— Тітонько, можна на журавлика подивитися?— несміливо попросив Андрій.
— А чого ж не можна? Тільки не задушіть. Хлопці побігли до хати. Поки Олесь обережно виймав з ящика журавлика, Андрій, кинувши свою ношу на підлогу, розв'язав майку і витягнув за ногу велику зелену жабу.
— їж, маленький, їж,— підніс Андрій квакавку пташеняті до дзьоба.
Але журавель тільки хитав дзьобатою головою.
— Ось бачиш, він не їсть жаб,— промовив Олесь.— Даремно старалися. Відмовляється від манної каші.
— Повинен їсти. Я йому зараз меншу витягну. Андрій кинув жабу на підлогу і знов схилився над вузлом.
У цей час до хати ввійшла мати. Біля порога вона наступила босою ногою на жабу і злякано скрикнула:
— Ой, що це?!
З несподіванки Андрій випустив з рук майку, а Олесь пригорнув журавлика до грудей.
— Чи ви при розумі?— позадкувала жінка до дверей, бо по всій підлозі вже плигали зелені плескаті жаби.
— Це для журавлика,— виправдувався Олесь.
— Жаби не кусаються,— запевняв Андрій.— Вчителька казала, що вони корисні, бо комарів і мух ловлять.
— Ось що, хлопці,— отямившись, промовила мати.— Через хвилину щоб і вас, і жодної скакелюхи в хаті не було.
Андрій кинувся ловити жаб, але вони вже порозлазилися по кутках і хтозна-де ділися. Тільки одна дурненька чогось дерлася на стіну: мабуть, вирішила, що потрапила в яму.
— Через твоїх крякавок мені сьогодні буде,— буркнув Олесь.
— А твоїх тут нема?— огризнувся Андрій.— Разом ловили.
— Навіщо ти висипав їх на підлогу?
— Самі повилазили.
— Бо не треба гав ловити.
— Якщо ти такий розумний, то лови жаб сам!— образився Андрій, кинув майку серед хати і швидко вийшов, навіть не попрощавшись.
Олесь обережно опустив журавля в ящик і почав ловити і викидати квакавок через відчинене вікно.
А журавель ріс, вбирався в пір'я. Поки він був малий, вчителька біології Валентина Михайлівна кілька разів заходила, розказувала, як його доглядати, чим годувати. Назвав Олесь свого вихованця Журавкою. Вранці, коли хлопець ще спав, птах заходив з сіней до кімнати і курликав йому над головою. Якщо той не хотів вставати, то журавель своїм довгим дзьобом смикав ковдру. Хлопець уже знав, що в такому випадку негайно треба вставати, коли не хочеш мати синців на тілі. А ще полюбляв Журавка скубати Олеся за біляву чуприну.
Хлопець вмивався, а птах підходив до відра, опускав туди рудувату голову і бризкав водою на своє сіре пір'я.
Снідали разом: Олесь — за столом, а журавель — поруч, на підлозі, з глибокої каструлі.
Так було кожного дня...
Потім вони йшли вулицею: попереду — корова Ракета, а позаду — Журавка та Олесь. Ім'я сподобалося журавлеві, і він завжди відгукувався на голос хлопця.
Журавка так прив'язався до Олеся, що не відставав від нього і тоді, коли той біг завертати корову, щоб не наробила шкоди. Хлопець розмахував руками, лякаючи Ракету, і птах на бігу теж вимахував крильми.
З Ракетою Журавка не дружив. Він був пастухом суворішим за Олеся. Раніше корова могла скубнути жмут конюшини, солодкої кукурудзи чи бурячиння. А відколи з хлопцем почав ходити журавель, їй цього не вдавалось.
Якось, коли Олесь грався з Журавкою, корова кинулася до конюшини. Тільки висунула язик, щоб захопити жмут пахучих стебел, як де не візьмись, поруч став журавель і злегка клюнув її дзьобом у морду. Ракета так розгнівалася, що, наставивши гострі роги, пішла у бій.
Та Журавка не злякався. Він підскочив, вмостився зверху на корові і почав клювати її то між рогами, то у шию. Ракета бігала по конюшині, молотила себе довгим хвостом по спині, але зігнати причепу не могла. Коли ж вибігла на пасовище, то птах злетів на землю.
З того часу корова стала боятися журавля.
Із пастушків Журавка виділяв Андрія. Той ніколи не дражнив його, частував то жабою, то ящіркою, то рибкою.
Того ранку пастушки, як завжди, радісно зустріли Олеся і Журавку.
— Журавко! Журавко!— гукали хлопчаки.— Ось жаба! Лови ящірку!
Та гордий птах став серед пасовища на одній нозі і не звертав ніякої уваги на хлопців. Коли Микита підніс Журавці до дзьоба жабу, той сердито курликнув і дзьобнув його по руці— Хлопець ойкнув, а пастушки засміялися.
— Так, Журавко, так його!— гукнув Андрій.— Нехай не розорює пташиних гнізд.
— Сам ти розорюєш!— огризнувся Микита.
— Неправда,— сказав Андрій.— Журавка зразу тебе впізнав. Мене він не буде клювати. Дивись.
Андрій присів коло журавля і ласкаво:
— Журавчику, будеш їсти?
Журавель тихо курликнув і потягнувся дзьобом до торбини, в якій щось ворушилося. Скоро хлопці побачили, як птах витягнув невелику ящірку, кинув її на землю і почав нею датися.
Раптом птах сердито курликнув, розбігся, злетів над землею і опустився перед Ракетою, яка саме підкрадалася до кукурудзи. Олесь завмер. Це вперше журавель знявся так високо в повітря.
— Скоро Журавка свисне Олесеві з неба,— засміявся Микита.
— Тобі що до того?— неприязно буркнув Олесь.
— Жаль журавля.
— Жалійка знайшовся,— зневажливо сказав Андрій і одвернувся від Микити.
Пастушки дивилися туди, де, наче вартовий, ходив Журавка, ніби охороняючи кукурудзяне поле від худоби. Микита підійшов до засмученого Олеся і порадив:
— А знаєш, що моя бабуся зробила, коли курка перелітала через огорожу? Вона підрізала їй крила — і курка навіть не пробувала більше літати.
— Ну, і що з того?— запитав Олесь.
— Підріж крила Журавці — і він не полетить від тебе.
— Що ти сказав?— злякано скрикнув Олесь.— Журавці крила підрізати? Як курці?
— Хлопці!— гукнув Андрій.— Давайте рудому Микиті язика підріжемо! У кого є ножик?
— У мене! У мене!— галасували пастушки, витягаючи з кишень і торбинок ножики.
Микита позадкував, а потім чкурнув, лише підошви у черевиках замелькали. Хлопці ж реготали, аж за животи бралися, свистіли і вигукували:
— Тримай його! Ого-го-го! Тю-тю-тю!
Журавка тим часом злетів у синяву неба, довго кружляв над пасовищем, ніби випробовував силу і міць своїх крил. Коли втомлений опустився біля Олеся, той пригорнув його до грудей, погладив по голові і пошепки:
— Ну, як, Журавко?
І здалося хлопцеві, що птах зрозумів його, бо у відповідь ласкаво курликнув.
Олесь знову пішов до школи. І кожного ранку Журавка будив хлопця. Потім разом виходили на вулицю. Олесь помітив, що прохолодні ранки почали хвилювати птаха, він частіше став поглядати на небо.
На шкільному подвір'ї їх зустрічали дітлахи. Журавка вже звик до галасливих друзів Олеся, поважно походжав по волейбольному майданчику, заглядав у квітник, у сад.
Якось Журавка навіть зайшов з Олесем до класу, постояв коло парти, поки хлопець вішав на гачок ранець, і вилетів через відчинене вікно.
Як тільки лунав дзвоник, журавель хитав головою, ніби прощався з хлопцями, потім злітав у небо, кружляв над школою і зникав за високими осокорами...
А одного дня Журавка не повернувся додому. До пізнього вечора виглядав його Олесь, навіть забув про уроки. Батько, що якраз був удома, гримнув на сина:
— Ти чого не готуєш уроки?
— Я вже, тату,— сказав неправду Олесь, крадькома зиркаючи в притьмарене сутінками небо.
— Щось мені не віриться, парубче,— усміхнувся у вуса батько.— Чи не Журавку виглядаєш?
— Так.
— Не повернеться він, сину. У вирій полетів.
— Ви бачили?
— Його родичів бачив учора. Багатенько зібралося їх на болоті.
— Може, й Журавка там?
— Може.
— Хоч би ще раз його побачити.
Побачиш,— впевнено сказав батько.— Весною прилетить.
— І нас не забуде?
— Може, й не забуде. Твій Журавка розумний, справжній друг.
Батько підійшов до сина, поклав на плече руку:
— Жаль?
— Жаль.
Вони стояли і поглядали у небо, де засвічувалися перші зірки.
З того дня, як журавель покинув рідну домівку, Олесь майже щодня виглядав його. Прийде з школи, нашвидкуруч приготує уроки — і гайда на подвір'я, у садок, у поле. Йде стежкою чи зупиниться де, очима ж зорить у небо, проводжаючи то білі струни бабиного літа, то сірі хмаринки, що повільно відпливали із позолоченого осіннього краю до далекого сонячного вирію.
Андрій розумів Олеся і намагався хоч як-небудь розважити свого друга. Якось, повертаючись із школи, він запропонував:
— Гайнемо до болота?
— Зараз?— запитав Олесь і зупинився.
— Так.
— Гайда!— зрадів Олесь і гукнув: — Доганяй!
Хлопці побігли вузькою вуличкою, з обох боків якої звисали довгі колючі батоги дерези. Добре захекавшись, вони зупинились аж під густими вербами, котрі великим обручем обхопили спокійне плесо ставка, на якому розкошували величезні табуни колгоспних гусей та качок.
(Продовження на наступній сторінці)