А бувало й по-іншому: Мурчик і Васько вже обідають, а півник біжить з усіх сил із-за якогось куща. Тоді кішки розбігаються, бо не раз пробували; який вже гострий у нахаби дзьобик. Прибулець ласує доти, поки воло не стане подібним на гумовий м'ячик.
Аж весною я знову потрапив проїздом до тітки Ольги. Пригадався і Приблуда — ненаситний індивідуаліст.
— Чи живий ще приблудний півник? — поцікавився я у тітки.
— О, тепер він за хазяїна у курей.
— А старий півень де?
Як почали взимку кусатися, то старого віддала сестрі. У неї якраз не було півня. Може, хочеш подивитися на свого Приблуду? Орел, а не півень.
— З радістю, — промовив я і взяв зі столу кілька шматочків хліба. Кури тепер не гуляли по всьому подвір'ю, а були зачинені у вольєрі із дротяної сітки.
Ще здалеку побачив кілька білих і рябих курок і серед них — білого півня-велетня: гребенястого, кряжистого і високого. Тітка відчинила хвіртку, і я увійшов на півнячу територію. Приблуда трохи наїжився, почервонів, почав сердитися, розгрібаючи великими лапами брудний сніг, і раз за разом кидав очима на мене, ніби хотів сказати: "Забирайся звідси по-доброму, не порушуй нашого спокою".
Я по-дружньому усміхнувся Приблуді і простягнув йому шматок хліба. Він здивовано зиркнув на мене, повільно підійшов і дзьобом вирвав подарунок з моєї руки. Але не з'їв сам, як це раніше робив, а наступив лапою на кінчик окрайця і почав дзьобом дробити хліб на шматочки. При цьому ще й голосно засокотав: ко-ко-ко-ко, ко-ко-ко-ко-о-о.
Кури швидко зазбирали крихти, а Приблуда навіть не покуштував, який же на смак мій подарунок.
— Хазяїн! — радісно усміхнулася жінка. — Спочатку нагодує своїх подружок, а що вже залишиться, то іноді й сам попробує. Добрий він.
А півень ніби зрозумів тітчину похвалу, бо раптом затріпотів крильми, вигнув дугою шию і проспівав голосно, розкотисто:
— Ку-ку-рі-ку-у-у-у! Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у! .
2. Забіяка
Я давно знаю, що є півні забіяки, що в деяких країнах навіть вирощують спеціальної породи когутів і влаштовують привселюдні змагання-бої між гребенястими. Але не думав, що зустріну забіяку у тієї ж тітки Ольги (через кілька років після Приблуди).
Мене попросили вранці нагодувати собаку, кота і курей. Почав, звичайно, з курей. Набрав у миску пшениці, у відро води і поніс те у закриту дротяну вольєру. Відчинив хвіртку і побачив кілька курок, білу качку і червоно-чорного середнього зросту півня.
Я зайшов у простору вольєру. Причинив хвіртку і почав порядкувати: зерно висипав у два дерев'яні корита, а воду… а воду з несподіванки порозливав!
Злякано скрикнув, коли відчув на плечах чиїсь гострі пазурі, які вп'ялися в тіло через сорочку. І зразу ж нападник почав клювати мене то в голову, то в шию. Позасвідомо мої руки миттю знялися вгору, схопили якогось великого птаха, сильно стиснули і зірвали з плечей. Яке ж було моє здивування, коли побачив, як з рук виривається отой півень, що хвилину тому наїжачений ходив по вольєрі. Забіяка клював мені руки, виривався, аж поки його не пустив на землю.
Скривавлений, я позадкував до хвіртки, а півень знову весь з'їжився і раз за разом кидався до ніг. Він так сильно бив крильми і лапами, що на моїх гомілках надового залишилися синці.
З того пам'ятного ранку я остерігався напасника. Але він завжди при-ловчувався хоч раз кинутися на мене, хоч раз вдарити крильми чи лапами по черевику.
Сторож з того півня був неабиякий. Якось сороці щось приглянулося у вольєрі, і вона сіла спочатку на хлів, а потім почала підкрадатися до вже величеньких курчат. Забіяка як кинувся на непрохану гостю, то вирвав з неї немало пір'я. Тепер птаха десятою дорогою обминає півнячу заповідну зону.
Одного разу я вийшов на подвір'я помилуватися вечірніми сутінками і почув якийсь гармидер у хліві. Коли це Бровко як залає, ніби кличе: "Скоріше сюди! Рятуйте курей!".
Я прислухався. Справді, ніби у курнику злякано закахкала біла качка, закудкудахкали курки.
Витягнувши з кишені сірники, я побіг на той шум. Рвучко відчинив двері курника, черкнув сірником. Кури продовжували лементувати, а на підлозі лежав скривавлений півень і міцно тримав ногами за шию якогось чорного звіра. Я підбіг до забіяки, присів. Насилу вивільнив мертвого тхора і викинув на подвір' я. Героя битви заніс до хати, змастив йому рани йодом і поклав лежати на підлозі коло дверей.
Поки я мив руки, півень поволеньки підвівся, оглянувся. А коли підійшов до нього, то він з'їжився і пішов битися зі мною. Розсміявшись, схопив пораненого і поніс до курника. Правда, забіяка не сидів спокійно, а хоч і кволо, та покльовував мою руку.
Через кілька днів птах повністю одужав і знову щиро служив курям і качці. І хоч я став йому у пригоді, він не переставав гніватися, коли бачив мої ноги у вольєрі. Нічого не вдієш. Такий вже у півня характер.