Не додивлялись до світової краси Панько і Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспішали з роботою, та поспіли, коли вже почало сонце сідати. Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ, — хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськи, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пильно пригнав Кирило.
Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати — батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.
На другий день збиралися ховати. Якнайраніше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо і Одарив порішили ховати впівдні: до того часу можна з варивом справитись. День, як і вчора, випав ясний-погожий; сонце — аж пече; пташки щебечуть. Після снідання почали збиратися люди. Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного — з хрестом; п'ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем, — і проводирю знайшли роботу — нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним — Карпо з хрестом; за хрестом — нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах — Одарка сумна-невесела; за нею — купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, розмахуючи вперед себе довгими ціпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчі помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хоче розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, — як усюди гарно, і тепло, і весело!.. Шкода праці! Трупа тихо колишеться під рівною ходою шести чоловіка, а разом з труною і Прісьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося світ покидати...
— Стій! — хтось сказав з-під труни, коли наблизились до церкви. Усі стали. Чоловіки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.
— Поти спочинемо, може б, хто хоч тричі ударив у дзвона, — сказав Кирило.
— Та хоч і я, — обізвався молодий чоловік з чорними вусами й кинувся до дзвіниці.
Гучно-зично загув великий дзвін з дзвіниці і розкотився в повітрі. За ним тихо зателенькали невеличкі дзвоники, немов маленькі діти заплакали за своїм старим батьком по помершій матері... Усім стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонів, захрестились-замолились...
А то хто по шляху в село трохи не підтюпцем біжить-поспішає і прямісінько чеше на купку людей, що стовпилися біля труни? Личко молоде, дівоче, залите слізьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке від купки — біжить, прожогом кидається між людей... Ось уже й біля труни... Глянула...
— О моя матінко! Моя голубонько! — роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.
— Та це Христя?.. Вона! — разом скрикнуло кілька чоловіків, і всі витріщились.
Христя припала до труни і страшенно залементувала, її гіркий плач покривав гучний гук дзвонів. Аж ось вони й зовсім затихли; а в повітрі осталося різуче Христине голосіння...
— Годі! годі!.. Одведіть її від труни. Візьміть за руки та одведіть! —гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти.
Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни, — так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. Чоловіки, неначе їх хто підганяв, зразу приспішили: декотрі втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очі...
Повернули в улицю. Якраз треба було іти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.
— Стій! — роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук і знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався...
Народ з дворів вибігав довідатись — кого несуть; подивитися — кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько.
— Де вона в гаспида взялася? — перше було його слово, забачивши Христю. Потім він підійшов до труни, узяв Христю за плече рукою і спитався:
— А ти відкіля се причимчикувала? Христя — одно тужила, одно голосила.
— Де взялася, питаю! — грізно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, і він поточився.
— Та не займай її хоч тута! — обізвалася Одарка, забачивши, що Грицько наміряється знову Христю за плече піймати. — Господи! Оце невидане... Уже б же не прийшла, коли б не пустили.
— Та дай їй хоч матір провести, — умішалося кілька чоловіків. — Уже ж коли втекла, не де дінеться — тут буде.
Грицько оханувся і мовчки одійшов від труни. Чоловіки одвели Христю, вхопили нари і знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, піднімався вгору...
Грицько не заспокоївся. Він все таки думав, що Христя втекла — аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсім пущено...
— Таки викрутилась! — мовив він, чухаючи себе поза вухом...
— Як же ти, Христе, думаєш? — питалася Одарка на другий день після похорон. — У своїй хаті житимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили і годувалися.
— Спасибі вам, Одарко. Не зостануся я нізащо тута. Далося мені се село узнаки, — провались воно крізь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Піду шукати десь кращого місця...
— Хоч кращого, а хоч гіршого, аби — іншого!.. — не то сама собі, не то Христі одказала глухо Одарка.
Христя похнюпилася і, важко зітхнувши, заплакала.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СТОРЧ ГОЛОВОЮ
І
Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю. Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори — повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя — життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині, — воно дише і вдень прохолодою. А вночі?.. Хоч би ставало тії короткої літньої ночі на відпочинок після денної праці, бо не вспіє заблимати світ над землею, як уже й продираються хазяйські очі, уже здіймаються натомлені руки на працю.
Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городської — ремісники, купці, крамарі, пани — воєнні й невоєнні, служащі й не служащі, жиди — в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя ніколи не вгаває: одно спить до півдня, друге — з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, — тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу.
Он і в Антона Петровича Рубця зібралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капітан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голінний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федір Гаврилович Книш — йому підручний. Вони застали тут Колісника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькі ціни на м'ясо. Колісник добре знає, що посуху якось і балакати не приходиться, і йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усілись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, і смоктали ромок з солодким чаєм.
— Зовсім обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсім обидно, — бідкався Колісник. — Ви тільки подумайте: віл стоїть шістдесят карбованців, а м'ясо по вісім копійок фунт. Скільки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай ноги — добре-добре, як пудів на п'ятнадцять, а більше усього тринадцять набереться. От ви і лічіть: по три карбованці з семигривеником пуд, — п'ятнадцять пудів — сорок вісім карбованців, не дістає дванадцять. З чого його брати? Шкура — сім-вісім, хай десять карбованців; а два карбованці на голову га ноги?.. От ви дивіться... Собі на убиток!
— А бач, торгуєте? — одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, від котрого його бліде обличчя ще більше зблідло і тільки сірі очі заграли невеличкими іскорками та рижі баки захиталися.
— Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то... як там кажуть: привикне собака за возом...
— Невже по шістдесят рублів скот купували? — спитався знову хазяїн.
(Продовження на наступній сторінці)