Пані кинула на його ґедзя і ще утішніше усміхнулася; її тендітні пальчики, мов мишки, забігали, дратували його, мов казали: ага, ага? хороші ручки? хороші пальчики? Де найдеш такі другі? Не стрінеш других таких!.. І Христі здавалося — сама не знає, що їй здалося... Вона тільки запримітила, мов що Заблищало... почувся ляск...
— Больно! — скрикнув панич, тручи свою руку.
— Больно? — спитала вона. — А другим не больно! — І очі її загорілися хижо.
— Кумушка! — зашептав він, приложившись устами до її руки. Почувся поцілунок... її рука лежала в його руках, і він тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцілунками... Вона не противилася, тільки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очі горіли, як уста тремтіли, як вона кусала їх... Пані здалася їй такою хижою, такою злою.
Це вона зразу вихопила свою руку і, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала — просичала:
— Такі і в твоєї попаді руки?
Мов хто кольнув його у серце! Він тріпнувся, випрямився і уставився очима на паню.
— Пистино Іванівно! — тихо сказав він. — Кому-кому, а вам — гріх! Ви вірите, що брешуть люди?
Пані прикро подивилася на нього, похитала головою, зітхнула і знову узялася за роботу.
Ще довго сиділа вона смутна-невесела, опустивши очі в роботу, та вже нічого такого не було між ними. Він більше говорив, вона слухала. Коли-не-коли скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? І знову опусте — задумається; і задумана слухає його. Христі здалося, що, і слухаючи його, вона нічого не чула, що говорив він: вона слухала сама себе, щось вивіряла у собі.
Уже геть за північ, коли місяць зійшов, пан прийшов і постукав у двері, вона, попрощавшись, пішла йому одчиняти.
— А я сиділа у Григорія Петровича і ждала тебе, — похвалилася вона. Пан їй нічого не одказав.
Швидко після того усюди погасло світло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподіване гостювання пані у панича.
"А може, воно між панами так і годиться... Звісно: панські звичаї — не наші..." — рішила вона і тоді тільки заснула.
III
Пізно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горіла... Так буває, коли не доспиш. Вона справді не доспала. Ось уже другий день недосипляє... Хай позавчора сиділи пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє і здивувалася. Дивно їй, як се воно у городі ведеться; у селі давно б уже побачили-помітили, і гомону, і слави було б уже на все село; а тут — наче воно так і слід. Одна Мар'я догадується, і пані сама панові похвалилася, що була у паничевій хаті, і пан — нічогісінько... Дивно! Хай він нежонатий, а вона? Вона — жінка, вона — закон брала, у неї діти — і то не гріх? Христі страх як хотілося побачити паню, чи перемінилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничеві у вічі?
Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки і добре роздивлялася. Голова його вже лисіла, де-не-де сідина пробивалася між рідким волоссям; спина — горбом вигнулась, лице — жовте, замліле, руді рідкі баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щік. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щілину роздивлялася... Господи! який же то пан поганий!
Ось незабаром вийшла і пані. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко біле та свіже... "І вона вийшла за такого поганого?" — подумала Христя і опустила очі в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб пані не помітила, що вона підглядала учора.
Устав і панич; пішов до гурту чаю пити і — нічогісінько. Пані, як і завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашній вечір. Пан хвалиться виграшем, панич — нежданим гостюванням; а вона і собі слово уставе, і засміється, і заіскрить очима. "Та й скритні ж пани сі які!" — подумала Христя. Одно вона тільки й запримітила, що пані все якось тихо цілувала Маринку і хижо світила очима на Івася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбільше тоді, як він, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стіл, — лице її скривилося, якась зла смуга пробігла коло уст... У той час вона, здається, не тільки ненавиділа сина, а разом і батька. Та тільки то на одну хвилину появилося — і окрилося зразу; і знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотілося розказати Мар'ї усе. Спитай її тільки та зачепи хоч словом — і вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така бліда, аж страшна, стояла коло столу і мовчки, нікуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ... "Ні, не сьогодні, — подумала Христя. — Хай колись..."
Цілий день і Христя, і Мар'я ходили задумані, мовчазні: Христі новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душі у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нікому в очі не подивиться, ні до кого не заговорить. Після обіду Христя запримітила сльози на Мар'їних очах. Під вечір Христя побігла в комору за вугіллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сиділа і гірко плакала.
— Тіточко! Чого се ви? — спитала Христя.
Та тільки махнула рукою і припала до подушки.
Настав вечір, а за ним не забарилася і ніч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сиділа вона у кухні, дожидала, поки пани ляжуть, і тільки коли-не-коли важко зітхала.
Пани нікуди не збиралися йти, посиділи трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
— Тітко! ви в коморі ляжете? — спитала Христя.
— А що?
— Ляжу й я з вами: у хаті душно.
— Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку і побігла слатися. Мар'я лягла в коморі, Христя — в прикомірку. Як погасили світло, непроглядна темнота обхопила їх: ані смужечки, схожої на світ, — неначе в домовині! Христя покійно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
— Тітко!
— Чого тобі?
— Чи тут пацюків немає?
— Хіба я знаю.
Знову тихо. З улиці доноситься тиркання, гук.
— Се так і в селі на вулиці викрикують, — почала Христя. — А весело на тих вулицях!
— Весело буває, — одказала Мар'я.
— Хіба й ви бували на вулицях?
— Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут е!
— Що ж вам таке було? — зацікавилася Христя.
— Зостарієшся, як усе знатимеш. Спи краще.
— Чогось не спиться... А ви, тітко, правду казали за паню, — перегодом бовкнула Христя.
— За яку паню?
— За нашу.
— Яку правду?
— Що пані панича любить.
— І ти хіба помітила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати.
— Ой боже! що та любов може, — вимовила вона напослідку, важко зітхнувши.
— І що воно таке та любов? — спитала Христя.
— Піди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нікого й ніколи. Хай йому гаспид!.. Покій позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накінці — ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
— Хто ж вас обдурив, тіточко?
— Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! І нащо ти дав мені таке серце кляте?.. А нічого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гіркая! А може, доля така як і слід була, та пани на таку путь напутили.
— Які пани? — спитала Христя.
— Не знаєш? — перепитала Мар'я. — Свої... Я панська була. Та, видно, ти нічого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звідав того, що я звідала!.. Чого тільки не було в моєму житті? — подумавши, сказала Мар'я і почала розказувати.
(Продовження на наступній сторінці)