять цією махиною не одне числення. Досвід, знання, яких не вичитаєш у книжках, ну і очі. І заради чого, молодий чоловіче, ми почнемо все руйнувати, ставлячи життя в мегаполісі на грань ризику? Заради вашої "справедливості", яка незрозуміло навіщо і кому потрібна? І потім, врахуйте: незрячі правлять на всіх нижніх щаблях. Ми тільки вгорі, звідки все видно. У кожному квадраті своє самоврядування, ми даємо тільки загальні установки через Голову.
– Він зрячий? – запитав Габр.
– Так. Ми намагаємося, щоб у кожній регіональній Нараді Головою був зрячий. Бо хтось один на місці має бути залучений до таємниці…
– До якої таємниці?
– Ну… якщо хочете, до таємниці нашої влади. Звісно, це мусить бути зрячий, чи не так? І потім, подумайте самі, ну, припустимо, ми підготували б такий загін ваших управлінців із незрячих, ну, щоб вони зайняли наші місця біля пультів ЦЕУ, у Вищій Нараді. І що з цього вийшло б? Їх потрібно було би змалку ізолювати від усіх, щоб вони виросли в іншій свідомості.
– Навіщо? – запитав Габр.
– Як навіщо? – здивувався Річардсон. – Як же можна зрозуміти мегаполіс, його будову, якщо ти переконаний, що нічого, крім близького простору, не існує? А як без такого розуміння можна ним керувати?
– Але ж ви… ви самі задовблювали цією брехнею мільйони…
– Ми? – перепитав господар. – В жодному разі. Те, що ви приписуєте особисто нам, існує безліч числень, воно придумано не нами.
– А ким?
– На це важко відповісти. Ми, звичайно, могли би спробувати – лише спробувати – почати переконувати людей у тому, що вони висять у повітрі, живуть у залізних ящиках і взагалі – сліпі… Чому ви мовчите? Мабуть, ви це намагалися робити, чи не так?
– Так, – опустив голову Габр.
– Ну, і багато вам повірило? А якщо би повірили? Що було б? Із мегаполісом, із усіма цими мільйонами, з їхнім життям? Знаєте, в чому різниця між нами і вами?
– Вами? – глянув на нього Габр.
– Ну, я маю на увазі Окса Нюрпа, всіх цих "борців за справедливість". Ми хочемо знати наслідки того, що ми робимо. Нам не все одно, що трапиться, якщо "справедливість буде відновлена". І оскільки ми дуже і дуже невпевнені у наслідках, ми… – він зітхнув, – ми просто нічого не робимо. Ми боїмося щось міняти. Ось, скажімо, така дрібниця: нехай загін спеціально вихованих змалку незрячих виросте зі свідомістю, аналогічною нашій. Тобто начиненим усіма знаннями про істину. І ось ми його посадимо замість себе, так? Що з цього вийде? Клан. Новий клан, і не більше.
– Чому?
– Тому що, молодий чоловіче, між ними і всіма іншими буде нездоланна прірва у свідомості. А нерозуміння з боку маси відштовхне, не зможе не відштовхнути, не замкнути купку в коло вибраних, яких "не розуміють, хоча вони бачать істину". І ще плюс дарована нами влада… Створимо нову, незрячу аристократію – яка, врахуйте, невідомо, чи зможе повноцінно замінити нас, – і на цьому все.
– То ви, значить, визнаєте, що ви аристократія? Зряча аристократія? – запитав Габр.
– Ну яка ми аристократія? Ми просто бачимо. Бачимо світ.
– Але ви ж не працюєте в шахтах, не живете в бункерах?
– Ви думаєте, вони б відчули різницю між своїм бункером і ось цим будинком? Ну, гаразд, – пан Річардсон піднявся, – ви тут поспілкуйтеся з моєю дочкою, а я скоро повернуся, добре?
Грюкнули двері.
Габр залишився удвох із дівчиною. Та, не бентежачись, дивилася йому у вічі.
– Ви були незрячим? – запитала вона нарешті.
– Так, – відповів Габр. – Потім раптом став бачити.
(Продовження на наступній сторінці)