Кудись їх трохи вище односило, а знизу вже не порожнеча, а зовсім ніщо позначалося. Та в тому просторі, геть новому для них, не так вже й хотілося обзиватися; вони як то на свято якесь повбиралися, одна одній зборки на спідницях розрівнюють, а повику-у-утувані такі, в щось барвисте, яке їм не дуже-то й до душі було. Однак прогрібаються з того боку з такою якоюсь мовою ну чудною до них, наче щось хочуть спитатися, але самі ж біжком собі й переб'ють,— улазить до них манекенова рука ця, а їм якось і байдуже вже.
Посадила сонну дитину на горщик та залазила рукою під сорочечку й трохи студила спинку.
— Бо-ж, зовсім дитина спарилася,— не знати, де в цій хаті ліжко переставити.
— Баб, я хочу до тебе.
— Біжком, ти мені там товктися будеш і спати цілу ніч не даватимеш. Буде, що оно ті не повкублюються ніяк— Але ти її обдуриш, не знала б вона, що й так рано вклали, й насилу вгехкала, поки з тих ще ні котре не всунулося в хату— Ляжеш трошки, але щоб спала мені.
— То розкажи про снігову качечку, щоб я заснула,— а само вже тягне голову на двері, щось їй дуже видно здалося в кухні.
— Нікого там нема,— вдушила тако злегенька цю вертляву голівку в подушку, привезену з дому,— тихо будь мені.
— Це там лікарі прийшли й хочуть мені дати укола?
— Спи, я скажу, щоб вони слухняних діток не займали,
— Ну, розказуй про снігову качечку.
— Знаття б, як вона починається,— хитрувала жінка,— твій татуньо як вигадає щось.
— Йшла старенька бабця...
"От би сама не знала видумати,— згадуючи не так казочку,— а надивилася на цих бабусь, і тепер як легко синовими словами думати".
Вони вчора вивели, що вона забути не може їм, десь цими закапелками та по руїнах,— кому воно тут заважає, таке собі сільце посеред міста, що ввечері собака загавкає, а вранці півень збудить?
Але щоб так злякатися цеї тічки...
Віками тут заростало, що бійся підступитися, якийсь фундамент, щурів кишить, не пронесеш молока спокійно.
Вагончиків так попід церкву з цього боку наставили, ну й ці собацюри. Вона кричить до сина, щоб вертався, а йому то що — регоче; далі йдім, така гулянка.
Вона хапнулася за невістчину руку і вже рада була з цього свого переляку, ну не думала, що до такого дійде, і синова жінка так ніжно й спокійно до неї пригорнулася. Ярина готова була вже згадати вчорашню розмову на кухні; диво, бач, вона звикла не так борщ варити. То хай буде, як ти хочеш, пішла з кухні; вона що, хазяйка тут чи наймичка їм?
Є куди вийти в хаті, та ще одна втіха — ця дитина, бач, знайшла собі виправдання. Знов світить їм удвох зимувати на богуславській холодній квартирі. "Поїдеш до баби? Кажи, а то вони понаучують, будеш знати".
Та й тобі ходять ці бабці старенькі, нема роботи.
Ще вчора була зібралася до сестри в село, там не діждуться найкращої швачки; от голі без неї, та й годі. Коли цей сват. Вони якось поручкалися, але мови нема ніякої, вона боялася заходити, де він сам сидів.
Ці вчора рихтуються, вона до сина як до бога,— що ж, з цим дідом залишать, а самі кудись?
Вона розказала дитині казочку.
— Йшла бабця з дитинкою, і несли вони качечку снігову, нахромлену на патичок. Очка в качечки з вуглинок, а носик дерев'яний. Ще там до першої колії було добре, а далі дитинка впала і трохи тої качечки одбилося. Вони бока одбитого зашарували, а дитинка знов через одну колію впала, і менш качечки стало. Цс голівка в неї одпала, тому дитинка заплакала. Цить, каже їй бабця, ми голівку притулимо. Ще їм трохи було йти до вокзалу, та вони так боялися, що нічого з тої качечки не зостанеться. Я ще найду снігу, казала бабця, не плач. Оно поїзд, бач, лякала вона дитину. Назад дитинка в жменьці несла качечку і поклала її в кварті на балконі, щоб вона трохи пожила.
Ярина похукала дитині на тім'я і пестила вушко, щоб та вже заснула.
— Це ми з тобою тата виглядали і щось таке зліпили, і йшли, а ти плакала, бо падала, а воно розвалювалося, ти пам'ятаєш?
— То качечка снігова була,— зраділа дитина, доказуючи вже сама відому історію.
Вони кожного разу щось нове додумували, та й так їм було веселіше жити, одній малечі, а другій старій. Так вона знала й любила цю казочку, що знов звела суху голівку з подушки.
— А підеш зараз же на своє ліжко.
— Я буду спати, а ти мамі не розказуй,— піддобрювалося це горе до неї.
— А як батькові?
— Ми ж ходили давно на вокзал, і качечку снігову носили, а він де був?
— То це раз там,— вони з головами повкривалися,— а як знов прийде.
Дитина виборсалася з-під ковдри й голосно бабу спиталася:
— То й він з нами ляже спати, чи що?
— Як не буде де, то до нас прийде.
Вони обидві почули, як зашаруділо в замочку,— їх обдуриш, гляди!— і це знов чи страх, чи радість до них у ліжко закрадалися, що вони не знали, чи бігти вставати злодіїв ловити, чи повкриватися: от їх нема в хаті, шукайте, де хочте.
Ще ж якась розмова їм з переляку на душу йшла, лепече це горе, дуже вона того бабая злякалася.
— Як ти мені бабая покажеш, то я тобі взавтра поможу сміття в бачки складати.
— Нікуди я не піду, бо в мене спина болить, а сміття смердить.
— Фу, як воно смердить, правда, бабунько моя? — Дитина потискувала бабі м'якеньку шкіру над ліктем, а руки не відпустить, це як мамуня, що вона тоді не знала — боятися їй гавкоту чи цього міцного потиску.
Вони так позіжмурювалися на світло — що хоч думай; так гарно спали, а це якась очмана перебила.
— Що, ти мене, бабу й маму вже покинув? — допитувалася дитина через бабину голову.
— Хто це її вже понаучував? — Ну да, радий, що обізвалися, бо та словом не зустріне, повернеться і вже шаторить, де які порошки чи краплі.
— Йди бігом лягай, бо це зара буде.
— А що, нема?
— Ти доходишся, що й вона тікатиме з хати. Хто тобі, дурішй такий, терпітиме?
— Якщо вже од таких, як я, втікати...
— Г-ой, мовчав би.— Вона закричала б од такої раптової немочі,— балакай з ними, але дивилася з ніжним докором: це ж син її.
Ярина пошкрьомбала з дитиною на кухню, але порога не переступала, стояла тако всім видом до сина, тулячись лобом до гострих одвірків; понаставляв же з нового дерева, хазяїн.
— Ми завжди помиляємося, думаючи, що вибрали жінку з подоби своєї матері. Ми вибираємо чорта в подобі матері і мусимо пережити еру страждань та упосліджень, аж поки цей чорт не втілить подобу любові в істоту, на роджену з його лона. А так ми зайві, й нічого не вдієш.
— Що ти там мелеш? — Ярина вийшла з кутка на світло, роздивляючись, як син стягує черевики, лапаючись за стіну.
— Осьо я поможу татові шнурки розв'язувати,— випручувалася дитина на голову бабі.
— Сиди тамо, бо впущу на підлоіу, то там тобі жаба й цицьки дасть.
— Ой ти вредна,— хотіла плакати дитина— Тато добрий.
— Оно диви,— показувала Ярина під стіл аж на кухню,— ворушиться, бачиш?
Вона стала за сином двері причинити й послухала, де він там шарудить у темряві.
— Твій батько який приходив, але щоб таке вичворяти... Диви, він ще й обзивається, лежав би й не дихав.
— То хіба я винуватий, що батька з дурного дива не стало.
— Я тобі давно хотіла сказати. Ти про батька так більш не думай. В нього серце хворе було. В мене є довідка з лікарні, ха-но осьо покажу. А це що він таку слабість мав, то не він, сину, винуватий.
Дитина й собі вушко тягнула в дірочку, але щось їй не дуже чутно було.
— Дай-но й мені послухати,— шепотіла в потилицю бабі.—
Його там ніяка хороба не вхопить?
— Та на, де ти такс видерлося, господь тебе знає... Вони знов повкривалися з головами, і тепер їй добре
почулося, як прочинилися двері.
Тра вставати й там трохи побути.
Але дитина й собі в крик, так хотіла маму побачити.
— Це нам обом буде, що ти не спиш, а вже пізно,— казала Ярина таким голосом, що вже їй байдуже,— балакай собі.
— Мамо, їй завтра в садочок,— чутно Ярині аж на цей поріг її буцімто кімнати,— як ви цього не розумієте.
— То я з нею побуду.
— Ну да, а потім знов біжи за довідкою, бо так не приймуть.
— Побудеш з бабою вдома, га? — сміялася до дитини, аж видно було вставлені металеві зуби.
— Я хочу в садочок— Ще й, диви, так, щоб мати почула; от лихоманка.
— Ну цить, цить, зара підемо спати,— гехкала на собі дитину.
Ярині видно було крізь скло за невісткою, як вона копирсається в холодильнику.
Це вже знов щось попре сусідці: не хазяйка, ні.
— І не плач, не плач,— кинулася невістка до дитини.— Вкладайте її, бачите, знов ці нерви.
За це то вона вже не змовчить, хай як знають. Бракувало ще цих дорікань. От не сидітиме й дня, нема хіба їй куди вертатися?
— Вона, коли в мене, не така,— наважилася сказати свою давню думку.
Еге, діла не буде.
— А ви запитайте тата, звідки воно в неї береться.
(Продовження на наступній сторінці)