«Пригода з Кобзарем» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «Пригода з Кобзарем»

A- A+ A A1 A2 A3

Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! — так я зачиталася, а вони заслухалися.

Коли це двері — рип! — і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,— зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.

— Що це ви читаєте? — спитала мама й глянула на книжку.— Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! — з притиском у голосі промовила.— То це ви його украли?! — скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.

— Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? — почала вона нам сердито виговорювати.

— Це я, бариня, украла,— спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.

— Ти?! — засичала мама.

Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.

— Вон… на конюшню! — крикнула на Марту мама.

Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.

Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…

Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.

— Ну, годі, годі,— обізвалася до його мама.— Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,— повернулася до покойової,— піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!

Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.

— Бач, дурочко! — ласкаво мовила вона мені по-французькому.— І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша — славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужичилась.

— Мамочко, мамочко! — почала було я та так і валилася слізьми.

— Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.

Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.

— Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,— одказала вона.

Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.

— Папа вернувся? — перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.

— Нет, барин еще не возворочались. Бариня сказували, що вони, верно, там і заночуют,— одказала вона.

— А тепер пізно? — знову спитала я.

— Уже всі розійшлися спати.

Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.

І я почала марити про те…

Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.

— А Марта де? — спитала в Глаші.

— Марта?.. Марта в кухні.

— Глашо, голубонько! Приведи її сюди! — почала я її благати.

— Марта не може прийти,— одмовила вона.

— Чому? — питаю.

— Марту принесли в кухню… Марта лежить, не може звестися,— рвучи слова, одказала Глаша.

Мене наче гострим ножем вдарило у серце!.. В одну мить схопилася я з постелі, опускаючи босі ноженята в теплі сукняні черевички, що завжди на ніч ставилися біля кроваті.

— Проведи мене до неї,— рішуче наказала я Глаші.

— Панночко! Бариня не веліла вам сьогодні вставати,— почала було вона.

— Проведи мене до Марти! — ще більш рішуче скрикнула я і, вхопивши чорний великий платок та обгорнувшись ним, почимчикувала до дверей. Глаша мовчки пішла за мною.

Кухня була аж на другому краї дому, відділена від горниць довгим коридором. Світло всюди було потушено вже, і нам помацки довелося простувати до кухні. Крізь щілини кухонних дверей пробивалися довгі ниточки світу, і ми, придивляючись на їх, простували коридором… Глаша спіткнулась на щось… Чи не зворушили кого? Ні, нічого не чутної.. І ми знову покралися вподовж коридора.

Ось і кухонні двері. Я так і вскочила в кухню. Коло столу, обіпершись ліктем на нього і піддержуючи голову рукою, сиділа на лаві судомойка Горпина, а з другого боку столу на невеличкому ослінчику примостився наш уже сивий повар Гарасько. Він держав у руках ріжок з табакою й щось розказував.

— Так отаке-то буває на світі! А за що? — зачула я його завжди хриплий голос.

— Де Марта? — перебила я його. Гарасько й Горпина глянули на мене, потім зглянулися поміж собою.

— Навіщо вам Марта здалася? — здивовано спитав Гарасько.

— Я хочу бачити її,— рішуче одказала я.

— Он вилежується на полу! — ткнув він ріжком на якусь чорну купу, що лежала на полу.

Я мерщій підбігла до тієї купи. Там справді лежала, зігнувшись у каблучку, Марта, прикрита з головою якоюсь чорною сірячиною.

— Мартусю! Голубко!.. Ти спиш? — припала я до неї.

Купа затремтіла, сіряк заворушився, і з-під нього вирвалося не то стогін, не то хлипання глибоке.

— Мартусю! Я прийшла провідати тебе. Скажи мені, що було з тобою?.. Як ти себе почуваєш? — жалісливо питаю я в неї.

— Почува себе, як і слід, побувши на стайні, почувати! — знову роздався охриплий голос Гараськів.

Марта, випроставши руки, обхопила мене, притягла до себе й своїм мокрим від сліз обличчям притулилась до мого. Воно все в неї тремтіло, а гіркі сльози річкою котилися з очей, падаючи на мої щоки гарячими краплями.

— Не плач, Мартусю! Не плач, моя люба!.. Завтра папа вернеться. Я папі признаюся… все, все йому по правді розкажу. Буду його молити, щоб він тебе не відбирав від мене. Папа добрий… послухається… і ми знову будемо з тобою жити… Я в папи випрошу "Кобзаря"… Він дасть… і ми знову будемо його читати, як колись читали,— прошепотіла я їй.

Марта ще дужче затремтіла, підвела голову.

— Хай він вам отой "Кобзар" згорить або зогниє, як мені через нього отак досталося! — лементуючи, скрикнула Марта й від немочі так і гепнулася головою на подушку.

Мене так і поставило прямцем перед Мартою… Бачу — Гарасько нетерпляче крутнувся на ослоні, миттю схопився й почав кашляти.

— Піти хоч провітритись! — усилковуючись здержати кашель, промовив він і, ухопивши шапку та насунувши її на очі, мерщій вискочив з кухні.

Горпина, що до цього часу прикро дивилась на нас, одвернулась головою до вікна і, вхопивши край поли своєї корсетки, почала витирати носа.

— Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще простудитесь… А не дай, господи, дознаються бариня,— буде й мені те, що Марті,— жалісливо обізвалась Глаша і, вхопивши мене за руку, потягла за собою,

Як п'яна, я верталась назад. Руки й ноги були в мене, як лід, холодні, усередині все тремтіло, а під серцем пекла страшенна печія.

Довго я качалась в постелі, загорнувшись коцем з головою, щоб зогрітися; перед очима, знай, манячила Марта, як вона усилковувалась підвести голову, а у вухах дзвенів її докірливий прокльон колись такому любому їй і мені "Кобзареві".

На другий день папа вернувся тілько до обіду й дуже зрадів, що знайшлася книжка.

— Де вона була? — попитався в мами.

— Марта украла,— відказала та.

— Нащо? Вона ж неграмотна! — здивувався папа.

(Продовження на наступній сторінці)