«Серед степів» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «Серед степів»

A- A+ A A1 A2 A3

Проїжджаючи побіля переднього воза, ви бачите, що з-під його халабуди визирає до вас молодиця з невеличкою дитиною на руках, два хлопчики з білими, як молоко, головами, дівчинка з заплетеною в косах замість кісників верьовочкою з валу. Біля другого воза, схилившись на шкапу, стояв ще молодий парубок і цікаво дивився на нас, а з воза виставилося покарбоване обличчя бабусі з пов'язаною чорним платком головою, біла закустрана борода дідова з червоним, попеченим сонцем лицем та ясними очима.

— Здрастуйте! — привіталися ви до діда.

— Здрастуйте й вам! — обізвався дід беззубим ротом.

— Куди бог несе?

— Далеко,— повагом одмовив він,— звідси не видно!

— Це, пане, переселенці,— додав Яким, стьобнувши гнідка, щоб мерщій обминути воза.— А он, гляньте, яка хазяйлива молодиця: і кучу з курми за собою везе, а он і кота взяли з собою… Бодай вам добро снилося! — базікав Яким, підганяючи гнідка вожжиною, щоб швидше поминути валку.

Та ви вже не слухаєте Якимового базікання, не дивитеся і на переселенців, що виставилися з-під своїх наметів і цікаво вас озирають, не милуєтеся красою світовою, що перед вами, як килим, розгортається, б'є у вічі, до серця радістю доходить… Голова ваша похилилася, смуток облягає душу, нерадісні думки почали за серце щипати.

"Переселенці! — б'є у вашу голову.— Серед цього краю розкішного, серед цього достатку безмірного народилися переселенці? Чого їм тут недоставало? Чого їм ще кращого треба? Якого добра вони шукають на світі? "

І потемніла перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимсь густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце. Тепер воно у вас чогось поривчато забилося, глухо, обрубо стука у вашу груднину, і його глухий бренькіт нудьгою обзивається у вашій душі.

— Торкай гнідка, Якиме, торкай! — не знаючи, що робити, просите ви.

Яким стьобнув гнідка. Знову його копита заклацали об суху землю, знову загули колеса по рівному шляху.

Переїхавши долину, ви знову починаєте підніматись на згірок. Гнідко проти гори не заскаче, тягне тихою ходою; вітер не мчиться вам назустріч, не пестить холодком вашого обличчя,— затих; сонце геть-геть піднялося, почало допікати. Ось воно в бік вас пригріло, ось припекло в плече, жарко цілує в щоку. Десь і докучлива муха взялася, лізе вам прямо у вічі. Вас розбирає досада на несподівану гостю. І який лихий заніс її в се безлюдне місце? Ви одмахуєтесь рукою, а вона, не потураючи на те, здійметься, політає над вами й то об ніс удариться, то сяде на щоку і знову плазає до ока.

— Добра б тобі не було, осоружна! — скрикнули ви і з нестямки вдарили по щоці рукою.

Тілько відляск роздавсь та піт почав вас обливати.

— Ану, Якиме, поганяй! Що ми, мов тими волами, плуганимося? — сердитесь ви, дивлячись на Якима, що хиляється перед вами з одного боку на другий.

— Но-о! — гукнув Яким, ударивши гнідка вожжиною.

Гнідко наддав ходи, а все проти гори не заскаче.

Нудно вам робиться й душно; сонце пече. Оце настає вже день. На небі ні хмариночки, ні плямочки; високе та синє, воно дедалі починає жовтіти; не то що від сонця, і від нього починає пашіти та гріти. Степ, струснувши з себе росу та зігнавши непримітні тіні, горить рівним жовто-зеленим кольором; висока трава починає гнутись-хилитись, поверх неї тільки гарячий вітер гуляє та сонце розсіва своє пекучо-іскристе проміння. З-під гнідкових ніг та з-під воза почина вириватись кіптяга, курить, обдає вас пилом; чисте пахуче повітря стає важким, курним. Ви вже скілько разів чхнули, скілько разів ухопились за груди, ледве переводячи духа.

А сонце підпливає все вище та вище, пече все дужче та дужче: стає душно, аж млосно. Ох, де б того холодочку взяти, хоч на хвилиночку під нього свою голову приткнути!

Он гень-гень у жовтій млі безмірної далені, аж біля самого небосклону, довгою смужкою синіє щось. Що то? Дощова хмара висовує з-за гори своє верхів'я, чи темний ліс дрімає на сонячній спеці? Коли-не-коли тягне звідти холодочком.

— Якиме! Що то маячить?

— Де?

— Аж он гень-гень… Бач?

— Бачу… Ліс, видко, буде, а може — і слобода над річкою розтяглась, бо звідти прохолодою тягне,— угадує Яким.

— Твоїми б, Якиме, устами та мед пити! — мовите ви, радіючи, що Яким відгадав ваше бажання.

Від нестямної спеки ви зневіряєтесь на свої очі. Вас бере думка: а що, як то тілько одно марево що так часто морочить чоловіка в безмірних пісках безводного степу? Пекуча згага та гірка печія його так знемогли, що перед очима не знать де беруться кучеряві садки, темні лісочки і сині річечки кругом їх оббігають. Ось-ось вони перед очима грають; ще трохи — і ви загасите нестямную згагу, потушите пекучу печію… Верства всього зосталася до того, а як дві, то й багато… Луп! — і ви витріщаєте здивовані очі… Де ділися ті садки та ліски і річки чисті, бігучі? Перед вами одні тілько піски жовтіють та безмірна пустиня розлягається буро-червоним палом.

"Ні, ні! — думаєте ви,— в нас того не бува, то десь далеко від нас, у чужій стороні… Он і Яким угадує, що то не омана, а вже Яким привичний до того — не обманеться. Ох, коли б швидше! Ох, коли б скоріше!"

А сонце, мов розсердилося на вас за такі думки, витріщилося, пече, тисячами гарячих голочок вгороджується у вашу одежу, добирається до вашого тіла, точе-висмоктує гарячим потом з нього всю воду, смале і суше почервоніле обличчя. Ви чуєте, як у вас гусне кров, ледве плазає вона в набряклих жилах, трудно до серця доходить, скілько-то, бідному, наддав лишньої роботи! Омліваючи, воно так поривчасто б'ється, то застугонить, мов спересердя, у глухі груди, то, одходячи, затруситься важко та дрібно, то на хвилину зовсім перестане кидатись — замре! Сон не сон, облягає вас якась сонна млявість, і думки снують у вашій голові — не думки, а якісь невеличкі уривки мучених думок.

— Ну, та й допікає! — чуєте ви немов відкілясь здаля. То Яким занепалим голосом гомонить.

— Ану лишень, бадьоріше! — обзивається він до гнідого.— Швидше до місця доїдемо, десь у холодочку спочинемо. Он, бач, ліс бовваніє. Но-о!..

Вас сіпнуло; ви кинулися, наче проснулись, розкриваєте очі… Справді, он по горі синіє рослина: то, мов стіг сіна, горбом здіймається вгору, то гострою швайкою піднімається в небо, то невеличкими копицями розкидалася по гребінчастій горі. Свіжий вітрець на вас подихає… Ох, легкокрилий брате! Виходь із свого тихого захисту — гущини лісової, з-під широких гіллястих кущів та глибоких темних ярів, де ти в холодочку пахучому спочиваєш опівдні, ховаючись від гарячої спеки. Вилазь за возлісся, на гори високі, спустися в долини широкі й подми, повій на степи безкраї та довгі, на лани безмірно широкі! З синьої річки, де ти на легесеньких хвилях любиш гойдатися, здійми непримітную пару, оберни її в чорну хмару і повісь, розстели її по небу синьому, заховай від нас сонечко ясне, захисти від його недоброго заміру — розпекти нас, розтопити!

Ваша голова закрутилася; заходили зелені кружала перед закритими очима; під серце щось підступило, давить вас, дух у грудях спирає… Як сніп той, ви хилитесь і прилягаєте на тому місці, де сиділи.

Сон то чи друга, страшніша неміч вас похилила? Ви ніяк не розберете; думки ваші сплутались, голову наче що руками здавило, болить вона, пече її. Вам би хотілось гукнути Якимові, щоб дав допомоги звестися, та язик ваш не повертається, онімів, голос ваш заслаб, зник. Ви почуваєте, що там у вас, десь глибоко всередині, ледве кидається серце, ледве ворушиться життя, що незабаром, через хвилину, воно ще раз тріпнеться, й замре на ваших устах його посліднє зітхання. Вам страшно робиться, гарячий холод пробіг поза вашою спиною, торкнувся вашого серця й наче опік.

— Еге! Та ви он як — спати?! — доноситься до вас голос Якимів, мов з-під землі.— Овва! Таке добро, а вони спати! Вставайте лишень та хоч надишетесь вволю!

Ви кинулись, зводитесь, розкриваєте здивовані очі. Що за диво? Ви в лісі. Серед товстючого високого дерева ген на гору коритом потягся шлях; довге гілля поспліталося над ним високою оселею; зелена тінь та холодочок вистилають його, і хіба де ненароком ясне сонечко, пробившись крізь густу листву, метушиться по землі ясною плямою або тліє невеличкою жариною.

Зразу не знать де поділася ваша сонная неміч, вернулася до вас ваша сила. Гнідко, натужуючись проти гори, тихо ступає; збоку йде Яким, придержуючись за полудрабок рукою, цмока на гнідка, злегка тримає за віжки. Вас так і рвонуло скакнути з воза. Яким не похопився спинити гнідка, як ви вже і долі, стукнулись об суху груду ногами, злегка поточилися і, потягуючись, розправляєте натомлену спину. Вам стає гар но: по кожній жилочці пробігає несподівана міць, в кожному суставі вона обзивається молодою радістю, серце ваше б'ється повно та рівно, груди дишуть глибоко та вільно, душу чарує почування любе.

(Продовження на наступній сторінці)