«Сон» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «Сон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Як бачиш, — додали мені, — все оце — установи задля розуму або душі, щоб і вона сиротою не скніла. А ото далі — то вже задля потреб щоденного життя. — І вони повели мене діла.

Довгі й просторі, неначе загони, будинки стояли один біля другого, виставившись на улицю своїми великими вікнами.

— Це будуть крамниці? — спитався я.

— Ні, це майстерні. Оце тут з дерева виробляють всячину — і вози, і колеса, мебель усяку, вікна — все-все, що потрібне чи в хаті, чи в полі. Он там, де чорніють димарі на оселі, виробляють всячину з заліза або міді — там і кують, і виливають. А там — камінь обробляють — точать, пиляють, вистругують з нього усякі виробки; а там з глини посуд готують; там пряжу прядуть та тчуть, там одежу всяку шиють; там з ременя виготовки виробляють, чоботи шиють, черевики. З отого боку — крамниці, куди на продаж збувається всячина, що по майстернях вироблена; а з того, що доходе вже аж до церкви, — шпиталь, де хвороби усякі лічать і каліки та немошні на громадський кошт проживають. А там, у самій середині садка, — он бач високий димар — там у нас парова машина, що і воду з далекого глибу землі добуває та по трубах, куди її треба, подає, і сили задля всяких верстаків по майстернях постачає, і світло електричне виробляє, і освічує всюди, де світла треба.

— Ну, та й капіталу ж тут угачено! — дивуючись, скрикнув я. — Скільки-то його треба, щоб збудувати всю оцю озію, а потім ще й в ход пустити? І де ви того капіталу добули?

Ті, що водили мене, усміхнулися.

— Оцими руками та оцими головами, — одказали мені, — найголовніший задля сього капітал — свій розум та своя гуртова праця. Тільки одними ними ми оце все і добували.

— Як, і без грошей? — аж скрикнув я.

— Хотілося б тобі сказати, що без грошей. Отже таки ще люди не обвикли переводити свою працю на гроші, то без них не обійшлося. Не все, що нам треба було, можна було самим зробити. От хоч би деякі машини — їх-то і приходилося купляти; а все останнє — своїми руками виробляли.

— Та платили ж ви тим, хто оце все робив? — допитувався я.

— Звісно, платили. Кажемо ж тобі, що поки люди свою працю переводять на гроші, то й ми повинні були вертати робітника за їх працю грошима.

— Ну, то-то й є. А де ж ви тих грошей набрали?

— Частину — з громадського кошту взяли, частину свої громадяни з свого достатку наскладали, а частину зазичили у сусід на виплатку. Звісно, все оце не одним заходом робилося. Спершу одно зробимо, а там друге нагадаємо, то, добре порадившись, як його краще зробити, і за друге приймаємося. Отак потроху та помалу все оце і вкоїлося. Тепер ми вже все маємо, що нам треба, ще й на сторону лишок продаємо.

— А задля себе все дурно маєте? — спитався я.

— Дещо дурно — от як учаться всі дурно, лічимо усіх дурно, калік та немошних содержимо дурно; а останнє даємо за гроші. Спершу думка була своїм усяку всячину дурно давати, бо кожний же працює на громадське добро, та побачили, що це діло не підхоже, бо приходилося завважати на те, що кожне хоче того, що йому до сподоби. Одному залюбки житній хліб, а другому булку подавай; той у чоботях ходе, а той — у черевиках; той до простої одежі звик, а другий шовкову вподобав, та ще з усякими й примхами. Все ж по ціні не однакове. От ми на тому й стали: щоб не було суперечки, чого йому таке дають, а другому — інше, краще всього вибирай собі, що тобі залюбки, тільки за все те плати грошима. Звісно, задля своїх все йде по своїй ціні, у що воно собі обійшлося; а лишок збуваємо з ростом, бо ще не виплатили усього того капіталу, що зазичили, і самі повинні на той капітал рост платити.

— Ну, а як же у вас ведеться польова робота? — попитався я далі.

— Так, як і в майстернях, — гуртом. Гуртом землю обробляємо, гуртом хліб збираємо та в громадські магазеї засипаємо, поки перемелемо; а там — часть на себе йде, а лишок другим збуваємо. На полях у нас такі хутори заведено, щоб недалеко було звозити. Там, по тих хуторах, і магазеї є; там і машини усякі задля польової роботи — плуги парові, сіялки, жатки, молотилки; там і скотина вигодовується, з молока вощина добувається. Все те, що треба задля себе, звозиться у крамарні, а залишнє збуваємо. Отак, як бачиш, і все ми гуртом робимо та й живемо собі помалу, нікого не зачіпаючи й ні з ким не змагаючись, бо як у нас усе добро гуртове, а не моє та твоє, то й змагатися нам нічого.

— Добре, кажу, у вас. Видко, у вас добрі начальники, що так стараються про вас.

А вони як зарегочуть.

— Які-то начальники?

— Як, — кажу, — які? Що старшинують над вами, судять, розпорядок всякий дають.

— Отаке вигадай нелюдське! — одказали мені. — Ми таких, щоб розпорядок у всякому ділі давали, самі поміж себе вибираємо на рік чи на скільки там зазначено; а таких, щоб старшинували над нами, — таких нам не треба, бо ми всі громадою всьому голова, і над нею ніхто не мусе старшинувати.

— Ну, а бувають же у вас усякі злочинці, грабіжники, злодії? Треба ж таких карати, а задля цього треба і суд мати.

— У нас грабіжників та злодії нема. Як кожний задоволений тим, що йому треба, то навіщо йому у другого силою або й так брати? Такого у нас не водиться. Немає і тяжких злочинців, а звісно, як між людьми буває, часом хто-небудь не здержиться, як іноді такого на глум піднімуть, та й налає, а іноді і вдарить. Ну, такого судять. Перше всього свої ж таки товариші своїм судом, а як він такого суду не послуха, то виносять на суд громади, і що громада присудить, то тому вже так і бути!

— Ну, як не послуха, то такому і не личить бути в громаді. Хай собі другої шукає.

— А в неволю не завдаєте такого?

— Воля, чоловіче, — повернувся до мене один дідок, — найголовніше й найсвятіше право задля людини, і ніхто ї від тебе одібрати не може. Хочеш ти бути у спілці з нами, то будь по своїй волі, і ніхто тебе до цього присилувати не має права; а не хочеш — шукай такої спілки, щоб тебе прийняли до себе. Як люди вповажають твою волю, то цим самим примушують і тебе вповажати волю, людей, волю громади, бо вона — воля не одного тебе, а воля всіх. Той, хто не вважа волі другого, не зазнає і правди на світі, а буде жити однією кривдою і шкодитиме собі й людям. Знай, сину, — вигукнув той дідок, — що все, що отут ти бачив, усі наші добра і лад поміж нами, ми добули однією тільки волею. Вона, свята, допомагала нам усього цього добути. Слав же її, сину!..

Перед моїми очима щось крутнулося, і всі оті явища зникли... Я зостався один і, здивований та зачарований тим, що мені увижалося, почав складати пісні про волю. "Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас! — волав я. Допоможи нам викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наше серце. Хай до нас прийде правда свята й допоможе улаштувати наше гірке життя!"

І от... знову увижається мені страшна темнота, наче серед глупої ночі або в домовині глибокій. Тихо... глухо... страшно, аж в серці холоне. Все спить мертвим сном. Ось почулося — щось десь шурхнуло... заскреблося... Що то? гидкий черв’як почав точити глуху домовину чи лукавий злодій півночі — миша прогриза собі ход у труні... Ось відкілясь блимнуло світлом... раз... і вдруге... А це — як бабахне! Хитнулась темнота і вихром закрутилося кругом; сизою блискавицею знявся світ перед очима, аж засліпило... забило памороки... Як очнувся я та глянув, то побачив, що все кругом мене крутилося, рушилось... Перегнивші замки колись добре рубленої хати порозмикалися, стіни почали вивалюватись; стеля захиталася і, похилившись набік, шкереберть полетіла геть-геть. Через розкриту оселю якесь чорне страховище шугнуло у хату і опустилося перед моїм ліжком.

Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим огнем; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали.

— Хто ти й чого тобі треба від мене? — зляканим голосом ледве вимовив я.

— Ходімо за мною! — просичала вона, як гадюка, і ухопила мене рукою своєю, як лід, холодною з гострими чорними пазурами.

Я з ліжка знявся і, увесь тремтячи, ледве поволікся за нею. Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.

— Глянь! подивися! — ткнула вона пальцем.

Я глянув... Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.

— Що ж то таке? — не вимовив — викрикнув я.

— То правда карає за всі кривди, що робили людям люди! — просичала вона.

— А то що таке? — трохи не з плачем спитав я. — Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми... кров річками ллється... заюшила вона усю землю.

— То люди за мене б’ються! — сказала вона.

— Хто ж ти така, страшна, люта? — нестямно скрикнув я.

(Продовження на наступній сторінці)