— Спасибі тобі, Одарко, — зітхнувши, дякує Пріська. — Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
— Де ж ви були?
— Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця. І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка і Христя: нерадісне все те розказувала Пріська, нерадісним і закінчила...
— Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу... Коли б земля розступилася — так би крізь землю й пішла.
— Бог з вами, тітко! — умовляє Одарка. — У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
— Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає — гірше не буде... Я жила свій вік між чужими людьми — не пропала, бач; буде шануватися — і вона проживе, а не буде — то її діло... А мені — годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася, їй здавалося — то само лихо глухо бубонить свої жалощі, то вже не жилець сього світу скаржиться на гірке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" — глибоко зітхаючи, думає вона... А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Пріська не перестає, не вгаває...
— Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Одні гіркі сльози, людські докори, нужда та злидні... Он, свято йде: другі — раді тому празникові, гульні та спочинку; а нам чого радіти? чим його стрічати, як проводити?.. Ні узвару, ні риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси — розговітися — ні за що купити. Думала, Грицько віддасть хоч карбованця; каже — немає; а знаю, що е... Що ж його робити?.. Нові чоботи Христі купив старий: радіє дитина обновці... а тепер приходиться ті чоботи продати або заставити... От тобі й радість!
І Пріська заплакала. Під плач матері Христя собі почала схлипувати.
— Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, — почала Одарка. — Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або післязавтра поїде Карпо у місто; я йому дам своїх грошей, скажу — ви дали. Хай купить. А ви віддасте.
— Одарко, голубко моя! — замолила Пріська. — Сам господь тобі заплате тим добром, що ти для нас робиш!
— Та стійте, не перебивайте, — почала знову Одарка. — На скільки вам риби? На семигривеника чи на копу?
— Та й на копу буде.
— Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолі, чи гороху треба буде — беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, — досі дитина прокинулась, — та й візьме, скільки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею.
— Спасибі вам, тітко, велике спасибі! Ви мене мов на світ народили:
тепер мати не продадуть чобіт... А то, подумайте-таки, свято іде, старі чоботи зовсім розтопталися, а нові думають продати. Така мене досада взяла, такі сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки нові — більше дадуть за них..." Так моє серце й заколотилося... Другі ради свят усе нове справляють, а мені чоботи купили, та й ті одбирають! — щебетала Христя.
Одарка пізнала у тому веселому гомоні Христі свою дівочу пору, свої молоді літа. Так і вона колись раділа кожній новині. А тепер?.. "Мана, — думалося їй, — все то мана... Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вічі своїм суворим оком... Де та і радість дінеться, де і веселі думки подінуться?.. А подумаєш — щасливі літа: і лихо недокучливе, і сльози на який-небудь час..." І Одарка раділа, слухаючи Христине щебетання.
Не менше раділа й Пріська, сидячи сама собі в хаті... З серця неначе хто камінь зняв, сльози вгамувалися... Думки легенькі такі плутаються в голові... "Сказано, як добра людина знайдеться... сказано-то..." — шепче сама собі Пріська.
IV
Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа — і плаче... Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі?.. 3а Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві — і невеселі полягали спати.
Настало Різдво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися — такого його багато. І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий... У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті... Свято чується і на людях, і в повітрі, Зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі — радість, спокій. Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на попряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався, чи не бачив хто де її, Христі?
— Він таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лає, — сказала Горпина Педьківна, подруга Христі, висока, білява дівка, перша реготуха на селі.
— А мені про те й байдуже, — одказала Христя.
— От, згадай чорта, а він і роги виставить! — скрикнула Горпина, зареготавшись.
Христя озирнулася. Прямо до їх гурту ішов парубок, високий, білявий, у синьому сукняному каптані, підперезаному добрим каламайковим поясом, у сивій з решетилівських смушків шапці. То був Федір Супруненко.
— Здорові! З празником! — привітався він, підходячи до гурту.
— Здорові! — одказали другі дівчата, а Христя змовчала. Поки йшло вітання, вона постояла трохи, далі одійшла, а потім і зовсім пішла в церкву. Федір, понуро послухавши дівочого реготливого шепотання і нікому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дівочий веселий регіт геть провів його; Федір не озирався, не дослухався...
— Отак обійди хлопця та й води його за собою! — сказала низенька таранкувата Педоря.
— Вільно ж йому, як навіженому, самому у вічі лізти! — одказала Горпина. — Христя від його поли ріже та тікає, а він, як реп'ях той, учепився.
— Що ви тут про мене мелете? — обізвалася Христя, вертаючись знову до гурту.
— Та то Педоря завидує тобі, що Федір, бач, не за нею ув'язався, — Засміялася Горпина.
— Він, здається, незабаром буде за всіма, як той цуцик, — одказала понуро Христя.
— Дрік такий нападе!.. — жартує Горпина. — От коли б та на всіх хлопців разом.
— То що б було? — хтось обізвався.
— Може б, наша чорна Ївга скоріш заміж вийшла, — пригадує Горпина. — А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофія... Він од неї тікає, по пояс снігом ріжеться, а вона за ним — навперейми. Застукала у суточках, між деревом та оградою, та й досі там стирчать.
— Богу моляться?.. — хтось сказав. І нестямний регіт привітав угадчицю.
— Та цитьте, не регочіть... ще батюшка у церкві почує, — хтось придержує.
— Та батюшка — то нічого. А як старий дяк почує, — каже Горпина, — та заставе за собою співати — ото буде лихо!
Дівчата аж за боки беруться та регочуть від кумедних Горпининих вигадок, а та і не перестає — меле. Христя і собі за другими сміється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, і каменного розсмішить.
Час весело і швидко йде. Незчулася Христя, коли і з церкви вийшли, як мати, сіпнувши її за рукав, — пора додому! — сказала.
— Гляди ж, Христе, — гукнула Горпина, — я за тобою забіжу: підемо колядувати.
Вернулися Пріська і Христя додому — краще б не верталися!.. Христі ще вчувається регіт дівочий, веселі їх вигадки, приповістки... а тут у хаті тихо, аж сумно; мати така понура. Сіли розговлятись, а Пріська — за сльози.
Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає — тоді і свято не в свято! Час, як безногий чоловік, лізе, туга та горе гадюкою в'ється біля серця, безодрадні думки обіймають голову. У будень хоч буденні клопоти розіб'ють їх, а в свято ніщо не заборонене — простір їм, розкіш. І радісний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Ніколи вже воно не вернеться удруге... Плаче чоловік гіркими сльозами. Плакала і Пріська.
Після обід на хвилинку прибігла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату і, як пташка, умчалася.
"Щаслива, здорова, — думалося Прісьці. — А тут ні щастя, ні здоров'я..."
(Продовження на наступній сторінці)