Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.
Дорога гула, ревла, стогнала.
А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі.
Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку:
— Мамо, дивіться!
— Що там, сину?
— Тополя засвітилася.
Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася із середини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.
Хлопчик допитувався:
— Мамо, там лампочки? Як на ялинці?
— Ні, Юрасику, то листочки так світяться.
— А хто їх посвітив?
— Осінь, мій хлопчику.
— Осінь?
— Еге ж
Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.