— Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, — умовляє Марина.
— Та що ж я для тебе зроблю?
— Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
— А як пани на той час зійдуть!
— То що? прийдуть — подивляться! — каже Марина.
— Коли там вони прийдуть? Десять разів можна нарядиться й розрядитися, — увернула і Мар'я.
— Нуте, Мар'є, ми її спершу розчешемо, — турбує Марина. — Сідай! Сідай отут, на кінці полу; я розчешу тебе. Де гребінець?
Поки Мар'я шукала гребінця, Марина розпустила Христі косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.
— Та й коса ж у тебе! От коса! — хвалила Марина, проводячи гребінцем вподовж волосся, їй приходилося аж геть одступити від Христі, щоб розчесати краї, — таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася — гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п'явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало — зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.
— А гарно як! Господи, як гарно! — скрикнула, глянувши, Марина. — Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горниці за дзеркалом.
— Дивися! — сказала, підносячи, Марина присвітила. У Христі аж іскорки в очах замиготіли.
— Бач. Не я тобі казала? Бач! — торохтіла Марина. — А якби ще сюди за косу квіточку. Одну рожеву квіточку!
Мар'я здивувалася Марининій дотепності:
— Мистець ти, Марино! справжній мистець!
— Тепер скидай оце ганчір'я та надівай... Що в тебе є? — порядкує Марина.
— Спідниця, корсетка, — каже Христя.
— Якби до корсетки вишивана сорочка.
— У мене е; я зараз, — кинулася Мар'я і не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
— То оце сорочку скидати? — скрикнула Христя. — Не хочу!
— Надягай поверх! — гукнула Мар'я і, зібравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мішок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землі. І Мар'я, і Марина зареготалися.
— Оце якби панич зайшов! — сказала Христя.
— Нужен він нам! Як нарядимося — хай тоді подивиться, — відказала Марина, підбираючи і ув'язуючи кругом стану сорочку.
— Надягай мерщій спідницю! — гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспішали... Ось і спідниця обхопила круглий і низький стан, урізаючись у боки червоною крайкою.
— Тепер корсетку надягай, — держачи в руках корсетку, поспішала Марина. Наділа й корсетку.
— Держись рівно!
Як кравець, міряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
— Ану, дивись! — скрикнула Марина. Мар'я піднесла дзеркало.
— Підожди, ще не все! — І Марина мерщій скинула з себе дукачі, намисто і начепила Христі на шию.
— О, тепер так! — сказала, одійшовши геть. І лице, і очі у неї горіли, любуючись, як то гарно Христі у тому уборі.
їй було справді гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. Чорнява голівонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали: здоров'ям і радістю іскрило від їх. Білі вишиті рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квіток, нав'язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав'янками.
— Бач! бач! бач! — кричала Марина, жартівливо б'ючи Христю по плечі. — А казала — погано. Якою треба ще краще? Зроду-віку в селі до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
Мар'я стояла, дивилася — і очі її розбігалися.
— От бач! От що значить — до лиця, — вимовила вона, зітхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
— Глянь та подивись на себе! — муштрує Марина Христю. У Мар'ї очі Заграли.
— Знаєш шо, Христе? — почала вона тихо. — Піди оце до панича.
— Боже мене храни! Щоб вигнав?
— Ні, не вижене. Піди нарочито, чи пізнає, — каже й Марина.
— Знаєш, що зроби? — рає Мар'я. — Увійди та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до їх. Як спита які, хіба, скажеш, не знаєте? Ті, до яких ваші пани поприходили.
— Піди, Христе! Піди, голубко! Піди, моя сестрице! — пада коло неї Марина.
Христя рішилася. Ступила раз, удруге, повернулася і засміялась.
— Тільки не смійся!
Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася і, вхопившись за клямку, одчинила двері. Мар'я й Марина поступили за нею до одвірків.
— Здрастуйте! — привіталася Христя.
— Здорові, — одказав панич, одводячи очі від книжки. Він читав.
— Просили пан і пані, щоб пожалували до їх.
— Які пан і пані?
— О-о, хіба не знаєте? — щебече Христя, усміхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака під бік і, одіпхнувши геть від дверей, вставила у їх голову.
— А почім же я знаю? — каже панич.
— Там і ваші пани... — наводила Христя.
— Пізно вже, — каже панич, дивлячись на невеличкі дзиґарі. — Кланяйся і дякуй. Скажи — зібрався спати.
— О Мар'є! О лихо! О не видержу! —затуляючи рукою рота, шепотіла Марина. Регіт її підкидав, давив, перевертав.
— То так і сказати? — пита Христя.
— Так і скажи.
— Прощавайте ж.
— Іди здорова.
Тільки що Христя повернулася йти, як Мар'я і Марина підняли нестямний регіт.
— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! — носилося по кухні, ламалося у двері до панича.
— Що там таке? — промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.
Марина і Мар'я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.
— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю, Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки,
заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.
— Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих країв! — жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.
— Іч, гарна яка! Іч, яка хороша стала! — хвалив він, тріпаючи своєю невеличкою білою рукою по її повній щоці. Від того тріпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серці разом якісь любі і важкі почуття, — так загоряється гніт, коли до його піднесеш палючий сірник. Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила підборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно.
— Славна! — мовив таким любим голосом панич, що Христя аж підвела голову.
"Чи він се сказав, чи ні?.." Очі їх стрілися. Крізь сині стекла очок виставились, мов чорні ягоди, його зрачки; якісь іскорки жевріли у їх; у Христі ж очі горіли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню.
— Що він казав? Що казав? — зашепотіли разом Марина і Мар'я. Христя не змогла говорити... так її серце билося, стукотіло.
— Ні, з вами каші не звариш! — промовив голосно панич, закриваючи книжку. — Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?
— Христя вміє! — гукнула Марина.
— Я не вмію, — похнюпившись, тихо одказала Христя.
— Та ну, годі! Де ж не вмієш? — уговорює Марина. — Уміє, уміє, — доводе паничеві.
— Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.
— Так я ж не вмію, — одмагалася Христя.
— Поведемо її! — скрикнула Марина і разом з Мар'єю ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.
(Продовження на наступній сторінці)