Ти дивуєшся що мої руки та й зрештою вся шкіра пахне яблуками
Це й справді якось дуже дивно принаймні ти так говориш я теж це відчуваю,
але кажу тобі що немає чого дивуватися. Бог щось відбирає і щось натомість додає. Так стається фактично завжди ти ж знаєш, що коли я нервую коли я багато нервую з мене починає осипатися волосся, як листя із дерева. Хіба ти цього не помітив, хіба не зауважив, що я щоночі коли ти засинаєш відклеюю із твого тіла пластирі, торкаюся пальцями, де тобі боліло і рани затягуються
Удари заживають. Хіба не знаєш що заліплюю ними своє маленьке серце і цих пластирів на ньому вже так багато, що деколи між ними проступає кров і доводиться завертати її просити. Іще не час. Шкіра моя щоправда вже тепер тоншає і починає пахнути теплими від сонця яблуками, гарячими сонцями, моїм сином під моїм серцем. І ще так рано, мій любий. Так рано руки наші теплі, а б’ють холодно. Дивуєшся ти тепер, всьому дивуєшся ,а я знаю, що ти просто не можеш забути мого розтріснутого навпіл голосу ти досі чуєш тобі досі лунає цей звук, як мої слова падають на землю потьмянілими і якимись дуже крихкими золотими монетами. І ти знаєш, що я боюся, що можу тепер оніміти. І я знаю, що ти знаєш, що я боюся, що можу тепер оніміти. І ми тремтимо як дерева на вітрі, як дві осики, і наше листя сивіє якщо тільки листя справді може посивіти. Дуже міцно мене обіймаєш, дуже міцно притискаєш до серця, і кажеш так насправді не може бути. Я позбираю це потьмяніле золото, відчищу його і воно блищатиме на сонці, воно дзвенітиме як твій сміх. І я запитую чи справді мій сміх дзвенить, і ти кажеш що справді. І запитуєш чому в мене всі руки в синцях і де я падала, а я нічого не можу згадати, бо ці яблука пахнуть так тонко і так солодко. Бо є речі, яких не варто в собі тримати, бо є щось більше від смутку і болю. Бо сьогодні мені хочеться розповісти тобі про найбільшу в світі радість, яка теж як і я сьогодні чомусь пахне яблуками.